Про яку образу може бути мова за такої беззаконної обстановки? Чи шановний капітан-лейтенант може собі уявити моральний стан гарнізону, де терористи захоплюють кораблі і погрожують розправою над закладниками?
Його перебиває Севастьянов:
– Дозвольте, Григорію Юхимовичу… Мені щойно подзвонили, що закладники відпущені.
– Слава Богу, хоч обійдеться без жертв. Але лінійний крейсер лишається в їхніх руках. З усіма ракетами. Біда! Ти розумієш, каплей, яка це біда!
Озивається один з телефонів. Командувач нервово хапає трубку. Слухає напружено, киваючи головою, і враз, повернувшись до Сержа, знаком руки велить йому вийти з кабінету.
– Хто прилетів, не розумію? – гукає в слухавку. – Американець? Ось він, міжнародний резонанс.
І погляд в бік контр-адмірала Севастьянова.
– Ти уявляєш, Севастьянов, який гість прибув до нас? Сам барон Пауль Реттіган! Прямо з Вашингтону.
– Урядовий візит чи що? – насторожується Севастьянов, і його моложава струнка постать стає ще стрункішою. – Наскільки я знаю, він голова правління "Мажестік-12".
– Так, – нервово потирає руки командувач.
Цього всевладного, похмуро відомого типа знає весь світ. Він по суті є володарем Америки, його вплив на заході не має меж. Мільярдер, в минулому затятий антирадянщик, до голосу якого прислухається вся еліта Сполучений Штатів. Тут тільки й чекай від нього якоїсь каверзи.
– Звідки він прилетів? – уточнює Севастьянов. – 3 Вашингтону чи з Каліфорнії? Там у них штаб-квартира.
– Радіоповідомлення вказує: з Москви.
– Тоді ясно: хоче прискорити наш вступ до САБу або як він повністю називається "Світовий Атлантичний Блок". Негідники, пхають нас на шлях конфронтації зі Сходом, – одразу вловлює суть подій контр-адмірал Севастьянов. – Щоб ми порвали наші дружні зв'язки з Іраном, Китаєм, Індією. Мабуть, Кремль піддався його політичному шантажу.
– Боюся не просто шантажу, а й запаху мільярдних позичок, – зітхає скрушно командувач. – Що ж, доведеться приймати короля його банківської величності.
І раптом дзвінок з Москви. Цього разу говорить командувач російським ВМФ: "Треба бути готовим до розмови з бароном Реттіганом і зустріти його якомога тепліше"!
– Себто вклонитися йому в ніжки! – вибухає командувач.
– Знайдіть такт для сердечних перетрактацій, – радить командувач ВМФ Росії. – Сам Президент прийняв його в Кремлі. Врахуйте це, Григорію Юхимовичу. Ми, росіяни, на порозі укладення важливого союзу з Заходом. Особливо після варварського нападу терористів на Нью-Йорк. Не підведіть нас, Григорію Юхимовичу. Дійте, як мудрий політик і дипломат.
У командувача посіріло обличчя. Упав на стілець і кивнув Севастьянову, щоб теж сідав. Нічого не вдієш, високий гість буде правити бал. Знаємо таких "друзів"! Буде нишпорити по базі, сувати скрізь свого носа!
– А тут ще скандал з лінійним крейсером, – докинув важко Севастьянов. – Як ми пояснимо Заходу всю цю дурну історію? Схоже на чеченський тероризм.
Стали міркувати разом. Коли прибуде гість? Мабуть, години за дві, не більше. Від Бельбеку тут недалеко. Отже домовитися з терористами на крейсері так скоро не вдасться. Весь букет неприємностей! Найгірше те, що крейсер "Звитяжний" має ракети дальньої дії.
– І ви знаєте, які саме, Григорію Юхимовичу.
– Так, знаю. Три ядерні. То страшна зброя. В цьому весь кошмар ситуації. Навіть якщо ми завдамо по них превентивний удар, вони в останню мить можуть натиснути на червону кнопку.
