Людина без серця

— Ти вибач, що я так дивно допіру поводилась. Я просто злякалась. Але ми повинні піти до Берна. Він пояснить твою таємницю. Ти тільки поду­май: його механічне серце не просто врятувало тобі життя. Воно зовсім перетворило твій організм. Для людства, для світо­вої науки це…

Петер зміряв Евеліну зневажливим поглядом:

— Ти піклуєшся тільки про Йогана.

— Петере, не говори дурниць. Це наша спільна справа. Якщо Йоган з'ясує, в чому річ, він відкриє для людства нову блискучу сторінку.

— Геть! — люто вигукнув Стар. Він схопився з канапи і червоними, налитими кров'ю очима глянув на Евеліну. — Не хочу я чути ні про яке людство! Годі! Петер Стар не буде піддослідним кроликом, на якому світова наука здійснить свій перший великий експеримент. Механічне серце належить мені, я його володар.

Гнівний погляд Стара знову прикував Евеліну до канапи.

— Але що ж ти хочеш робити? — промовила вона кволим голосом.

— Не знаю, Еве. Тільки переді мною відкривається мож­ливість, котрої не мала жодна людина світу. Яким же я був би нікчемою, коли б не скористався з цього неповторного випадку.

— Тому ми й повинні йти до Берна, — несміливо докину­ла Евеліна.

— О ні, мій шлях інший. Я буду служити не науці, а собі, Еве. — Він схилився до жінки і заговорив квапливим гаряч­ковим напівшепотом: — Ти тільки подумай: я стану першою людиною в державі, я завоюю владу, я піднімуся на незвідану височінь, і світ… світ ляже до моїх ніг. О, ради такої мети я ладен піти на все. Тепер ніщо вже не втримає мене. Провидін­ня кличе мене. Це воно дало мені знак, я не смію мовчати. Облиш, не умовляй мене і не дивися на мене такими наляка­ними очима. Я не втратив розуму. Невже тебе не приваблює наше фантастичне майбутнє? Наше, Еве, наше з тобою! Ти станеш королевою моїх мрій і мого життя. Тобі під ноги я кину світ. Ні, не світ — всесвіт.

Евеліна заперечливо похитала головою.

— Ти не віриш? — спитав він тихо.

— Можливо й так, Петере, — озвалася Евеліна, — але ти забув одну річ. Твоє життя надто коротке. Можливо, ти й здійснив би свої плани, але через два місяці, ні, навіть мен­ше… ти загинеш… Тільки Берн, який володіє секретом твого механічного серця, може продовжити твоє існування.

Петер важко опустив голову. Пройшовся по кімнаті раз, вдруге. Щось напружено обмірковував, на щось зважувався. Важке м'ясисте підборіддя його нервово рухалося з боку в бік.

— Ти кажеш — Берн? — спинився він раптом посеред кімнати. — Я не можу жити без нього. Це вірно. Тоді в мене лишається єдиний вихід. Я приневолю його, він буде викону­вати мої накази, він стане моїм невідступним слугою. Були ж колись у великих імператорів і королів мудрі лейб-лікарі. Нехай це навіть нечесно по відношенню до Берна, до мого давнього товариша, нехай… Майбутнє велить мені діяти без­жалісно. Я не зупинюсь ні перед чим. Мене не злякають ріки крові. Нехай смерть іде за мною. Мільйони людей віками гинули заради нікчемних дрібниць, угноювали землю для та­ких самих нікчемних майбутніх поколінь. А я… я людина но­вого світу.

"Він втратив глузд, — подумала Евеліна. — Говорити з ним — даремна річ. Треба попередити Берна. Якщо він загіп­нотизує і Йогана — скоїться невиправне лихо. Бідний Петер, він захворів страшною хворобою. До Берна, якомога швидше до Берна!"

— Ти розумієш мене, Еве? — спитав Петер, блискаючи безтямними очима.

