Улоговина, що завершувалася порослою очеретами затокою, прибережніпагорби, поміж якими ховалася від степових вітрів напакована старими зіпрілими сітями та всіляким причандаллям рибальська хатина; приземкуватий, схожий на перекособочену черепаху, лабаз; старезний, обліплений човнами причал — усе це утворювало якийсь дивний, незнаний досі світ, якого Радомир Оснач, як і кожен городянин, уже схильний був ідеалізувати. Тим паче, що цей закутень справді помітно відрізнявся не тільки від навколишнього випаленого суховіями степу, але й від усіх краєвидів, які йому досі доводилося бачити.
Затока, що врізалася метрів за двісті в степ, була самою природою створена для озерного порту. Звідси, з маківки пагорба, вона здавалася мініатюрним фіордом, що здатний захистити рибальські суденця від будь-якої негоди. Той, кому першому спало на думку вибудувати в цій місцині хату, безсумнівно, враховував цю обставину.
Оснач спустився стежиною до причалу, роздягнувся і вже збирався увійти в воду, коли раптом побачив Крижаня.
— А я гадав, що це ти взяв човна, — глухо проказав старий рибалка, зупиняючись по той бік причалу. — Оце стою, виглядаю тебе з туману.
— Ви хіба не прив'язали його?
— На березі лежав. Ось тут, біля причалу. Був і нема. Й на озері нібито не видно. Ану глянь молодими очима.
— Не бачу жодного човна.
— Хто ж міг узяти? Ніхто не міг. Ніколи такого не траплялося. А човен стояв он там, біля верби.
Радомир уже зрозумів, що це старий розмовляє сам із собою. І що зникнення човна — подія, мабуть, справді досить рідкісна в цьому селищі — зовсім збило рибалку з пантелику.
Старому вже було далеко за шістдесят. Але й зараз, на схилі віку, він залишався досить кремезним і міцним. Учора пополудні, коли Радомир приїхав сюди, стояла спека, але на ньому була коротка брезентова куртка, коміром якій слугував пишний каптур. Старий пояснив йому, що має три таких куртки і носить їх навіть улітку. Тільки влітку одягає на голе тіло, щоб рятуватися водночас і від спеки, і від "радікулітних" озерних вітрів. А каптур ще й заміняв йому картуз, бо аж до перших снігів ніякого головного убору старий не визнавав. Ось і зараз велика, старанно виголена голова його жовтавіла над високим облогом каптура, наче над скафандром, до якого не встигли пригвинтити шолом.
— Не варто перейматися цим. Хтось із рибалок позичив, незабаром поверне, — заспокоював Оснач старого, входячи в озеро.
Вода вже була досить теплою, градусів вісімнадцять, значно тепліша, ніж у морі, отож він твердо вирішив, що купатиметься тут за будь-якої погоди. В школі Радомир тренувався в дитячій секції боксу, в університеті захопився спочатку дзю-до, а потім спортивною гімнастикою. Ну а загартування водними процедурами — було черговим його захопленням, якому він мав намір віддатися з дилетантською безпечністю людини, котра ніколи серйозно не ставилася до "шляху у великий спорт".
— Що значить: "позичив"?! — долинув до нього голос обуреного Крижаня, коли він випірнув з холоднющої глибини. — Рибалка в рибалки ніколи без дозволу човна не візьме — звичаю не знаєш! Найпо— слідуще це діло: виходити на рибалку у краденому човні!
— Але шторму, здається, теж не було. Отже знести хвилею не могло.
— Який шторм, який шторм?! — знервовано походжав біля причалу. — А човна нема.
Що далі Оснач відпливав од берега, то вода ставала прозорішою і холоднішою, а туман поступово розступався і розступався перед ним, відкриваючи приховані досі великі пасма очеретів, поміж якими в'юнилася неширока протока. За картою області він уже знав, що озеро це велетенське, воно тяглося звідси на десятки кілометрів на північний схід, до кордону з Молдавією, і на південний захід, до самого Дунаю, з яким поєднувалось кількома протоками. З високих пагорбів, що оточували садибу Крижаня, він не міг огледіти й сотої часточки цього степового моря, але звідти йому відкрився вчора цілий архіпелаг розкиданих по неозорих плавнях острівців, очеретяні коси яких у багатьох місцях заходили далеко в степ, і вже важко було зрозуміти, що то: ще одна затока чи, може, поглинуте русло відмираючої річки.
Оснач відчував, як холод поступово зводить пальці, як тужавіють м'язи на ногах, одначе вперто плив до малесенького острівця, посеред якого, поміж двома старими вербами, виднілося обкладене камінням вогневище. Розгледіти цей острівець з берега було неможливо, видавала його тільки висока стара верба з розтрощеною блискавицями кроною. Саме завдяки вербі Радомир і відкрив його для себе під час учорашнього запливу.
Найважче було долати останні кілька метрів, які доводилося пробиватись уже плавнями, проте він уперто рвався до острівця. Двічі поблизу з'являлося вертке тіло водянки, і щоразу Оснач із жахом завмирав, чекаючи, поки огидна зміїна голова зникне в гущавині жов— тобрунатних купин, але до тверді все ж таки добувся.
Туман уже почав розвіюватися. Сиві клуби його піднімалися вгору і розчинялися в крицево-блакитній височині. Ось і сонце нарешті пробилося через сіру запону горизонту: багряна півкуля його проросла з далекого степового крайнеба, наче вогнище велетенського горнила.