– І знищать Севастополь!
– Якщо не гірше… Звідси недалеко й до Москви! Може бути абсолютне повторення нью-йорксь-кої трагедії.
Севастьянов заперечив:
– Не думаю. У терористів нема спеціалістів, які б зуміли перенацілити ракети на Москву. А от вдарити по Севастополю в їхній змозі.
– Що ж ти пропонуєш? – напрямки запитав командувач.
– Саме міркую над цим, товаришу командувач.
– Без "товаришу"!
– Гаразд, Григорію Юхимовичу. – Севастьянов став нервово ходити по кабінету. Від напруги мислі в нього аж взялося плямами обличчя. – Скільки у нас часу?
– Зажадали до завтрашнього дня відповіді.
– Знову Чечня?
– Авжеж. Згода Кремля на повну незалежність Ічкерії. Себто Чечні. Якщо до завтра Москва не зробить офіційної заяви про свободу Ічкерії, вони завдають ракетний удар по місту і самі підривають себе разом з лінійним крейсером.
У командувача опали руки, сіре обличчя зробилося ще сірішим. Не бачив виходу. Тільки чудо могло врятувати флот і захистити древній Севастополь. Так, тільки чудо! Його думка враз зробила крутий поворот на 180 градусів. Досі висміював "пришельців"… Зараз зненацька почав мислити про них, як про можливих…
– Годі ходити! – рявкнув голосом утопельника. – Де той каплей? Сюди його! Негайно сюди!
Серж, увійшовши до кабінету, самим нутром відчув переміну атмосфери…
– Слухаю вас, товаришу адмірал! – Клацнув він закаблуками, і очі його засяяли дикуватим блиском.
– Слухай, каплей… – підвівся з-за столу командувач. Подумав коротку хвилю, пожував сухими губами. – Ти справді пам'ятаєш, що з вами скоїлося… як ти кажеш: сьогодні… ні, вчора вранці?
– Абсолютно все!
– Викладуй. Точно, строго і не бійся мене, – змусив себе до кволої посмішки командувач. – Я можу повірити тобі. Хочу повірити.
В цих словах Сержеві вчулася надія. Він описав пережите ним попереднього дня. Отой човен з чорною обшивкою, що пронісся по лівому борту, потім другий човен по правому борту, і оту велетенську чорну хмару на півнеба, і отой провал пам'яті, шалене падіння в якусь наче прірву, і затим – ясне ранкове сонце над морем.
Командувач вийшов з-за столу, встав біля Сержа, глянув йому в лице.
– Мені здається, що за вами стежили. Могло це бути? Могло… Отже хтось вистежив вас, хтось атакував, хтось пожбурив у страхітливу пустку чи, як тепер модно казати: в часову дірку.
– Так точно, хтось нас пожбурив.
– І ці ж сили через півстоліття повернули вас назад, на те саме місце. – Командувач потер собі долонею чоло. – Так, це ми з'ясували. Тоді запитаємо себе далі, каплей: це могли бути тільки великі сили. Вірно?
– Абсолютно, товаришу командувач.
– Даю тобі завдання: ти повинен ті сили – хочу вірити, що це благородні, добрі сили! – покликати нам на допомогу. Вони нам потрібні, каплей! За всяку ціну шукай вихід на них. Я певен, що вони й далі стежать за тобою і за твоїм кораблем. Хто твій командир?
– Капітан 2 рангу Віктор Степанович Севастьянов.
– Чи не твій родич? – швидко повернувся командувач до свого заступника.
– Батько, – Я ж сказав: усміхнене контр-адмі-рал.
– Поздоровляю! – сказав коротко командувач. – Наказую: негайно зв'язатися з ним! І нехай "Салют" входить у гавань. До четвертої площадки.
Щоб ніяких формальностей. Це наші люди, наш корабель. Дійте!
