Для бажаючих можу додати її до книжки. Але на це вже потрібна воля видавництва.
Та яким було моє здивування, коли я й тут виявився не оригінальним. Такі, як я, уже були до мене.
Комісар писав: "Якщо ви покладете в кишеньку 10 доларів – ну, буквально читав мої думки, – то грабіжник візьме їх і замість "сенк'ю, сер" добре натовче вам пику".
Я поторкав себе за щелепу. Поки що все було на місці, і витягнув ще 10 доларів.
"Не тримайте в кишеньці, – писав далі комісар, – великих сум грошей і не подумайте при грабіжникові відлічувати належну йому таксу, він може вас штрикнути ножем і забрати всі. Пам'ятайте! – оце слово мені в пам'ятці найбільше подобається, хоч і зустрічається досить-таки часто. – Пам'ятайте! Грабіжник завжди поспішає. Йому ніколи ваші долари перелічувати".
"Ага, – подумав я, – він бере тільки доларами. Марки, крони чи там фунти стерлінгів йому не підходять". Хоча в моїх кишенях їх не було, але мене все цікавило. Чим більше читав, тим більше збагачувався інформацією. "Не користуйтесь ліфтом", – прочитав я і навіть образився. Не гасатиму ж я на тридцять третій поверх пішки. Для серця, може, це й непогано, хоча я й не зовсім у цьому впевнений. Але трохи нижче комісар мене заспокоїв: "Якщо в кабіні ліфта підозрілий незнайомець, почекайте, поки підійде другий ліфт".
Тепер все зрозуміло. Почекати можна. А якщо він раптом тебе запросить? Скаже:
– Будь ласка, сер!
Як ти йому відмовиш? Тим більше з моєю слабохарактерністю. О господи, слава богу, що я не жінка! Але звідки мені відомо, що цей незнайомець підозрілий? Як визначити, що він підозрілий, комісар не дає жодних рекомендацій.
Поїхали далі. Але стоп, "Перш ніж сісти в ліфт, переконайтесь, що він рухається в потрібному вам напрямку. Якщо переконались, то ще й загляньте в дзеркало, щоб пересвідчитись, чи нікого в ліфті нема".
Тепер ви можете собі уявити, які в Америці ліфти – мов кімнати. Одразу там того підозрілого незнайомця і не помітиш, тим більше якщо він буде завбільшки як Наполеон. Такого ви можете виявити там тільки тоді, коли він сам відгукнеться. Словом, складне життя в Нью-Йорку. Не скажу за всю Америку, але в Нью-Йорку... Не вірите мені, повірте комісарові поліції. Йому вірити можна. В Америці даремно гроші нікому не платять. Там за шматок хліба треба таки добре попотіти. Ось що він пише далі:
"Зайшовши в ліфт, стійте біля кнопок екстреної зупинки або подачі сигналу тривоги".
Гадаю, ви можете не заздрити тому, хто жив два-три місяці в Нью-Йорку, бо якщо в нього сивина погустішала, то це прямий наслідок життя у Нью-Йорку, коли у вас, звісно, повернеться язик назвати це життям.
"Не дозволяйте незнайомим заходити до себе в приміщення. А якщо дозволили, то перегляньте, чи не залишив він якихось предметів, небезпечних для вашого життя".
По імені тих предметів комісар не називає. Гадаю, то могли б бути невеличкі бомбочки. Не обов'язково атомні. До цього незнайомець, мабуть, не вдався б.
"Не повідомляйте незнайомих із тих, хто вам зателефонує, номерів своїх товаришів. Візьміть краще їхній і скажіть, що він вам передзвонить".
Ось тут комісар поліції не оригінал. Я теж так роблю, коли раптом хтось дзвонить моїй дружині і питає, де вона зараз, я завжди чесно кажу:
– Не знаю. Мабуть, в ательє мод пішла шити сукню. А що їй передати? Хто дзвонив, залиште свій телефон, адресу, вона вам зателефонує.
Як правило, він після цього кидає трубку, не хоче з таким підозрілим типом, як я, зв'язуватись. Комісар тут не в брову, а в око цілить.
"Вмонтуйте просту, беззвучну систему сигналізації тривоги, яка повідомить нас про те, що вам потрібна наша допомога... Якщо вам хтось загрожував чи намагався вас викрасти, але не встиг, негайно повідомляйте про це місцеве відділення поліції (номер телефону 911) чи найближче відділення ФБР".
Номер того телефону я запам'ятав одразу й пам'ятаю його досі. Шкода, що біля нашого готелю хтось пограбував телефон-автомат. Адже за кожний дзвінок там треба платити 25 центів. Чотири таких монети – і вже долар. А скільки разів на день ділові американці дзвонять з телефонів-автоматів, знає тільки сам бог і, звичайно, той, хто постійно їх грабує. По цьому ж номеру (я вичитав у кількох газетах) ви можете зателефонувати, якщо помітите того, хто грабує телефони-автомати. Фірма обіцяла п'ять тисяч доларів тому, хто затримає. Я збирався здійснити зо дві таких операції. Але стримався. Володіючи прийомами карате, я не знав, чим володіє мій противник. Якщо, скажімо, кольтом, то гадаю, що карате проти тупорилого кольта безсиле. А потім не кожне життя варте п'яти тисяч навіть у доларах. Я своє оцінював дещо дорожче і заради такої мізерії не хотів ризикувати.
"Обережно ставтесь, до підозрілої пошти й до посилок. Не розпечатуйте листа, який за якимись ознаками видається вам незвичайним. Особливо якщо на ньому помітні опуклості, порушена рельєфність. Там може бути вибухівка. Ще одна ознака: незвичний запах".