На острівці було ще холодніше, ніжу воді. Давався взнаки отой самий "радікулітний" низовий вітер, що пробивався через очерети звід-
кісь із озерної далечині. Одначе затримуватися тут надовго Радомир не збирався. П'ять хвилин відпочинку, легкий массаж — і знову до берега.
Піднявшись на пагорбок, що увінчував острівець, Оснач роззир— нувся. Мабуть, невидимий з берега, він однак добре бачив причал, розкидані по долині рибгоспівські будівлі і кілька хат селища, дахи яких несміливо виглядали з-за узвишшя. Цей острівець мав бути справжнім раєм для хлопчаків. Та Осначу й самому здавалося, що дитинство його минуло не в місті, а тут, і що на цей острівець він запливав уже безліч разів, вважаючи його своїм робінзонівським пристановищем. Тут він мріяв, звідси нестримна фантазія переносила його в далекі незвідані краї, тут, під заворожуючий шерхіт очеретів, складав своє перше уявлення про навколишній світ, про таємничі зв'язки, що існують між озером і степом, птахами й взагалі всім сутнім, що є в цих краях. Він припливав сюди поночі, видобував зі сховку сірники і розкладав невеличке вогнище, яке зігрівало його, зачаровуючи своїм віщим полум'ям.
Старий все ще нервово походжував понад причалом і навіть звідси видно було, як він розмахує руками, доводячи щось самому собі. Все не міг заспокоїтися, не міг змиритися із втратою човна. До того ж, Оснач уже помітив, що рибалка взагалі полюбляє розмовляти з самим собою. І вдається до цього досить часто, незважаючи на те: є хтось поруч нього чи нема. Одне слово, він поводився, як людина, яка давно звикла до самотини і не шукає собі кращого співбесідника, ніж той, яким є сама.
Оснач уже збирався знову входити в воду, коли раптом помітив, що звідкись іздалеку, з гущавини плавнів, піднімається в небо цівка диму. Він придивився. Так, дим. Горить очерет? Хтось розклав вогнище? Ще ніяк не пов'язуючи це із зникненням дідового човна, Радомир підскочив, ухопився за нижню гілку верби, і, з силою підтягнувшись, наче на турніку, опинився на розвилці. Гілки товстезні, отож підніматися вгору було неважко, і за кілька хвилин він уже був мало не на вершечку цього височезного дерева.
Краєвид, що відкривався звідти, просто вразив Оснача. Споглядаючи озеро і великі пасма очерету, що займали більшу частину видимого плеса, він пригадував кінокадри, показані в передачі телевізійного "Клубу мандрівників",зняті з літака над Амазонією: величезні, помережані венами великих і малих річок, обшири сельви, що здавалися ще одним "загубленим світом", таємничою планетою, на якій уже побувало чимало людей, але яка не стала від того ні ближчою нам, ні доступнішою. Таке ж враження виникло в нього і зараз. На якийсь час Радомир навіть забув про дим. Увесь простір над плавнями було поцятковано невеличкими хмарками блакитно-сивого туману і створювалося враження, що він справді оглядає всю цю озерно-степову амазонію з висоти пташиного лету.
Ну а дим... Неширока смуга його піднімалася звідкісь із глибини плавнів, наче інверсійний слід реактивного літака, що приземлився на добре замаскованому аеродромі. Осначеві навіть здалося, що десь там, біля вогнища, проглядається щось схоже на дах будівлі. Одначе впевнитися в тому, що це справді дах, він не міг: зір його стомився, все мінилося і розпливалося, наче далеке марево.
А тим часом логіка підказувала, що розкладене на острівці вогнище могло бути пов'язаним із зникненням човна. Можливо, якась закохана парочка вирішила собі влаштувати робінзонівський рай в очеретяному курені, або просто хлопці "позичили" човна для рибалки.
Коли, повернувшись до причалу, він сказав Крижаневіпро вогнище (диму рибалка не помітив, занадто слабкий зір) і показав, у якій частині плавнів бачив його, старий одразу ж визначив:
— На Чорній скелі це. Острів так називається. Там, під скелею, рибальська хатинка. Древня, як саме це озеро, але стоїть. Отже, хтось у ній зараз розкошує. А добувся туди, напевне, моїм човном.
— Заявлятимете дільничому міліціонерові?
— Мілиціонерові? — перепитав старий. — Людей дивувати? Спочатку треба самому дізнатися, хто там, поговорити. Раптом це хтось із хлопців розкошує — до чого ж тут міліція? Село далеке, чужі сюди рідко навідуються. Хоча, все може бути...
— Це ідея: треба побувати на острівці. — Оснач подумав, що зараз там міг розкошувати хтось із учнів. Можливо, навіть із тих, з ким він устиг познайомитися. — Якщо дозволите, я попливу разом з вами.
— Тоді сходжу до Дмитра Чортория, нехай позичить човна, — проказав старий, з-під лоба стежачи, як журанліст розтирає міцне м'язисте тіло рушником. Йому подобався цей велетень. — Мотор у нього новий, за двадцять хвилин будемо біля Чорної Скелі. Якщо не передумаєте.
* * *
Сонця ще не видно було, але десь там, далеко у морі, уже повільно зароджувався світанок.
Десантники зустрічали його, лежачи біля вигину степового путівця, в гущавині бузку та молодої акаційки, і дослухаючись, чи не
загуркоче десь поблизу мотоцикл, а ще краще — підвода із сонними обозниками.
— То й що там, кажеш, було під тими, як їх...
— Під Фермопілами?
— Во-во...