Жаїра. Том 2. На волі

Це був один з найціка­віших законів усіх індіанських племен: уважати дітей рід­них братів і сестер за своїх власних. А взагалі дикуни бразилійського пралісу розуміють, як ні одна культурна нація, що діти — це майбутнє народу. І тому діти в індіянських племенах оточені всебічною увагою, ласкою й опікою. Пра­во власности дитини на її дрібні речі шанують свято, ди­тини не вільно скривдити, не вільно змушувати до чогось силою, а вдарити є просто ганьбою, яка тягне за собою сувору кару й загальний осуд.

З дівчат Жаїра відрізнила Піндобу — старшу доньку Асу — дівчину з повільними рухами і мрійними очима. Піндоба ходила тихо й обережно, постійно задивлена у щось невидиме, і ніколи не сміялася. Вона мала довге волосся, яким, видно, дуже пишалася, завжди косичилася у свіжі квіти й кохалася в барвистих кольорах пташиних пер, що їх мала повний кошичок. У неї був наречений з християн­ським іменем Батіста, що був сином Мадіаі й подавав племені великі надії, як дуже здібний мисливець. Ареси чекали до збору врожаю, по якому мало одружитися кілька мо­лодих пар, у тому числі й Піндоба з Батістою.

До Піндоби часто забігала Каароба, що її вважали найкращою дівчиною в племені, хоч Жаїра не могла зрозу­міти, чому; голосиста і щебетлива Аґваї, та ще Марія і Тереза — рідні сестри, та багато інших. Але Жаїрі вони всі видавалися однаковими.

У племені панувала сувора дисципліна і взірцевий по­рядок, підтримувані залізною рукою молодого морубіщаби. Але влада його дуже різнилася від тієї, яку, наприклад, мав Маврикій у домі де Лара, чи й сама Жаїра. Татаурана не ходив з канчуком, нікого не бив і ні на кого не кричав, але всі йому корилися без найменшого застереження, на­віть без нехоті, а якось охоче і дружньо.

Ранком всі виходили на океату і спільно молилися до сходу сонця. Потім снідали, а по сніданку Татаурана давав точні розпорядження, хто і що має робити. Чоловіки діли­лися на групи: одні йшли полювати, другі — збирати мед від диких бджіл, ще інші — ловити рибу. Жінки під охо­роною кількох мужів ішли працювати в поле, слабші й старші мали пильнувати дітей в оселі, а при тому прясти на веретенах бавовну, сукати шнурки, плести коші, виправляти шкіри, сушити овочі, вудити м'ясо й рибу, збирати лічничі зела та ліпити з глини посуд, який пізніше випа­лювалося спільно у спеціяльно зробленій подобі ганчарської печі. Роботи було багато, але вона нікого не втомлю­вала, ні в кого не викликала нехоті, як це було в домі де Лара, де напевно ніхто з рабів і пальцем не кивнув би, ко­ли б не страх перед канчуком.

Оселя прокидалася із схюдом сонця, і всі її мешканці раділи на зустріч новому дневі. Не чути нарікань на те, що ніч була коротка, що сьогодні чомусь побудили рані­ше, як звичайно, нема сонних, похмурих облич, зідхань, лінивости в рухах і ненависти в очах. Всі встають свіжі, ба­дьорі, раді, що ніч минула і стрімголов біжать до ріки, оживляючи околицю веселими вигуками. Моляться з непід— робленою побожністю, їдять із смаком, беруться до ро­боти охоче, ніби до розваги; по обіді солодко сплять, по­тім знову їдять, купаються і працюють. Перед вечором кожний може робити, що кому подобається, але не відходити далеко від оселі; тож поміж оками повно гамору, сміху й співів. А вже коли стемніє, більшість чоловіків лишаєть­ся на площі біля вогнищ і веде дружню розмову, в той час, коли жінки й діти вже сплять, заколихані хиткими га­маками.