Я такого листа одержав буквально другого дня. Звичайно, від дружини. Ви запитаєте, чому я так часто ілюструю свою книжку випадками із життя дружини. Я відповім: це мій найближчий друг. І віриться, що її життя я знаю, як і своє. Хоча, звичайно, можу помилятися. Окрім того, вона погодилась вийти за мене заміж тільки в тому випадку, якщо я її коли-небудь прославлю. Я тоді дав їй слово і тепер, як бачите, його дотримую.
Лист мене насторожив. Я пам'ятав, як вона протестувала проти моєї поїздки в Америку. Я пам'ятав її погрози. Тільки перетнеш Атлантику... Але невже вона пішла далі?.. Все ж знайшла когось, тепер переслала мені такого листа, щоб все списати на тих, хто мені погрожував по телефону.
Мені нічого не лишалося, як прочитати лист і покінчити зі своїм американським життям раз і назавжди.
Я розпечатав конверт, попередньо заплющивши очі. В ушах задзвеніло, але вибуху довго не було. В повітрі запахло чимось для Нью-Йорка незвичним. Я розплющив очі. Так і є. У конверті лежали чорнобривці з України... Господи, вигукнув я, якщо ти є, то будь мені свідком, що я тоді сказав. А я тоді сказав: "Ми інколи думаємо про дружин так само, як про самих себе". Це були мої слова, й господь бог може їх підтвердити, якщо колись моя дружина зустрінеться з ним. Я тим часом вивчав настанови комісара:
"Якщо ви посідаєте високе становище в суспільстві, лист може бути перев'язаний голубою стрічечкою".
То й що, думаю собі і спочатку хотів опустити цей лист у ванну. Відкрутив кран, і з нього вдарив маленький водоспад. Взявся за пам'ятку і вичитав: "... не занурюйте будь-кий підозрілий лист у воду: це може промочити папір і викликати вибух заряду".
Ну й молодчина комісар! Все передбачив. Настільки тонко підмічена психологія людини! Все те, що буквально в цю мить я хотів робити, він заздалегідь розгадував. Це мені нагадувало якусь дивовижно цікаву гру на зразок: "А чи відгадаю?" І слід сказати, що комісар поліції мені давав фору в сто очок наперед і виграв. Я й досі від нього у захопленні. І він справді може вважати себе моїм співавтором. Реклама його шедевру забезпечена. Мінімум п'ятдесят мільйонів українців прочитають цей твір. Якщо ж роман перекладуть на російську – додамо ще сто сорок. На англійську – двісті. За китайську я вже мовчу. Боюсь, це виглядатиме дещо нескромно з мого боку.
"Коли ви збираєтесь кудись виїхати, тримайте все це в таємниці. Заздалегідь не плануйте маршрутів, не замовляйте номера в готелі. Не вказуйте своїх титулів. Коли ви їдете з товаришем, займайте номери в готелі по сусідству. Коли з товаришами, то займіть свій номер між ними. Не їдьте ніколи вночі. На випадок таке трапилось – зупиняйтесь в добре освітленому багатолюдному місці. Під час поїздки в таксі не дозволяйте таксистові звертати з дороги, яку ви обрали".
Мені подумалося, що комісар застерігає: може статися так, що то буде ваша остання дорога на цій планеті.
"Не підсаджуйте в автомашину незнайомих людей. І особливо не садіть їх позаду себе. Не зупиняйтесь. Не надавайте допомоги іншим водіям чи потерпілим перехожим незалежно від обставин. Якщо ви вважаєте, що така допомога справді потрібна, повідомте по телефону, номер якого ми вам уже назвали. Якщо вас намагаються примусити з'їхати з дороги, негайно займіть середню смугу і якомога швидше добирайтесь до людної вулиці. Якщо у вас в автомашині є рація, одразу повідомте про це нас і заодно сповістіть номер автомашини, яка вас переслідує. На автостраді намагайтесь їхати в лівому крайньому ряду, щоб вас не могли об'їхати зліва й вистрілити у вас впритул".
Після цих слів я твердо поклав собі літати вертольотом, незважаючи на величезну чергу бажаючих. Заради життя можна пожертвувати часом.
"Під час руху двері й вікна повинні бути зачинені. Дихайте через кондиціонер".
"Не залишайте пакетів, цінних речей в автомобілі на видноті. Закрийте їх у багажнику чи сховайте під сидінням. Забирайте з собою ключі. Будьте уважні, коли зупиняєтесь на знак "стоп" чи на червоне світло. Якщо до вас наближаються підозрілі, негайно від'їжджайте".
Ні, я американцям позаздрити не можу. Я взагалі нікому не заздрю ні за яких обставин, а тут коли б і хотів, то не вдалося б.
Не знаю, чи вам це цікаво читати, але я особисто читав, як прекрасний пригодницький детектив, і вважав за щастя, що маю таку можливість вечорами насолоджуватися безцінною працею комісара поліції, який в неї уклав не тільки свою любов до ближнього, а й багаторічний досвід роботи в комісаріаті. І я йому вдячний за це. Мій роман збагатився щонайменше на один розділ. А для автора це ніколи не зайве. Не стримаюсь і продовжу цитувати. Тим, кому не цікаво і хто найближчим часом не збирається до Нью-Йорка, можна сміливо пропустити ці рядки й знайти собі розділ, що буде більше до вподоби. Книжка багатогранна, розрахована на різні смаки й уподобання. Тож поїдемо далі по прекрасних, але неспокійних автострадах Сполучених Штатів Америки.
"Якщо у вас в дорозі щось поламається, поставте машину на обочині, й почепіть білу хустинку на її антені, й мчіть до найближчого телефону чи станції обслуговування".
"Автомобілями, – радив (думаю, щиро) комісар поліції, – користуйтесь щодня різними і тими, які найбільш поширені в країні.