Також заосмотрений був кожний в достаточну кількість поживи в формі маленьких кульок, що мали в собі скондензовані всі складники, потрібні до піддержання життя людини. Штуцерно змайстровані термофори, що постачали "вічне тепло", винахід пражського фізика Виметаля, розміщені в скафандрах, хоронили перед надто низькою температурою, даючи при тому змогу регулювати теплоту після бажання власника скафандра. Ціле нутро міжпланетного судна виглядало на якусь научну робітню чи лябораторію, стільки там було апаратів та приладів до всесторонного прослідження й вивчення всего того, що мали вони на Марсі стрінути.
Про ніщо не позабуто. Навіть кожний із подорожних мав свого талізмана-маскота. Артименко помістив навіть в одному із чисел "Вістей" знимку маленького сірого котика, що звався "Фараон", якого узяв з собою в далеку подорож Оляф Геріксон цілу біографію цього котика від хвилини уродин на піддаші деревляного домика в Тронємі з матери Ази сірої, старої кітки, (батько не знаний) аж до відїзду в зоряні простори, читали цікаві читачі "Вістей".
І богато, багато дечого більше. Бо Артименко знав, як підійти до читача. Знав, що коли хочеш мати її успіх, коли хочеш осягнути задумане, так мусиш читача засипати такою кількістю друкованого слова, що він безрадно, немов приголомшений стане здавати свою позицію – недовірчивість.
І тому "Вісти" на злість усім конкурентам, а було їх у Київі чимало, сипали надзвичайними виданнями, просто, як то кажуть, як з рукава. Чернигівські фабрики паперу, що належали до видавництва, не могли наспіти із постачанням потрібної кількости газетного паперу. Щоденний тираж газети потроївся!!!
Старий Вашківський, червоний на лиці із внутрішньої радости та вдоволення із-за перемоги над своїми соперниками, ходив по редакційних кімнатах без діла, повторяючи тільки раз-у-раз немов завчену фразу:
– Ех, ех, та й молодчина ви, Степане! їй Богу їдемо в Гімаляї!…
І ходив від столика до столика більш перешкоджуючи як пособляючи в роботі. Радів, як то кажуть, від щирої душі, хоч намагався не показати цього по собі.
Так це не вдавалося йому.
VIII
Не тілько самим міжпланетним судном та його пасажирами займався Артименко у своїх статтях. Попрохавши в свого приятеля Харитоненка інформацій, що до стану дослідів над Марсом й переглянувши всі матеріяли, які були в його руках, Артименко подав до відома своїх читачів все те, що досі вспіла наука сказати про цю цікаву планету.
І так Марс є, як звісно, зовнішною планетою, значить його дорога довкола сонця йде поза дорогою землі. Коли він найбільше наближається до землі, тоді віддалення його від неї виносить 56 міліонів кільометрів, колиж знова відчалюється найдальше, тоді виносить воно 377 міліонів кільометрів. Час, в якому Марс кружить довкола сонця, цебто марсійський рік, виносить 687 земних днів, це б 43 і пів дня менше як наших два роки. Коли б так час, в якому кружить він довкола сонця був рівно двічі такий довгий як це потрібно землі, тоді мусілиб "опозиції" це є найбільше наближення між обома планетами повторюватися що два роки.
Марс є побіч Меркура найменшою зпоміж великих планет. Його промір виносить 6.900 км. Коли взяти землю як одиницю, тоді маса планети Марса виносить 0.107, об'єм 0.149 а поверхня 0.281. Тягар на поверхні Марса виносить 0.38 земного тягару а свобідно падуче тіло падає на Марсі із скорістю тільки 1.85 м. на секунду. Атмосферичні відносини на Марсі дещо інакші як на землі. На висоті 5000 метрів понад рівень моря є на землі натиск воздуха двічі менший чим на долині. Між тим на Марсі це зменшення натиску на половину слідне щойно на висоті 13000 м. Тому, як бачимо, й воздух на Марсі мусить бути рідший як на землі. Через те неможливі там мабуть такі бурі та оркани, які ми бачимо у нас. Навіть найдужчий рух воздуха на Марсі був би для нас ледви замітний. Загалом тиснення воздуха на Марсі рівняється семій частині цьогож тиснення на землі. Це відповідає більш такому натискові воздуха, який ми відчуваємо у висоті 15 кільометрів.
Все те розуміється чисто теоретичні міркування астрономів та астрофізиків роблені у затишку кабінетів при помочі математичних знаків та формул на основі цього, що показує сочка далевида чи зеркало рефрактора. Як воно в дійсності є поки що не знаємо. Може щойно наші неустрашимі дослідники скажуть нам правду – потішав своїх читачів Артименко.
Серіозні досліди над Марсом починаються вже з половини XVII-ro віку. Вже з 1672-го року маємо перші карти Марсової поверхні. Інтересно, що через порівнання цих карт із теперішними, опертими на найновіших дослідах приходимо до висновку, що час обороту планети Марса довкола своєї оси з того часу не змінився ні трохи. Цей марсійський день виносить 24 години 37 мінут і 22,67 секунди. Із того слідує також дальший висновок, що і в земному обороті довкола оси не наступила за цей час ніяка зміна.
Коли дальше порівнюємо карти марсійської поверхні пороблені в ріжних часах то достерігаємо численні місця на них майже незмінені у свойому вигляді. Це доказує, що Марс має більш-менш сталу поверхню вкриту морями та суходолами як і наша земля, а не як інші планети, які будучи у газовому чи пливкому стані раз-у-раз зміняють свій вигляд.