Жаїра спостерігала це все і прийшла до переконання, що тут є справжня воля. Але чомусь вона не захоплювала дівчини зовсім. Не розуміла цілі цього життя, не знаходила смаку в ньому і, коли не попадала в розпуку, то лише тому, що покищо якраз власне дуже потребувала цілковитого спокою. А спокою мала досить. Не несла на собі ніякої відповідальности, не мала потреби нічим журитися, не обов'язана була нікому годити, нікого не боялася і ні з ким не сперечалася. Мати й Ірасема подавали їй готове до га­мака, дотримуючи розпорядження Татаурани, не докучали їй, пильнували, щоб в оці було тихо і взагалі ходили біля неї навшпиньках.

Жінки відразу дуже подружили між собою, інстинктовно відгадуючи глибоку підставу до своєї приязні, робили все разом, а при роботі розмовляли безугаву. І з цих роз­мов Жаїра довідалася дуже-дуже багато цікавого.

По трьох днях в оці сталася радісна подія: Жабуру дала життя своєму першому синові. Ірасема, Гонга й Сабія зараз же скупали новонародженого, пофарбували цілого черво­ною фарбою, обложили найкращими квітами й кольорови­ми перами та поклали біля щасливої усміхненої матері. Гордий і неменше щасливий Аканґасу сидів при вході до оки й приймав поздоровлення. Згідно із звичаєм, чи повір'ям, він, поки дружина чекала дитини, не мав права важ­ко працювати, ані полювати, ані їсти м'яса. Тепер був по­двійно вдоволений: і тим, що мав ще одного сина, і тим, що повернеться до нормального життя мужа племени.

Ціле плем'я приходило подивитися на нового члена ро­дини, кожен щось приносив у подарунку, а діти не відсту­пали маляти. Кожне намагалося вложити в дрібненькі, без­владні пальчики новонародженого щось із своїх "скарбів": мушлю, пір'ячко, свищик, а навіть стріли.

— Він ще маленький, — пояснювала дітям щаслива мати. — Він не вміє брати руками.

— А коли він виросте, скоро? — питали діти.

— О, він скоро виросте, — з глибоким переконанням відповідала Жабуру. — Він буде великий і сильний, як його тато.

— І як наш тато, — додавали діти Асу, що були дуже горді з велетенської будови свого батька.

— Так, буде великий і сильний, як обидва разом... — мріяла вголос молоденька мати.

— І буде морубішабою, як Татаурана, — кінчили її мрії діти.

Жаїра лежала, слухала і раптом відчула себе страшно самотньою серед цього гурту, об'єднаного спільною весе­лістю. Здавалося, ще більше самотньою, ніж тоді, коли її зіпхнули із становища пестійки й похресниці шляхетної донни Ізабелли Ґабрієль де Лара до становища рабині. Бо тоді вона принаймні знала всіх людей, які її оточували, знала їхні вдачі, розуміла і панів і рабів, а тут вона не розуміла нічого і нікого не знала. Там, навіть і в становищі рабині, вона могла плекати якісь мрії, могла мати якісь пляни на майбутнє, а тут усе скінчилося.

І їй нараз набридло лежання, забажалося руху, свіжого повітря й простору. А все ж лежала. Лежала і підшукувала претекст, під яким могла встати й вийти з остогидлої оки.

І тоді несподівано, мов би вгадавши її бажання, до гамака підійшов Татаурана.

— Добридень, Жаїро, — привітався, стримуючи мор­щенням носа нервовий трепет своїх крилатих брів.

— Добридень, морубішабо, — жартівливо відповіла дівчина й усміхнулася.

— Відпочила вже? Хочеш встати? Дуже гарний день сьогодні. Вставай!..

— О, коли суворий морубішаба лише накаже — встаю зараз же...

Татаурана стягнув свої тріпотливі брови і холодно-ображеним голосом відповів:

— Даремно ти кпиш, дівчино. Наказувати я вмію, але тобі не збираюся наказувати покищо. Хочеш — вставай, не хочеш — лежи. Твоя воля.

