Отоді й побачиш, як до тебе прибіжить, як тебе покохає добросовісний пан Владек. Го-го! Тільки боронь Боже відприданити назад йому все. Особливо фабрику. Навіть коли я піду на небесний балкон, ти тримай її в кишені. І нікого не підпускай! Нізащо! "Фабрика Зброжека і Д". Золотими літерами. Вона дасть тобі золото і любов. "Фабрика Зброжека і Д". Ну от, я йду. Піду здобувати фабрику Зброжека і Д. Золотими літерами.
Анеля хоче його поцілувати.
Ну-ну…
(Відвернувшись.)
Зачини за мною двері! А втім, зажди.
(Поглянув на годинника.)
Я маю ще сімнадцять хвилин.
(Вийшов.)
Сімнадцять хвилин!
(Пішов до себе, бурмочучи.)
Сімнадцять хвилин лишилося ще пожити маклерові, а там — Зброжек, пан фабрикант.
(Похнюпився.)
І ось маклер востаннє допиває вино.
(Допив вино.)
Гасить свічку.
(Погасив.)
Яка драматургія!
4
Маклена.
(у темряві, під дощем)
— Ти думала, сіль заважала, а тут — оцей дощ. Чи довго ще буде він? Ця ніч? Я, мабуть, збилася з часу і рано вийшла. Ні зірок, ні дзвону… Ну от, знову про дощ, а треба про це.
(Замислилася.)
Треба про це, а я про гусей думаю. Уявляю — якщо вони зараз насправді пролетіли! Темно ж…
(І уявляє. Летять гуси. Розбивають темне небо. Просвічується ранішня зоря. У гусей вогненнопері крила. Наспівує тихенько.)
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята
Та понесіть туди, туди…
(Жест на схід.)
Ні! Треба не про це. Про це треба подумати. Про це треба подумати. Про це…
Понесіть мене в тюрму,
За віконечко ґратоване…
Вбити чи не треба, товаришу Окрай? — спитала б. І сказала б: мені важко думати. Може, тому, що я ще маленька… Ні-ні! Я вже не маленька! За одну цю ніч я виросла так, що в мене все тіло болить, серце, думки — так росла. І все-таки — робити це чи ні? Я знаю, ви зараз теж не спите. Дивитесь із-за ґрат на увесь світ. Думаєте. Далеко бачите. А я, бачте, далі цієї стіни не бачу. Хоча я теж думаю, думаю, думаю. Він не дасть уже нам жити. Він прийде і стукне у віконце. Він виселить з підвалу. Звільнить. А коли хазяїн звільняє з підвалу — це значить, що він виселяє на цвинтар, казали ви, коли я підслухувала. Я дуже хочу вийти з підвалу, ось за цю стіну, але в життя, а не на цвинтар. То як же ви гадаєте? Га?..
(З будки почувся кашель. Маклена в будку.)
Ви не спите?
5
Музикант.
(з будки)
— Хто там?
Маклена.
— Це я.
Музикант.
(висунувся, придивився)
— Скажіть, панянко, ви зараз снитеся чи приснились тоді, ввечері ще?
(Вийшов скоцюрбившись. Він, очевидно, замерз.)
Я вже, здається, протверезів. Вийшов з горілки, і горілка з мене, під три чорти. Як колись було на карикатурі: французик — з Бордо, Бордо — із французика. Так і я. А Кунд ваш — здається, Кунд?
Маклена кивнула головою.
А вас як?
Маклена.
— Маклена.
Музикант.
— Ім'я, здається, малопольське.
Маклена.
— Моя мати була литовкою.
Музикант.
— То Кунд не любить запаху горілки. Цікаво було б подивитись на п'яного собаку. П'яних гусей я бачив. Власне, не я, а моя тітка… Павлина, здається… Вона почастувала мене раз чудесною вишнівкою, а вишні викинула у вікно. Дивиться — з'їли її гуси ті вишні і п'яні. Кричать "ґел-ґел", хитаються. Потім попадали. Мертві. Тітка, поплакавши, обскубла з них, як у людей водиться, пір'я і викинула гусей на смітник. Ранком чує — "ґел-ґел-ґел". Йдуть усі до порога, голодні з похмілля й голі. Ха-ха-ха! Голі! Чому ви не смієтеся? Хай йому чорт! Сміх, кажуть, гріє. Я ось хотів би зараз бути гусаком, аби мені хтось викинув хоч одну вишню з горілки, хай йому чорт! Я убив би людину, навіть свою тітку, аби лиш дістати хоч краплину горілки.