Вже Уйлєм Гершель відкрив в 1784-ому році, що вісь Марса нахилена до екліптики під таким майже самим кутом як земна вісь. З того слідує, що на Марсі маємо такіж кліматичні полоси та пори року, як і на землі. Тільки трівають оті пори року майже двічі так довго, як на землі. Близші досліди виказали, що в кліматичних відносинах між північною та полудневою півкулею на Марсі заходять великі ріжниці. Коли південна Марсова; півкуля має довгу й гостру зиму та коротке – літо та північна за те має довге літо й коротку зиму. На північній Марсовій півкулі між весняним та осінним зрівнанням минає 381 днів та 17 годин, а між осінним та весняним тільки 305 днів та 6 годин. На південній півкулі за те є відворотно. От такі то панують там відносини, що дуже відріжняються від земних, що розуміється дуже впливає на марсійський клімат й здогадне життя на Марсі.
На обох марсійських бігунах запримічено ясні, біляві плями, що зростають в холодній порі року а корчаться літом Очевидно будуть це снігові та ледяні маси, які бачимо на бігунах і на нашій землі. Один з італійських астрономів відкрив під кінець ХІХ-го віку на Марсовій поверхні на місцях здогадних суходолів смуги, незвичайно правильного вигляду, які проголосив каналами. Однак пізніші досліди не виказали стійности його помічень. Все-ж таки всі дотеперішні досліди виказали безперечне істнування на Марсі суходолів, атмосфери, яка окружає планету, істнування водню та кисня хоч в меншій кількості як на землі, загалом всякі сприятливі обставини для розвитку органічного життя на планеті. Вже на початку ХХ-го віку стверджено істнування хмар в Марсовій атмосфері та сніжних опадів на північній його півкулі підчас тамошньої зими. Що до висоти теплоти, яка існує на Марсі так поодинокі вчені дуже ріжняться в своїх поглядах на цю проблему. Все ж таки загально признають, що Марсова температура мусить бути низька, хоч знов не така, щоб органічне життя було на ньому неможливе. Та-ж чейже на землі маємо околиці з дуже низькою температурою а таки живуть там люди й звірята, є рістня, взагалі є хоч сякі-такі умовини для існування життя. Коли-ж отже потягнемо паралєлю між нашою землею і Марсом то правда по боці тих вчених, які кажуть: чому-ж отже на Марсі не моглоб істнувати органічне життя, воно так буйно розвинулося в подібних обставинах на землі?
Чи-ж наша земля малаби бути виїмком у всесвіті? Таж людство, давно вже закинуло геоцентричний погляд на вселенну, давно вже злізло із котурнів, на які спиналося в початкових стадіях свого розвитку. Це-ж незаперечена правда, що в усіх народів, в усі часи існувало та існує якесь нез'ясоване, померкле прочуття, що й там гень далеко, на тих зірках, до яких виривається людський дух, існує також життя таке як у нас, існують подібні до нас єства із своїми радощами та смутками. Цілі релігійні системи побудовані були на невмірущости людської душі, на здогадній мандрівці по світах коли вона покидає свою земну домівку. Чомуж малиби оті безчисленні зорі, що мерехтять на синяві неба бути тільки блудними вогнями, що женуть у недовідому даль, пусті з мертвецьким спокоєм, прокляті у первопочині свойому?… Чому тільки на нашій землі мали б існувати сотворіння здібні втішатися красотою блакитнього неба, пошумом бору зеленого, усміхом сходячого сонця?…
Невже-ж завершенням усього того, що найкращого, найбільш совершеного може видати із себе природа, є оте єство, що так гордо себе "homo sapiens" називає?…
Пан над тією землею, що порошинкою химерною серед всесвіту безмежнього жене у безвісти без початку й кінця?…
І заспокоював Степан Артименко своїх читачів, що може вже тільки кілька днів ділить їх від тієї хвилини, коли дістануть відповідь на усі даремно досі ставлені ними питання, коли усі нерозгадані загадки знайдуть свою розв'язку. І малював перед їх очами ваготу цього моменту, вів їх немов перед ворота одвічнього храму, що за хвилину відчинитися мали й тисячам очей розкрити тайну, яку зберігала досі його святая святих…
І розходилися Артименконі слова у найдальші верстви громадянства, голосним гомоном відбивалися по цілій Україні і далеко далеко проза нею.
Двічі в день голосився Святошин а д-р Харитоненко подавав свої помічення та місце в просторі, де саме в тому моменті находилося міжпланетне судно. Артименко мимоволі мусів нагадувати собі усе своє математичне знання, цілим своїм єством: поринути – як казав – у нетрі й крутіжі "високої науки", як називав колись математику його вчитель в мелітопільській гімназії, охрещений популярно Льоґаритмом. І вдивляючись в оті всі значки та чмелики, які уявляли з себе математичні формулки та ряди чисел на тафлі телевізійного апарату, коли, говорив Святошин, й вслухуючись в те все, що бубонів йому радіофонний апарат – нагадував Артименко свого старого вчителя математики, що наче живий виринав перед його душею на фоні редакційної кімнати.
– Ех, ех! – говорив до себе Артименко – коли б старий Льогаритм дожив був тієї "потіхи", що й мені на щось придалася його "висока" наука!… А то дивився він на всіх, що не захоплювалися його сінусами та льоґаритмічними таблицями, як на тих, що даремно на їх сонічко світить і дивувався, що їх ще земленька свята носить…
І нагадував собі дальше, як він сам не раз насміхався над тією математичною "штудерацією", яку чорт зна навіщо видумали люди, хіба на те, щоб такі "льоґаритми" знущалися над неповинними молодечими душами…
А тепер?
Розцілувавби свого "Льогаритма" й незнавби де його посадити з великої вдяки й пошани за те, що таки вспів дещо із тієї "штудерації" втовкмачити в його непосидющу голову…
Ех, ех колиб вернулися ще раз ті добрі, давні часи!..