Чудасій

Скінчила семилітку, але далі на науку не має ніяких виглядів. Шко­да її. Писала мені й Ніночці, що єдиний порятунок для неї — вийти, заміж за порядного чоловіка. Вона дуже господарна, уміє шити й варити, кохається в садку й городі, а навіть розуміється на пасічництві, бо у них була своя пасіка. Нінусь каже, що Зіна — вимріяна партія для Олек­си".

Знаючи вдачу Олекси, я написав Галі, щоб з тим сва­танням не зраджувалася і взагалі нічого не робила, поки я не приїду.

***

Скінчилися три місяці розлуки — і ось я знову в рід­ному місті. Не писав навмисне нікому про точний день свого приїзду, і, як виявилося, дуже добре зробив. Бо ще напередодні від'їзду з Криму в мене на кінчику носа виско­чив величезний прищ і так мене спотворив, що я нізащо не наважився б показатися Галі на очі.

Злізши з поїзду, я поїхав додому тільки для того, щоб відвезти валізки, і зараз же побіг до лікаря. Той від­разу пробив прищ, приложив якусь масть, обліпив цілий ніс плястером, але запевнив, що за два дні все буде га­разд.

По двох безсонних ночах я відчув велику полегшу і, прийшовши додому, впав у ліжко й заснув. Прокинувся вже перед вечором, розпакував валізки, упорядкував тро­хи запущене мешкання і взявся за книжку. Але якось не читалося. Свідомість того, що кохана дівчина журиться, не маючи ніяких вісток про мене, а я мушу з обліпленим носом сидіти прикованим у хаті, навівала невимовну три­вогу й нудьгу. До того почався рясний, монотонний дощ і до решти попсував мені настрій.

— Хоч би ж прийшов хто! — подумав я в розпуці. — А то можна повіситися від туги...

Ледве це подумав, як почув знайомі кроки по хідни­ку, а за ними — стукіт у вікно.

— Олекса! — зрадів я і метнувся відчиняти двері.

У першу хвилину готовий був йому кинутися на шию, але через те, що Олекса спитав мене зовсім байдужим то­ном: "А-а, ви вже вернулися?" — стримався. Тільки, коли він зайшов до кімнати, взяв його за плечі і потрусив:

— Ґратулюю, друже! Бажаю вам багато успіхів з ва­шим інженерським дипломом і взагалі бажаю вам всього того, чого й собі бажаю!

— Розбитого носа також? — засміявся Олекса.

— Ні, того вам не бажаю, бо того й собі не хотів.

— А навіщо пхали свого носа до чужого проса? — жартував далі Олекса, цілковито зігнорувавши мої щирі ґратуляції.

— Ані до чужого не пхався, ані до свого власного те­пер не можу доступити. Як же можна показатися нарече­ній у такому вигляді?

— Ц-ц-ц! Вигляд у вас дуже оригінальний, цілком, як в античної статуї.

— Справді?

— Слово чести! Я бачив такі статуї з повідбиваними носами. Ви одержали мою листівку?

— Одержав. І щастя ваше, що ви мені тоді під руку не попалися: побив би! Де ж можна такі речі у відкритих листівках писати?!

— Ц-ц-ц!

— Смійтеся, смійтеся... На цей раз вам дарую задля нашої зустрічі. Скільки це ми з вами не бачилися?

— Десять місяців і двадцять три дні... А, знаєте, що моя квазімодиха заміж вийшла?

Я відразу пригадав собі нерозбірливо написане слово в картці і спитав:

— Хто, хто?

— Квазімодиха.

— Чому "квазімодиха"?

— Та бо так, знаєте: зів'ялі квіти в гарнім дзбанку... Чого ви смієтеся? То у Віктора Юґо такий роман є... Я напевне щось трохи наплутав?

— "Наплутав"! Взагалі поняття не маєте про те, що говорите. Коли вже хочете висловлюватися фігурально, то Квазімодо — це, власне, свіжі рожі в простім череп'я­нім горнятку. Але лишім літературу в спокою. Скажіть, що ви думаєте робити далі?

