Вночі, розташувавшись в Кахамарці, люди Пісарро з моторошним відчуттям дивилися на міріади вогнів, що оточували їх по небосхилу, — то палахкотіли багаття інкського війська, що розкинулося по схилу навколишніх гір. Однієї атаки було досить для того, щоб загін Пісарро перестав існувати. Що робити? Як діяти? І тут Пісарро згадав напучування Кортеса, завойовника Мексіки. Перед відплиттям з Іспанії Кортес всіляко підтримував і збадьорював Франсіско Пісарро, кажучи йому: "Пам'ятайте, Франсіско, одне: якщо вам вдасться захопити в полон священну особу короля Перу, то доля його країни буде вирішена. Я стверджую це, спираючись на власний досвід".
— І Пісарро зважився на таке зухвальство? — вражено вигукнув Ілля Григорович. — Триста вояків проти сотні тисяч інків?
— А що було їм робити? — сказав Крутояр і повів мову далі. — В іспанців просто не лишалося іншого виходу. Якщо вони зважаться на відкриту битву, Атауальпа знищить їх за кілька хвилин. Але й відступати назад через Анди до моря вже не було змоги. Скелястими стежками, крутими перевалами вони не перейдуть. Там на кожному кроці їх чекатимуть воїни імператора Атауальпи. Це була пастка, в яку іспанці вскочили з власної волі. Чекання ставало дедалі загрозливішим. Слабкість і страх могли б стати для інків сигналом до негайного нападу. І тоді Пісарро зважився на єдиний рятівний і єдино можливий крок — підступністю й віроломством захопити верховного правителя. Він дав наказ: поділити загін на три групи, засісти за стінами Кахамарки і приготуватися до бою.
Атауальпа, простодушно повіривши миролюбним запевненням білого командира, прибув у Кахамарку з величезним почтом. Він сидів на золотих ношах, сяючи золотими і срібними оздобами. За ним ішли знатні люди його двору, теж у багатому вбранні, у супроводі численних слуг і охоронців. На площу міста вступило близько трьох тисяч інків — уся верхівка імперії. Це був мирний, беззбройний кортеж, спокійна, урочиста демонстрація пошани й вітання. "Де ж іноземці?" — спитав верховний інка, озираючи безлюдну площу, залиту променями вечірнього сонця. Цієї миті з-за будинку вийшов священик Вальверде. Наблизившись до сяючого золотом імператора, він схилив перед ним голову, сказав кілька слів привітання, потім вийняв королівське послання і почав його голосно й урочисто читати. Це послання, так зване "рекеріменто", надзвичайно цікава річ, дуже характерна для політичних звичаїв того часу.
Крутояр вихилився з гамака і витягнув з чемодана стареньку, в шкіряній оправі книжку, розгорнув її.
— Унікальний екземпляр, який я дістав в одного тутешнього букініста. Послухайте дослівний зміст цього послання:
"Від імені найвищого і всемогутнього і всекатолицького захисника і завжди перемагаючого і ніколи й ніким не переможеного великого короля Карла Першого, повелителя Іспанії, обох СІцілІй, Єрусалима та островів і материків моря-океану, приборкувача варварів, і від імені найвищої і всемогутньої пані королеви доньї Хуани, дорогої і улюбленої доньки королевої, — я, Франсіско Пісарро, їхній слуга, їхній вісник, їхній капітан, вимагаю, щоб ви добре засвоїли, що бог наш, володар єдиний і вічний, сотворив небо, і землю, і чоловіка, і жінку, від яких походимо і ми, і ви, і всі сутні в світі цьому, і ті люди, що будуть дітьми й потомками. З дня створення світу народилася така велика кількість поколінь людських, що треба було розділити всіх тих, що живуть на землі, і виникло багато королівств і провінцій, бо, якби залишилося все людство на одному місці, не змогло б воно прогодувати себе..."
— Хитра преамбула! — вигукнув Самсонов. — Знає кіт, де сало лежить.
— Правда ваша, Ілля Григорович, — підтримує його Крутояр. — Єзуїтська казуїстика. Все, як бачите, від бога, що милостиво передає землю королям іспанським і робить їх володарями островів та материків. "Майже всі, хто живе на цих островах та материках, визнали, що їх височества є справді королями й володарями тутешніх земель, — читає далі професор, — і почали служити їх височествам і служать понині покірно й без опору. Отже, треба, щоб і ви, без зволікання, по своїй добрій волі, без заперечень і впертості стали християнами, щоб їх височества могли прийняти вас радісно і прихильно під своє покровительство і щоб могли вони вас та інших своїх підданих обкласти податками...
...Коли ж не зробите того, що від вас вимагають, і хитрощами затягуватимете рішення своє, то з допомогою бога я піду у всеозброєнні на вас і проголошу вам війну і буду вести її повсюдно і всілякими засобами, які тільки можливі, і вас підкорю десниці їх височества і церкви. І вас, і ваших жінок, і дітей звелю схопити і перетворити на рабів... А вам заподію найможливіше зло і прикрість, як то й належить робити з васалами, які не бажають визнати свого сеньйора і чинять йому всілякий опір. Застерігаю вас, що смертоносні нещастя, які внаслідок цього стануться, ляжуть на вашу совість, і ви будете за них винними, а не їх високості, і не я, і не рицарі, що прийшли зі мною".
— Підлість! Яка безмірна підлість! — обурюється благородний і запальний Самсонов. — І яке неймовірне блюзнірство! Прийти з мечем і тут же видавати себе за благородного "друга" й покровителя. Невже Атауальпа не втямив того, що його дурять, що він просто втрапив у пастку?