— Я все розумію, все, тільки я вкрай втомилася. — Еве­ліна відкинулася на спинку канапи і заплющила очі.

— Мені теж не дуже добре. Мабуть, я перенапружив свої нерви.

Тим часом Евеліна гарячково обмірковувала плани по­дальших дій. Петера треба затримати. Він нізащо не повинен зустрічатися сьогодні з Йоганом, принаймні до того часу, доки вона наодинці не поговорить з ним.

— Я завжди вірила в твій тверезий розум, Петере, — озвалася жінка. Вона вже надумала, що має робити, і поспіша­ла здійснити свій задум. — Ми з тобою — одне ціле. Адже так? Ти не покинеш свою кохану Еве? — Вона намагалася говорити якомога щиріше, її великі очі заполонили Стара.

— Ти моя єдина, моє життя, — з такою ж щирістю відповів він.

— Тоді послухай, — вела далі жінка. — Ми підемо до Берна разом і по-чесному, по-діловому про все йому розпові­мо. Я вірю, що він стане на твій бік, він теж фантазер і мрійник, і тоді без примусу без насильства ви станете робити велику спільну справу. Він залишиться нашим другом, нашим порадником. Хіба ж ти не розумієш, що друг завжди принесе більше користі, ніж пригнічений, подавлений раб, безвільний лейб-медик?

— А якщо він не погодиться? — нетерпляче урвав її мову Петер.

— Якщо він не погодиться, тоді… — Евеліна на мить зава­галася. — Тоді ти будеш діяти, як тобі підказує твій великий розум.

Він погодився, і навіть у душі зрадів такому повороту справи. Його дружина ніколи не радила йому дурниці. Нехай буде так, як вона каже. Сьогодні вони не підуть до Берна. Сьогодні вони будуть відпочивати. І без того цей день надто важкий. Але завтра зранку в його житті розпочинається нова сторінка.

— Ти кудись зібралася? — спитав він, побачивши, що Евеліна шукає свою сумочку.

— Полежи трохи, Петере, я сходжу до моєї кравчині і за півгодини буду вдома. Берись до роботи, а може, краще ляж, відпочинь.

Стар заспокоївся, втихомирився. Важка втома опанувала все його тіло, навіяла сон. Він ліг на канапі.

— Йди, Еве, — промовив він. — Тільки не барися.

Берн зник

На аеродромі пана імперського міністра зустрічав сам полі­тичний бос корпорації "Золотий ангел" Ганс Шаукель. Герман Тод — імперський міністр — повертався з далекої заокеансь­кої столиці, куди він їздив для важливих переговорів.

Ганс Шаукель, низенький, опасистий, з круглими рум'я­ними щічками, уже стояв біля бетонованої доріжки, коли ве­летенський реактивний літак підкотив до похмурої каркасної будови аеропорту. Шаукель був у доброму гуморі. Він мав чим похвалитися сьогодні своєму другу й соратнику по най­важливіших державних справах — імперському міністрові Тоду.

Коли Герман Тод, високий, сухорлявий старик зійшов по східцях з літака, і вони щиро потиснули один одному руки, Шаукель сказав:

— Ну, Германе, що за вісточку ти привіз нам з Браунгтона? Щось у тебе не дуже радісне обличчя. Чи не провели тебе заокеанські товстосуми за ніс?

Тод похмуро відрубав:

— Похвалитись нічим.

— Овва! І заради такого висновку треба було гайнувати десять днів?

— Ти, Гансе, прекрасно розумієш, що людей, котрі їдуть з проханням, рідко зустрічають квітами. Наші браунгтонські друзі від самого початку взяли диктаторський тон. Добре, що мені вдалося виканючити у них хоч деякі поступки. Так, так, у повному розумінні слова — виканючити.

Опецькуватий Шаукель, здавалось, слухав неприємні но­вини з байдужим і навіть вдоволеним виглядом. Справді, чим гірші справи у Тода, тим яскравішими будуть політичні пере­моги, яких домігся він сам за час відсутності імперського міністра.