— Лишаюся на посаді завідувача хемічної лябораторіії інституту.

— Тільки всього?

— А мені більше й не треба.

— Ні, Олексо, для вас треба якраз більше! Ваш фах — не сама хемія, а машинобудівництво хемічної проми­словосте. Так, здається? І ви, при ваших здібностях і знан­нях, повинні були піти на науково-дослідну роботу, або, принайменше, взятися до проспектів і конструкцій, а не сидіти в якійсь мізерній лябораторії. Що вам це дасть?

— А що дасть науково-дослідна робота і машинобудівництво?

— Ну, що за смішне питання! Та дасть більше, як нужденна лябораторія.

— Кому дасть?

— Та... — і я прикусив язика.

— Бачите, бачите! — радів Олекса і затирав руки. — А я на них працювати не буду! Не діждуть вони, щоб я їхню силу скріплював! Навпаки: вони мені стипендію й науку, а я їм — дулю! Ц-ц-ц!..

— Гм... У цьому є певна логіка, не заперечую... Але скажіть, чи вас самих особисто не цікавлять ніякі винахо­ди, ніяка творча робота?

— У теперішніх обставинах — ні! І взагалі всі вина­ходи тепер — це єрунда! Скажіть, коли народився Сосо Джуґашвіллі*?

— У тисяча вісімсот сімдесят дев'ятому році.

— Точніше!

— Коли не помиляюся, в листопаді.

— Неправда! Двадцять першого грудня.

— То навіщо питаєте, коли знаєте самі?

— Та так собі, між .іншим... А що означає по-грузин­ському "Джуґашвіллі"?

— Не знаю.

— Ц-ц-ц!.. "Джуґа" — то собака, а "швіллі" — то син. Ц-ц-ц!..

— Звідки у вас такі відомості? — спитав я, сміючись.

— Та то я так собі придумав... Зрештою, для Сталіна і собачим сином бути — завелика честь. Чай будете пи­ти? — спитав на кінець таким тоном, ніби не я, а він був господарем.

— Зараз іду запалю примус, — сказав я, підвівшись на ноги.

— Та ні, сидіть уже! Статуя з приліпкою! — показав Олекса на мого носа й пішов до передпокою.

Чути було, як тарахкотів чайником і примусом, а по­тім спитав:

— Слухайте ви, вчений ботаніку, чи то правда, що китайці числять вік людини, не від народження, а на де­в'ять місяців більше?

— Не чув, не знаю. Хто вам це сказав?

— Один, чоловік у Свердловську... А як ви дивитеся на цей випадок з квазімодихою?

— Цей випадок був з вами, Олексо, а не з "квазімодихою"! Тамара тут ні при чому. Ви ж батька сватали, а не її.

— Що там батько! Батько тільки був собі між іншим... А вона, думаєте, не догадувалася?

— Навіть коли й догадувалася, то це ще не було під­ставою вважати її своєю нареченою. На чому ви будували свої пляни?

— Та от так, знаєте: весна, бджоли прокидаються, са­ди цвітуть, солов'ї співають, серце співає... Все тоді хоче кохання. Отже, і я думав собі... Гм...

— Думали собі, що, сівши на крила мрій, уже й оже­нитеся?

— Га? А-а, так, звичайно... І з мрій вийшов пшик!

— Жалуєте?

Олекса, скінчивши з примусом, увійшов до кімнати і сів у фотель.

— Ні, не жалую. Себто, за мріями жалую, а за нею — ні. Коли дізнався, за кого вона виходить заміж, відразу сказав собі, що вона — звичайна квазімодиха і перестав її любити. Вірите?

— Вірю. І, правду сказавши, добре, що так скінчило­ся. Вона б вам не дала щастя.

— Тепер я це сам бачу... — сказав Олекса з великим сумом у голосі.

— Нічого, друже, — підбадьорив я його. — За науку завжди треба платити. На другий раз будете мудріші. Знайдете собі ще дівчину, яка вас зрозуміє і оцінить.

— І полюбить.

— Так, звичайно, і полюбить.

— Трудно мені буде таку знайти...