— Я не думаю, що інка щось втямив з тієї балаканини каноніка Вальверде, — заговорив знову Крутояр. — За тлумача в ту мить був якийсь Феліпільйо, із місцевих індіанців, що до того вже встиг побувати в Іспанії. Однак християнська релігія, звісно, лишалася для нього таємницею за сімома замками. Тому й перекладав він дуже приблизно, сам не розуміючи нічого з мовленого хитрим ченцем. Правда, сам імператор Атауальпа втямив одне: його хочуть підкорити волі якогось заморського володаря і до того ж ставлять образливу й брутальну вимогу, власне, — ультиматум. Він, великий і всемогутній інка, має зректися віри своїх предків і прийняти якесь незрозуміле й чуже йому християнське вчення.
Ні цього не буде, вирішив Атауальпа. його лице пополотніло від гніву. Він висунув з-під паланкіна руку і голосно промовив до Вальверде: "Я нікому не бажаю підкорятися і платити податки! Ці землі зі всіма їхніми багатствами споконвіку належали інкам. Я могутніший за будь-якого іншого правителя на світі. Ваш король, мабуть, великий государ; я не сумніваюся в цьому, бачачи, що він послав своїх підданих так далеко за море, і я ладен вважати його своїм братом, а не володарем. Що ж до папи, то він, певне, недоумкуватий, якщо роздає землі, які йому не належать! Ні папа, ні апостоли не мають права дарувати комусь чужі землі. А своєї віри я не зречуся. Вашого бога, як ви кажете, вбили ті ж люди, яких він створив. Мій бог, — і Атауальпа показав на сонце, що сідало за гори, — все ще живе на небі й дивиться вниз на своїх дітей, даруючи їм свою ласку. Чого ж я буду міняти живого бога на мертвого?".
— Цей інкський імператор ще був досить терплячою людиною, — обурився Самсонов. — Невже він не здогадувався, що його просто провокують на відкриту бійку? І що в нього немає зброї? Треба було рятуватися якимось чином...
— Про порятунок уже не могло бути й мови, — сказав невесело Крутояр. — Та інкам у ці хвилини й на думку не спадало, що їхнє гостювання ось-ось має закінчитися кривавим банкетом. Вони й уявити собі не могли, яку безсоромність і дикість принесли з собою християни-колонізатори. Ну, велися перетрактації, ну, ішла якась релігійна суперечка, хтось когось переконував у своїй правоті, інка гарячкував, обурювався, навіть вигукував: "Передайте вашим супутникам, що їм доведеться відповісти за все, що вони накоїли в моїй країні, за образи, заподіяні моїм касикам, за пограбовані житла моїх людей. Я не піду звідси, доки вони не одержать сповна за всі скоєні кривди!".
Звичайно, для Пісарро цього було досить. Усе людське в ньому згасло — якщо воно взагалі колись у ньому й було. Напевне, він найбільше боявся покірливості інкського короля. Що тоді робити з його троном, з його армією, з його могутньою державою? Малося не випустити нікого звідси живим, загнати меч у тіло вищої влади, зруйнувати одним ударом всю інкську імперію. Яке Щастя, що інка виявився гордим і непіддатливим! Та й облудний чернець Вільверде втямив, що настала критична мить. Тож, вдаючи з себе смертельно ображеного, він схопив із землі молитовник (який вибив у нього з рук інка) і чимдуж побіг за стіни будинків, де у всеозброєнні стояло військо Франсіска Пісарро. Розпалюючи себе і свого командира, він люто закричав йому, ніби даючи своє благословення: "Святий Сант-Яго! Глядіть, що діється! Індіанці підтягують полями свої війська. Ми сперечаємося з цим пихатим псом, а вони скоро оточать нас і знищать. Тож не вагайтесь, сеньйори! Бийте їх! Я відпускаю всі ваші гріхи!".
Тоді Франсіско Пісарро, піднявши вгору білий шарф, дав команду своїм воякам до наступу. З фортеці вдарили гармати, затріщали аркебузи, загули барабани. Іспанці з криками: "Сант-Яго з нами!", "Бий їх!" кинулися на імператора і його почт.
Починається страхітлива різанина. Сп'янілі від крові, іспанці ріжуть і колють нещасних людей, топчуть їх кіньми, розстрілюють з мушкетів. Лунають прокльони, жахливі зойки, стогін конаючих і поранених. За кілька хвилин уся площа Кахамарки вкривається розчавленими, спотвореними трупами. Кілька найвідчайдушніших Індіанців пробують голіруч захистити свого вождя. Вони підставляють груди під списи напасників, хапають за вуздечки коней, виривають у ворогів мечі. Трон Атауальпи хитається, як човен у морі. Гордий вождь безтямними очима дивиться на загибель своєї гвардії і свого почту. Нарешті іспанці пробиваються через гори трупів до імператора. Тоді Франсіско Пісарро вирішує припинити різанину. Він стає на дорозі своїх вояків і владно вигукує: "Кому дороге життя, той не зачепить інка!" Хтось пробує, всупереч наказові командира, вдарити інка мечем, хтось ранить навіть самого Пісарро. Але поволі побоїще стихає. Імператора взято в полон і кинуто в один з будинків Кахамарки. Держава обезглавлена. Армія лишилася без полководця. Що далі? Звістка про криваве побоїще й полонення Атауальпи, мов блискавка, вдарила в інкський військовий табір.