Полонила так, що навіть страх перед карою не міг стримати його від насолоди мати у себе могутнього птаха. Звідки міг знати віін про радости полювання, радість злиття в одне тіло й один дух трьох бойових, захоплених істот: коня, птаха й людини? Звідки міг знати те, щоб могти після так пристрасно заздріти могутньому баронові його сокола? Хто навчив його цього?... Цього шаленого, неуступливого відпору проти привілеїв одного, лише одного, на радість і захоплення буттям. Проти привілеїв, які замикають світ одному і безопірно відкривають другому!
І барон бачив, знав напевно, що перед ним не кріпак. Ні! Перед ним молодий лицар, лицар з лицарською душею не від людей, але від Бога. Він, такий як він, буває предком нового лицарського роду, бо сягає на лицарські остроги вже тим, що усвідомлює право на лицарство для кожного мужнього серця й палкої душі... І при цих думках барон на хвилинку закрив очі і враз видалося йому, що це не хлопець стоїть перед ним... Це ж говорила до нього та... ахг та давня, давня, близька дівчина й говорила, тлумачила йому тоді незрозуміле, чому не може й не хоче бути невільницею його кохання, що не хоче бути взятою, але хоче взяти сама, вже взяла собі вільного птаха, що зачарував був уже перед бароном її серце...
А щоб зрозуміти це, треба було, щоб пройшло півстоліття, треба було обійти пів світа, щоб повернувшись знов до Райнбурґу зрозуміти все це через уста і вчинок молоденького юнака, її нарости , яка мабуть ніколи й не чула про те, чим жив той пень, з якого вона буяє...
І злочинець і суддя мовчали. Але глипнув барон на юнаїка знов, і подув помсти вивіяв з його серця всі ці думки. Навіщо багато міркувати? Про що розпитувати? Цей кріпак признався, що вкрав і затаїв ловецького сокола. Хай же завтра виконається закон...
Вечірня гостина того вечора була як завше гучна й весела. Не розмовляли ні про що інше, як про завтрішній день. Лише барокове місце було порожне. І ось тепер ходив він без перестанку по кімнаті і заспокоюючий сон утікав від набряклих старечих повік.
Уже зранку просторий двір замку почав наповнюватися глядачами. Ставили помост для барона й лави для гостей. Прийшла сторожа і стала перед помостом широким півколом. І коли сурмач засурмив на всі чотири сторони світу, а двір заповнився вщерть і на підвищенні засів барон — привели підсудного.
Був прекрасний ранок. На сонцем пригрітих плитах двору давню зійшов ранковий приморозок і лише тіневі кутки стріх виблискували морозним сріблом. Сонце немов у останнє хотіло пригріти цю юрбу й вигравало на зброї сторожі й лицарства, на дорогоцінних одягах дам та запалювало очі майже весняним блиском. Вся юрба випадала такою святочно^радісмою, що годі' було вір'ити, ніби тут, заразже буде переводитися суворий присуд. Лише юнак, що зі звязаними руками стояв перед бароковим кріслом, був на тлі цеї барвистости темною плямою. Не лише для очей, але й для уважного серця. Та він здається й не завважив цілого збіговиська: дивився понад баронову голову кудись у йому одному відому точку в далечині.
Серед напруженої тишіі дав барон знак і замковий писар почав читати присуд. Щоб усі присутні знали, як уміє дотримуватися закону й як може боронити своїх прав і привілеїв міцний і славний пан Райнбурґу...
Писар скінчив і хвилину ще було тихо. Барон мовчав, але очі були упяті на засуджеіного. Нарешті опритомнів і махінув рукою. Тоді двоє вояків, що стояли по обох боках хлопця, відступили і кілька інших винесли звідкілясь з натовпу низький поміст. Вхоплений міцними руками сторожі лежав уже на ньому юнак і сторожа звязувала йому ноги. Так лежав він горілиць, з розкритими в безодню небес очима, і спокійно, рівно віддихував, так ніби не він оце мав бути жертвою закону й присуду. Вояки відступили і на їхнім місці стало двоє інших: баронів ловчий з соколом на рукавиці і баронів турчин з гострим ножем у руках. Юрба зітхнула як одна людина й притиснулася до сторожі.
А барон підвівся з кріселці і знов махнув рукокк Залишився так, підвівшись над кріслом, виявились руками в поручні, очима в обліичча юнака, що лежало так близько, майже під самими його ногами. А наї знак свого пана турчин зігнувся й розіпняв хлопцеві на грудях сорочку. Відсунув її до лівого боку й розтяв аж до краю. А після двома швидкими розмахами ножа зробив на грудях знак. І червоний хрест почав ширити свої кріваві рамена над хлопцевим серцем. Розтяв і глянув на барона. Але той нічого не бачив крім хлопцевого обличчя, не звертаючи на оточення жадної уваги. А тоді зігнувся над юнаком ловчий, зняв сокола з рукавиці й насадив на скрівавлені груди...
І знов перелетіло подвірям зітхання глядачів. Дами вставали, щоб краще бачити приваблююче видовище, сторожа наблизилася ближче, лицарі подавалися вперед. Але хлопець був ніби з каменю. Сокіл підскочив на скрівавлених грудях, випростав по черзі крила і, шарпнувши загнутим дзьобом у кріваву рану, з викриком підніс угору скривавлений дзьоб. І барон бачив, як лише хвиля, непомітна хвиля перелетіла під напятими мязами грудей і ще вужчими стали побілілі від стиску хлопцеві уста. А сокіл знов і знов занурив дзьоб у рану і за кожним разом підносив голову, немов указуючи цілому зібранню як виконується кара... Дами вже не зойкали, а лише важко дихали, не відриваючи очей від білих, червоними смугами пошматованих грудей... Сторожа ледве стримувала натовп... А барон стояв над жертвою як закамяніла постать очікування. Він майже дотикався своїм палаючим зором цього безстрашного зору юнака, що, не моргаючи втинався в небо, так ніби сподівався, що почує щось важливе, від чого єдине залежатиме його життя...
І раптом побачив: у Цій нелюдській хвилині муки й ганьби виблиснув у зорі юнака той самий вогник непіддайности, що колись так обпалив його серце, обпалив на все життя, аж... досі... Не міг уже далі дивитися й майнув рукою на ловчого. Серед загального шуму здивовання знімав мовчки ловчий іслянДця з грудей. Птахові не хотілося залишати жертву, він чеплявся лазурями за рану й ловчий мусів прикласти зусилля, щоб відірвати його від грудей... Птах ще пручався, але вже сидів на рукавиці, вже мав на голові шаперон і ловчий відносив його геть. І над хлопцем знов схилився турчин і обмивав скрівавлені груди...
Та вже ніхто з присутніх не глядів на хлопця. Усі очі були звернені знов на барона. Він щось пошепки наказував писареві і коли замовкли сурми виклику, безбарвний голос писаря голосив до притихлого оточення, що славний Райнбурзький барон за відвагу й мужність звільняє віід вини й кари й дає свободу цьому свойому кріпакові та приймає його за сина й наслідника Райнбурґу.
Уже замовк гунявий голос писаря, уже зійшов з помосту і нагинався над юнаком барон, а натовп ще стояв мовчки, неімов приголомшений... І ворухнувся лише тоді, коли барон і ноша з хлопцем зникли під склепіннями входу...
Того дня мало хто бачив барона. Лише під вечір, коли осіннє сонце багряніло над заходом передзвістям морозної ночі, зустріли його селяни в лісі верхи. їхав кроком здовж потока і дивився перед себе, немов очікував когось, що ось-ось виступить з-за кущів.