* * *
До будинку штабу під'їздить кортеж машин. Це з аеродрому Бельбек. Привезено містера Реттігана, голову могутнього американського синдикату "Мажестік-12", фактичного володаря Америки, та, власне, й усього західного світу. У нього непросте завдання, з яким він навіть не криється. У Вашингтоні занепокоєні активністю чеченських терористів, які захопили лінійний крейсер "Звитяжний".
Всевладного американського політика-бізнесме-на супроводить в дорозі його син-художник, теж досить відомий за океаном. Він худорбастий з виду, хворобливо блідий.
Татусь же нівроку. Сивувате, їжачком волосся, боксерські плечі, рішуча хода, вольовий погляд. Штабні офіцери заводять його на другий поверх до командувача. Реттіган в світло-бежевому цивільному костюмі, але відчувається характер військової людини.
Через приймальню іде, не зупиняючись. На штабних офіцерів не звертає ні найменшої уваги. Рішуче шарпнув двері, вступив до кабінету, орлиним оком окинув його.
Навіть командувач знітився від такого ока. Потиск рук казенний, короткий, ніякої куртуазійно-сті. Сам шеф "Мажестік-12"! За ним тупцює синок з тоненьким батьковим кейсом.
На запрошення командуючого всі сідають до довгого столу нарад. Розмова починається з ходу. Без жодного вступу, без усяких солоденьких приправ.
– Я приношу вам свої найщиріші вибачення і вболівання, містер командуючий, – говорить Реттіган. – І в моїй особі перед вами вибачається "Мажестік-12". Відверто кажучи, нас підвели інформатори. Чечня – це мильна бульбашка, яка рано чи пізно лусне.
– На жаль, містер Реттіган, ви із своїм всемогутнім фінансовим блоком "Мажестік-12" продавали їм зброю, а, власне – просто дарували, і тією зброєю чеченські хлопці убивали безвинних російських хлопців. За фанатизм ісламістів Росії довелося дорого заплатити, – мовить командуючий. – Але хай це буде в минулому. Чечня, чи як її називають – Ічкерія – нейтралізована, її народ нарешті зазнав спокою і миру в складі Російської Федерації.
– Даруйте, містер командувач, ми всі смертні і можемо помилятися. Тепер ми занепокоєні тим, що чеченські сепаратисти дісталися до вашого флоту! Захопили ваш лінійний корабель з ядерною зброєю.
– Ви добре проінформовані, містер Реттіган, – буркнув адмірал.
– Йолопи! – вибухає щирим гнівом старий Реттіган. – І це напередодні грандіозної світової події – укладення союзу Росії зі Світовим Атлантичним Блоком. Як же ви зреагували на цей підлий крок терористів? Може, почали перетрактації з ними? Запобігаєте перед ними? Улещуєте їх?
(До речі, вся розмова ведеться через перекладача, а точніше – через Реттігана молодшого. Здавна закоханий в слов'янство, він блискуче виконує свої функції!).
– Ніякого улещування, містер Реттіган! – ляскає долонею по сяючому столу командувач. – Сьогодні ж будуть вжиті кардинальні заходи. – У командувача враз забракло голосу: – Хоча… є певні болісні моменти. Дуже серйозні. Крейсер озброєний ядерними ракетами. І терористи можуть вжити їх в разі, якщо ми не виконаємо їхнього ультиматуму.
– То ви вагаєтесь? – супиться Реттіган.
– Ні, спробуємо ще один хід.
– Гаразд, це ваші проблеми, містер командувач. Сподіваюся, ви розумієте, що за Ічкерією стоїть грандіозний Схід. Найперше – Іран, Ірак. Це вони породжують тероризм в його найжорстокішому вигляді. Поступаючись в малому, ви можете потрапити в обійми скаженого східного ведмедя. Тому раджу вам діяти негайно! Не зважаючи ні на які втрати і ні на які погрози!
– Ваші поради ми візьмемо до уваги, але… Не забувайте, містер Реттіган, що звідси до Москви тисяча двісті кілометрів…
Домовити командувач не встигає.