По той бік світу

Університет був зачинений, товариші пороз'їжджались, Чічіта вперто відмовляла в по­баченні. Петро спробував розводити город за своїм будинком, але сонце випалило марні, за­пізно посіяні рослинки, а всякі комахи ніби у­мовились нівечити усе, чого не спалило сонце. Пробував столярувати, робити на потіху ма­тері незграбні полички, а більш усього читав все, що траплялося під руку.

Рідко вечір проходив, щоб хтось не заходив до його батьків попити чаю та побалакати, але Петро уникав цих гостей.

— Такі нудні люди до нас приходять, — казав він до матері. — Цікавляться лише подіями, що були двадцять років тому, або розводять те­ревені про високу політику, в якій, між іншим, мало що тямлять.

Мати з ним не сперечалась. їй також набри­дла "висока політика". Колись, як заївсь чоло­вік з Паливодою, своїм найкращим приятелем, трохи не побились. Дискутували політику Спо­лучених Штатів відносно Кореї. Сміх подума­ти! Що їм та Корея?

Цього вечора, як завжди, за чаєм сиділи батьки та їх гості, але на цей раз розмова за­цікавила Петра, і він вирішив залишитись у ї­дальні та послухати, про що балакатимуть "предки".

Між інженером Паливодою і новоприбулим агрономом Шумлянським виникла дискусія:

— Тут в Америці, панує матеріялізм, — казав Шумлянський, — а Европа лине до висот духа.

— Яку країну ви властиво маєте на увазі, коли кажете Европа? — спитав Паливода. — Францію, Німеччину, Еспанію чи, може, Болгарію?

— Ви добре розумієте, про яку Европу я кажу. Про ту, що збудувала культурні і мора­льні вартості.

— І дійшла до екзистенціялізму?

— Це наслідок війни!

— А війна наслідок чого? Крім того, екзистенціялізм з'явився в Німеччині перед війною.

— Хай буде так. Але це тільки підтверджує мою думку. Філософська теорія може бути невдала і навіть шкідлива, проте вона є виявле­нням мислення, доказом, що розум людини прямує в уявність, шукає висновків, а хто тут дбає про філософські підстави буття?

— Тут не потребують філософських систем для виправдання злочинів.

— Або не хочуть тратити час на все, що не є осягненням чисто матеріяльного добробуту.

— Може, ви маєте рацію. Це новий світ, що виник на руїнах вичерпаних націй. Протягом років сюди приїжджають люди найенерґійніші і найжиттєздатніші і хочуть збудувати щось нове, йдуть вперед твердим кроком.

— І топчуть під ногами те, що їм непри­датне.

— Топчуть кволе, хоробливе. Це жорстокий закон життя. Я не розумію, чому я мушу ви­хваляти вашу Европу, що допровадила себе до злиднів, до жебрацького стану і лаяти кра­їну, що розквітла на моїх очах. Пам'ятаю, як 25 років тому я проходив головною вулицею. Мою увагу притягла величезна вітрина, де бу­ло пороскладано якісь рядна, примітивні ки­лимки, глечики. Думаю, хто це виставив на такій гарній вітрині таке казнащо. Підійшов ближче і прочитав. Зразки Аргентинської інду­стрії. А тепер Аргентинська індустрія охопила усі галузі, поступ її надзвичайний, деякі ви­роби не гірші, а ліпші, ніж закордонні.

— Ми відхилились від теми. Я зовсім не мав на меті заперечувати тутешні досягнення і га­нити країну, що взяла мене у прийми.

— Проте є багато наших земляків, що не знайшли тут щастя, — вмішався Петро, зга­дуючи Науменка.

Розмова перейшла на обговорення скрутно­го становища, у якому опинились деякі укра­їнці, що недавно приїхали з Европи.

— Фахівці знайшли собі більш-менш відпо­відні заняття, — сказав старий Чубаренко.