Жаїра стрельнула на нього лукавими очима й усміхну­лася ще раз, ховаючи пустотливі іскорки в очах:

— Ну, то дай мені руку. Спробую встати...

Властиво, їй зовсім не потрібна була поміч. Навпаки, в той момент почувала такий приплив сил та енергії, що сама могла когось підняти. Але така вже жіноча вдача, що змушує мужеську силу служити, як не своїй слабості, то своїй хитрості.

Татаурана не чекав повторення прохання і не обме­жився поданням руки. Перехилився вперед, підняв Жаїру, як пір'їнку, підніс високо вгору й обережно поставив на землю.

Жаїра розсміялася.

— Але ж у тебе сила, Татаурано! — вирвалося у неї захоплення.

Але Татаурана, помітивши на собі пильні погляди всіх присутніх, змішався й розгубився, як цнотлива сеньйорита.

— Ходи, підемо до ріки, — запропонував дівчині, див­лячись у землю.

— Ходімо, куди хочеш, — погодилася Жаїра. — Ось я лише виберу якийсь подарунок для малого велетня...

Кинулася до клуночка, перебираючи одну річ за дру­гою, але нічого відповідного не могла знайти: те було не­придатне, того жаль. Врешті вибрала червону оксамитну стяжку і з болем у серці пожертвувала разок найгіршого скляного намиста. З тим підійшла до Жабуру.

— О, який гарний хлопчик! — скрикнула з удаваним здивованням. — Він мусить бути дуже міцний.

Жабуру не помітила штучности і щасливо засміялася.

— Так, думаю, що він буде дуже міцний, — згодилася вона поспішно. — Дивись які в нього широкі плечі й ви­сокі груди!

Жаїра поклала біля малого подарунок, поплескала ди­тину по голенькому животику, а матір по плечі, і підійшла до Аканґасу.

— Гарного сина маєш, — сказала йому облесно. — Цілком подібний до тебе.

— Гарні й твої слова, дівчино, — приязно усміхнувся Аканґасу. — За них обіцяю тобі шкіру з першої пантери, яку заб'ю на полюванні.

Супроводжувані доброзичливими поглядами, молоді вийшли з оки. Їх відразу вхопив у обійми радісний ранок, обтулив теплом сонця, затріпотав на обличчях свіжими крилами вітру, обвіяв свіжістю пробудженої ріки й аро­матом дрімаючого лісу. Линув у жили бадьорість, викли­кавши в Жаїри нестримно веселий настрій.

— Я хочу скупатися, грізний морубішабо, — заявила Татаурані. — Чи нема в ріці кайманів?

— Ріка цілком безпечна, — запевнив Татаурана. — Іди просто і купайся, а я почекаю тебе он за тим горбочком.

Жаїра підстрибом побігла до ріки, скинула одежу й бухнула у воду. Плюскалася, плавала, поринала, як дика качка, і сміялася-сміялася, сама не знаючи, чому.

Викупавшись, вилізла на берег, одягнулася й гукнула:

— Татаурано!

— Я тут, Жаїро, — обізвався Татаурана і підійшов до неї. — Добре скупалася?

— О, чудово!..

Не змовляючись, пішли вздовж берега ріки і неза­баром, вибравши відлюдний кутик, посідали проти сонця.

— Дивні речі я довідалася, — сказала Жаїра, витис­каючи воду з волосся.

— А саме?

— Ти вчився в колегії?

Татаурана насупився і зморщив свого м'якого носа.

— Вчився, — відповів неохоче.

— Довго?

— П'ять років. І що з того?

— Дивно!

— Дивно, що я міг вчитися?

— Навіть і це дивно.

— Ну, то дивуйся ще більше, коли хочеш: я був най­ліпшим учнем серед усіх, що їх знали священики колегії.

— Направду?!

— Піди їх спитай, коли хочеш.

— Тоді я взагалі нічого не розумію...

— Чому?

— Гм! Бути найкращим учнем колегії, мати можливість вийти у світ, а замість того втекти в праліс.