Маклена.
— Скажіть, ви справді могли б убити людину? Справді? Свідомо?
(Шукає в темряві його очі.)
Якби було потрібно і важко?
Музикант.
— Якби я міг убити людину, я давно і передусім убив би себе, ma fille!
Маклена.
(довірливо)
— Значить, у легіонах на війні ви нікого не вбили?
Музикант.
(спалахнувши)
— Геть, чорт забирай! А то я вб'ю тебе! Так! Я вбивав у легіонах! За гуманізм, за велику Польщу вбивав!..
Маклена.
— Ви сказали так, я й повірила…
Музикант.
— Убивав, чорт забирай!
(Заспокоївшись.)
Утім, знову, здається, вийшла риторика. Я вбивав інших, а себе, як бачите, досі ще не вбив. Скільки фальшивих, навіть підсвідомих слів. Я справді дірявий музикант. Я, здається, накричав на вас? Пробачте. Це я на себе кричав. Їй-богу, на себе!
Маклена.
— Та я себе теж ніколи не вбила б. І не вб'ю, хай там що! І не треба, зовсім не треба, щоб пан музикант убивав себе. Хай уже вбивають себе інші. Ви, напевне, не повірите, якщо я вам скажу про одного такого… Є такий чоловік, що пропонує гроші тому, хто його вб'є. І разом з тим хоче вбити інших. І все заради наживи… А що б ви сказали про того, хто його вбив би?
Музикант.
— Коли б у мене були гроші, я теж заплатив би тому, хто взявся б мене вбити. І це, я гадаю, вже не риторика…
Маклена.
— Вас нема за що…
(По паузі.)
Облишмо це! Скажіть тепер ви про щось інше!
Музикант.
— Про що?
Маклена.
— Про що? Ну хоч би про алею, наприклад.
Музикант.
— Мені холодно. Я з похмілля. Алея ж — це дурощі. Міраж. То я сп'яну фантазії розвів. Ніколи такої алеї в мене не було й не буде… Йдіть!
Маклена.
— Я теж люблю розводити фантазії. Але я завжди думаю, що котрась із них та здійсниться. Навіть сьогодні думаю…
(В уяві — Окрай, тюрма, гуси, вчорашня вулиця. Чомусь стало жалько музиканта. І чомусь захотілося хоч би поцілувати йога на прощання.)
Дивіться ж, он, здається, трохи стало ясніше. Зоря неначе? Дивіться, тут була й алея. Бачите? Тут торік росли величезні дерева. Бачите, он клен? Пан Зброжек зрубав. А правда, клен і вночі схожий на ксьондза?
Музикант.
— Нічого не бачу…
Маклена.
— То уявіть собі, що отутечки та алея. Ну а небо і справді вже ясніє. На вас чекає дівчина.
Музикант.
— Ну й що?
Маклена.
— То уявіть, що я хоч трохи ота дівчина. І ви зможете поцілувати мене. Тільки, будь ласка, не в руку, я не люблю коли цілують у руку. А от прямісінько сюди, в щоку. Бачите?
Музикант.
— Бачу.
(Стоїть.)
Маклена.
— Ви цілуєте ту дівчину. У неї тремтять губи. От тільки не знаю, що вона скаже, коли відчує, що від вас ще й досі дуже горілкою тхне. Скільки ви випили? Якщо хочете поцілувати, то вже цілуйте в руку, скаже…
(Поцілувала його.)
Прощавайте!
(І щезла, розтанула в передсвітанковій імлі, залишивши на неголеній щоці теплу вологу. І ще начебто музику. Авжеж, музику. Яку чув колись давно. Коли? Де? Він чує далеку музику і спів ліворуч.)
Quand l'Aurore discrete,
Rougit dans un ciel pur
La nature est en fete
Tout chante dans l'azur.
La joyeuse hirondelle
Nous predit les beaux jours.
Ah! Chantez, shantez comme elle,
Enfants, chantez toujours…[6]
Музикант.
— Ах, он що! Serenade de Gounod.
(Колись, ще маленькому, співала мати.)
Ха-ха-ха!
(Чому саме цю наївно-сентиментальну серенаду, зовсім протилежну осінній ночі, цій страшній реальності?)
La joyeuse hirondelle
Nous predit les beaux jours.