— Далеко не всі, — відказав Паливода. — Мо­лодші віком знайшли собі працю, а старших не хочуть приймати на посаду. Ось, наприклад, якраз потребую помічника. Наше будівельне товариство категорично відмовляється прий­няти старшу людину, а молодого кандидата не маю.

— Можна пошукати.

— Нема часу. Як я когось не подам цими днями, мені знайдуть якогось неукраїнця. Шкода, що пропадає нагода... Знаєте, що ме­ні спало на думку? — раптом скрикнув Пали­вода, — Чому б не піти до нас Петрові?

— Він мусить продовжувати навчання, — зазначив Чубаренко.

— Це йому зовсім не перешкодить. Навпаки. Під час вакацій він попрацює зі мною, що йому дасть певні практичні підвалини. Де­що заробить, що йому теж буде не зайве, а до осени когось підшукаємо.

Петро дав свою згоду з дивним почуттям цікавости і обави. Перший раз у його житті хтось збирався використовувати його знання. Це будило у ньому приємну свідомість певно своєї вартости і одночасно лякало відповіда­льністю.

На другий день Петро почав працювати. З охотою і пильністю взявся він за обрахунки та креслення. Часом нападав на нього сумнів у своїх здібностях, але при кінці тижня Пали­вода ствердив:

— Добре я вимудрував, що запросив тебе. Швидко розумієш і докладно виконуєш. Як­раз те, що мені потрібно.

Потім запропонував:

— Слухай, хлопче, я поїду сьогодні огля­дати нашу будівлю. Як хочеш, то поїдемо ра­зом. Подивишся, як втілюються наші проекти, буде цікавіше і приємніше працювати.

— Дуже радо поїду.

— Телефонуй додому, що не приїдеш обі­дати, Я запрошую тебе до ресторану. Це буде мій могорич, а після обіду відразу поїдемо.

— Могорич властиво мушу ставити я, — від­повів Петро.

— Не бійсь, прийде черга і на тебе.

Паливода емігрував до Аргентини ще у 1925 році, і йому пощастило улаштуватись у по­важній будівничій компанії. Талановитий архітект, працьовитий і енергійний, він зайняв першорядне становище і матеріяльно був ціл­ком забезпечена людина.

Петро з повагою оглядав його темно-синього Студебекера і думав:

— Це тобі не обшар­паний Форд мого батька!

Паливода помітив його погляд і підморгнув Петрові:

— Гарна конячка? Почекай, у тебе колись і не така буде. Ти хлоп'яга з головою.

Вони швидко проїхали по місті і виїхали на авеніду Пас, що кільцем обвиває Буенос-Айрес.

— Прегарна це вулиця, — промовив Петро.

— А новий шлях на Езейзу ти бачив?

— Ні, я вже давно не бував в тих околицях.

— Зараз матимеш цю нагоду. Наша сана­торій будується недалеко від нового аеродро­му. Побачиш цікаві речі.

Вони звернули на широченний шлях і мит­тю пролетіли двадцять кілометрів.

— Ось тобі новий аеродром, — мовив Пали­вода. — Найбільший і найкращий у світі.

Петро з захопленням роздивлявся. Широкі асфальтові площі, двірець, готель імпонували величчю і гармонійністю ліній.

— Дехто каже, що цей аеродром занадто великий для Аргентини, — зауважив Петро.

— Це кажуть короткозорі люди. Треба бра­ги до уваги перспективи майбутнього. При та­кій конструкції не можна робити обрахунок на рік, на два і навіть на десять років. Я вірю в дальший розвиток цієї молодої країни.

Вони з'їхали з аеродрому і поїхали новозасадженим парком. Паливода продовжував:

— Дивись на автовий лічильник. Дев'ять кі­лометрів їдемо новим парком і об'їхали його тільки з одного боку. Два роки тому тут було болото і колючки.

— Що й казати, переведено величезну ро­боту.

Вони поїхали побіч нових купалень, вели­ких басейнів з солоною водою, павільйонів для роздягання, розрахованих на тисячі лю­дей.