— Шкода, що нашій державі доводиться канючити, — мовив Шаукель з виразом робленого смутку на обличчі.

Герман Тод нічого не відповів. Він крокував до машини. Його густі волохаті брови нависали над глибокими западина­ми очей. Серед моря сліпучого сонячного світла, на тлі яскра­вої зелені аеродромного поля висока похмура постать Германа Тода справляла враження привида, що випадково потрапив з чорних підземель під проміння ясного літнього дня.

Шофер у блискучому шкіряному комбінезоні, з великою поліцейською кокардою на кашкеті запобігливо відчинив пе­ред ними дверцята автомобіля.

Тод важко опустився на заднє сидіння і ще дужче втягнув у плечі свою видовжену голову.

— Куди накажете, панове? — спитав шофер.

— На віллу, — пробурчав імперський міністр.

Кілька хвилин їхали мовчки. Політичному босові хотіло­ся, щоб Тод сам запитав його про політичні справи. Але той не виявляв ані найменшого бажання до розмов.

— Я хочу порадувати тебе, Германе, — почав Шаукель. — Корпорація впевнено дивиться в майбутнє.

Тод звів у подиві брови.

— Я давно не чув з вуст мого політичного боса таких оптимістичних фраз. Мабуть, справи справді блискучі, якщо ти заговорив таким тоном, Гансе.

Заохочений увагою міністра, Шаукель пожвавішав:

— Ти знаєш, що я не перший рік керую корпорацією "Зо­лотий ангел". Коли ти поїхав, я був твердо переконаний, що нам не варто покладати особливі надії на панів з Браунгтона. Тим хлопцям вистачає клопоту й у себе вдома. Звичайно, я не хотів розхолоджувати тебе і бажав тобі тільки успіхів. Але за час твоєї відсутності ми діяли. Загони зеленоберетників збільше­но до ста тисяч чоловік. Хлопці — що треба! Звичайно, їхня поведінка не зовсім… Але дарма. Зате це надійна сила в разі політичних заворушень. Коли почнуться страйки на заводах, особливо на атомних, ми зможемо використати їх проти робіт­ників. Треба дати їм якусь запальну назву, щось із відтінком романтики. До речі, газети їх вже охрестили "Вогняним сер­цем". Для молодих голів це непоганий стимул.

— "Вогняне серце", — пробурмотів Герман Тод, про щось думаючи. — Політичні заворушення…

Шаукель заглянув у очі Германа Тода. Здавалося, хотів упіймати в його погляді затаєну мисль.

— Політичні заворушення, Германе, — річ можлива, — заговорив він квапливо, розуміючи, що інколи словом можна примусити співбесідника піти в думках тією стежкою, якою ти бажаєш. — Ми маємо міцний меч і міцну руку, яка їх тримає.

Той патетичний тон здавався Герману Тоду трохи смішним. Коли Шаукель виступав з помпезними промовами перед блис­кучою аудиторією можновладних корпоратистів і генералів, його пафос справляв враження. Але нащо вживати такий прийом зараз, у машині, де всі політичні мотиви розкрито до краю.

— Якщо ми маємо міцний меч, — прошамкав старечим ротом Герман Тод, — то я хочу знати, коли ми вдаримо.

— Але ж треба підготувати політичну основу… Населення співчуває комуністам…

— Форсуйте роботи на Голубому Беркуті! — все більше розпалювався імперський міністр. — Нехай весь світ поба­чить, на які злочини здатні комуністичні агенти.

— Безперечно, Голубий Беркут… — Шаукель запопадливо посміхнувся. — Добра пташка має міцні крила, але їй треба ще трошки підрости.

Герман Тод стомлено відкинувся на сидіння і безнадійно махнув рукою.

— Тебе, Гансе, не переговориш.