Ah! Shantez, shantez comme elle…
(Він намагається схопити мелодію на дудці, але збивається. Спазми не дають. Корчиться — так хочеться плакати. Щоб уникнути цього, він намагається жартувати.)
Які сентименти!
(І, скоцюрбившись од спазм і холоду, додає.)
І яка іронія! Горілки!
6
І рано вдосвіта, коли такий міцний сон і всі спали, Маклена стрілася з паном Зброжеком. На доріжці, що від його будинку до воріт. Ось вони підійшли одне до одного. Мовчать.
Зброжек.
(глухо, але іронічно)
— Хто ж із нас перший скаже "добридень"?
Маклена.
(тоном відповіді на вітання)
— Пан уже сказав "добридень".
Зброжек.
— По-моєму, перший має вітатися найманець.
Маклена.
— Я панові вже відповіла.
Зброжек.
— Панянка відповідає так, начебто вона вийшла на дуель.
Маклена.
— А що таке дуель?
Зброжек.
— Це раніше, якщо один другого образив, то рубалися чи стрілялись. Тільки не за гроші, а як рівний з рівним.
Маклена.
— Панові ж за це заплатять більше, ніж пан мені. Певне, тисячі?
Зброжек.
— Га…
(Розглядаючи Маклену.)
То скільки ж насправді панянці років?
Маклена.
— Тринадцятий. Я вчора сказала.
Зброжек.
— О, панянка далеко піде.
Маклена.
— Еге ж. Я піду в революціонери.
Зброжек.
— На мої гроші?
Маклена.
— Ні-ні!
Зброжек.
— Як же ж ні! От же ж — на мої!
(Цинічно.)
Ну що ж, я навіть приніс для цього пістолет.
Маклена.
— Давайте!
Зброжек.
— Він уже заряджений. Тільки націлитись і натиснути ось на цю собачку. Панянка каже, що вміє.
Маклена.
— Так.
(Бере револьвер.)
Зброжек.
(поквапливо)
— Ну от… Тепер я стану отут на доріжці, а панянка
(озирнувся і майже пошепки)
хай стріляє. Тільки в шию. А тоді — в революціонери!
(Непомітно вийняв годинник та гроші й міцно стис у руці, тому що вона тремтить.)
Неодмінно в шию! Ну?.. Тепер
(заплющив очі)
швидше! Швидше!
Маклена.
(обійшла навколо і стала перед ним)
— А гроші?
Зброжек.
— Гроші потім… коли вб'єш… у кишені.
Маклена.
— Ні! Гроші хай пан зараз дасть.
Зброжек.
(одступивши)
— А якщо панянка візьме і втече
(глузливо)
в революціонери?
Маклена.
— Хай пан покладе їх поряд на землю!
Зброжек.
— На землю? Можна… Чорт — Бог! Вона далеко піде!
Маклена.
— І хай пан перелічить, щоб я бачила.
Зброжек.
— Швидше! Побачать!
Маклена.
— Хай бачать!
Зброжек.
(квапливо рахує гроші)
— Гм, ось… Сто злотих, двісті п'ятдесят… А ось папірці дрібніші…
Маклена.
— Скільки ж там?
Зброжек.
— Я сам не бачу. Темно. Але, здається, всі.
Маклена.
— Ну то хай пан зачекає, доки йому розвидниться.
Зброжек, махлюючи, рахує.
(Маклена підійшла, дивиться. Перевіряє очима.)
Тут, здається, бракує ста злотих.
Зброжек.
(бурмотить)
— Лише ста злотих. Маклер і мене пошив у дурні. Але… але пістолет, каже він, коштує грошей… Більше ста злотих. Їй-богу, більше! Пістолет!
Маклена.
(взявши гроші)
— Я вже виросла! Виросла! Дивіться! Ось вам ваші гроші! Дивіться і рахуйте!
(Лічить.)
Сто злотих…
(Рве і кидає.)
Двісті п'ятдесят.
(Рве і кидає.)
А ось і дрібніші папірці.
(Рве і кидає.)
Зброжек.
(у нестямі)
— За квартиру? Комірне мені?
Маклена.
— Ще п'ятдесят злотих? Сто?.. Але пістолет, каже, коштує
(зводить револьвер)
більше ста. Батько розповість про все це, то, може, й там у банках — порвуть ваші гроші!
(Націлилась.)
Зброжек.
(затулившись рукою)
— Не треба, не треба! Прошу вас!
Але Маклена знов обійшла його, тоді він побіг од неї. Маклена вистрілила. Зброжек упав.