— Трудно, — погодився я. — Але, коли знайдете, то, можете бути певні, що будете щасливі.

— Чому?

— Тому, що дівчина, яка зуміє оцінити всі ваші по­зитивні прикмети, буде розумна й серйозна. А це і є за­порукою повного, довготривалого щастя.

Незабаром закипів чай, і ми сіли вечеряти.

— До речі, — спитав Олекса, — що то у вас з носом?

Я почав оповідати, але Олекса, як видно було по очах, думав про щось інше і перебив мене на півслові:

— Виходить, що, коли б вік Сталіна обчисляти по ки­тайських законах, то він народився б двадцять першого березня?

— Та чого вас це так цікавить?

— Так собі.. Хіба не можна спитати?

— Та можна, чому ні. Але вас якраз не це цікавить, а щось інше.

— Що саме?

— Того вже я ніяк не знаю, тільки бачу, що ви щось придумали.

— Ет, єрунда! "Крила мрій"! Що ви робили в Криму?

— Робили дурного роботу: випробовували, які ґатунки тютюну там найліпше вирощувати. Витратили масу коштів і праці, щоб дізнатися те, що вже знали неграмотні татари сотні років тому.

— Ц-ц-ц!.. Ну, і цікава була ваша науково-дослідна робота?

— Та що ж... В кожній роботі можна знайти щось цікаве.

— А я, от, коли б уже і взявся за науково-дослідну роботу, то тільки при переконанні, що винайду щось над­звичайне. ^:

— Наприклад?

— Ну, наприклад, машину часу.

— Що, що?

— Машину часу, кажу. Та чого ви так здивувалися? Це ж я так собі кажу, між іншим... От Герберт Велз писав колись про машину часу. Читали? Єрунда, звичайно, "кри­ла мрій", неможливість, але — цікаво!

— Ач, який ви хитрий, Олексо! — засміявся я. — Винайшли б таку машину, сіли б на неї і чкурнули б геть від нашої дійсности, а своїх друзів лишили б загибати. Так?

— Зовсім ні! — з запалом запротестував Олекса. — Я б таку машину використав на те, щоб понаправляти вся­кі історичні несправедливості.

— Як саме? — спитав я, вже зацікавлений.

— Ну, от, наприклад, я вернувся б до тих днів, коли Сталінові, чи там Сосові, було за китайським рахунком усього три місяці...

Олекса замовк, а на обличчі в нього застигла мрійна посмішка.

— І що далі? — спитав я, запиваючи своє питання чаєм.

— Та нічого... Піймав би стару Джуґашвілліху і при­мусив би її зробити аборт.

Я відразу захлиснувся чаєм, що його мав в устах, і впав головою на стіл. Мене душив і сміх, і чай, а з очей потекли, сльози.

— Фе, Олексо! — сказав нарешті, відкашлявшись. — І ви справді не могли б придумати для машини часу нічого кращого?

— А що могло б бути кращого?! — запалився Олек­са. — Ви ж уявіть собі таку картину: Москва, Кремль... Ні, чекайте, не так!

Олекса зірвався на ноги, вхопив склянку недопитого чаю і вибіг з нею до передпокою.

— Уявіть собі, — заговорив з-за дверей, —^: Колонну, чи яку там іншу залю. Всі члени політбюра сидять за ве­ликим столом, гризуть нігті, тремтять, трясуть штанами і взагалі хвилюються в усіх видах, чекаючи на свого дес­пота... А я в той час, — Олекса обережно просунув голову крізь двері: — "Ви чекаєте товариша Сталіна, товариші?". "Так, ми чекаємо нашого мудрого, геніального вождя". "Ах, так? Ну, то прошу: ось він тут, у слоїку з формаліною!" — тут Олекса вихилясом перебіг кімнату й урочис­то стукнув склянкою об стіл, аж чай вихлюпнувся й роз­лився по обрусі.

— Ви уявляєте, які б у них були пики? — спитав він, сяючи очима.

Хоч, як я вже згадував, мій приятель не був актором, але цю сцену представив так природно, що я знову впав головою на стіл і зайшовся у приступі спазматичного смі­ху.