— Дійсно, до невпізнання, — вигукнув Петро, — ще недавно тут були лише ставки з солонковатою водою та брудні хатки на березі.

— Так мене вразила у минулому році доро­га на Мірамар. Я бачив її, коли тільки про­кладали через дюни. Сипучі піски заносили її так, що і сліду від неї не лишалось. Тепер з обох боків дороги росте ліс, справжній ліс з високими деревами, — він тягнеться на десят­ки кілометрів на піску, що пересувався з місся на місце. Я дививсь і думав: у країні, де ро­бляться такі досягнення, варто працювати.

Санаторія, що над її плинами працював Па­ливода з Петром, будувалась недалеко від ку­палень. Вони оглянули скелет будівлі, що вже стремів угору, роздивились, де будуть уміще­ні додаткові павільйони і басейни.

— Також буде визначна споруда! — мовив Паливода. — Для контрасту покажу тобі ще щось.

Вертаючись, вони поїхали вздовж Ріачуельо, брудного каналу, від якого йшов сірча­ний дух. Майже під самим містом виросло ці­ле селище з примітивних хаток, збудованих з бляхи та шалівки. Мізерні оселі ліпились одна до одної, покривлені, обдерті. Була субота, коли пополудні не працюють в майстернях і крамниці зачинені. Використовуючи відпочи­нок, біля хат стояли купки сусідів, що зійшлись побалакати. Майже усі вони були одя­гнуті в гарні міські одяги, мали добре взут­тя. Трудно було повірити, щоб ці люди, що виглядали як заможні, погоджувались жити в таких поганих умовах.

— Як вони зносять цей огидний сірчаний дух ?

—Мабуть, звикли, не помічають.

— Або мусять не помічати.

— Треба сподіватись, що це переходове явище. Брак цементу та інших матеріялів, ви­кликаний порушенням транспорту та іншими післявоєнними ускладненнями, стають на пе­решкоді нормальному будівництву. Як поїде­мо ще колись, то повезу тебе до робочої слободи, щойно збудованої, куди певно переїде більшість мешканців нього мерзенного сели­ща.

***

Давно вже не забігала Чічіта до своєї тіт­ки, і Ельвіра дуже скучила за нею. Коли ж вона не прийшла і тоді, як мала відібрати свою пенсію, чого ще ніколи не бувало, то Ель­віра стурбувалась і зателефонувала до неї.

— З тобою щось коїться?

— Нічого поганого, тіточко, — засмія­лась Чічіта і незабаром з'явилась, радісна, гар­на.

Гарніша, ніж завжди, помітила про себе Ельвіра.

— Ну, оповідай.

Чічіта не відповідала, тільки всміхалась, і очі її мрійно дивились кудись понад тітчину голову.

І раптом та домислилась.

— Ти закохалась?

І на це нічого не відповіла Чічіта, тільки пригорнулась до Ельвіри і поцілувала її.

— Хто він?

— Він чудовий! Гарний, талановитий, сла­ветний, і він кохає мене.

— Як його ім'я?

— Леон Орландо. Ти знаєш його, як знає його уся столиця, уся країна, увесь світ.

— Артист?

Чічіта кивнула головою.

— Коли ви одружитесь?

— Не знаю, про це не було розмови.

— Чічіта, це може зле скінчитись.

— Аби не скінчилось таким подружжям, як у матері з відчимом.

— Бувають щасливі подружжя.

— Можливо.

— Які ваші наміри?

— Цими днями поїдемо до Мар-дель-Пляти.

— А надалі?

Чічіта знову притулилась до Ельвіри.

— Тіточко, дорогесенька, я така щасли­ва. Що буде далі — не знаю і не хочу про це думати.

На другий день Чічіта і Орландо виїхали до Мар-дель-Пляти і оселились у чепурнень­кому готелі над морем.

8

Мар-дель-Плята, "Перлина Південної А­мерики" була в зеніті сезону, і її пляжі, на­бережні і вулиці кишіли людом.