А одного разу, певно сомище, його ледь на затяг у свою власну печеру разом з вудлищем, розповідав він дядькові Петру — винахіднику такого виду ловлі на Тетереві, Гуйві та й Південному Бузі. Принаймні, там, де ловив він у такий спосіб ще до другої світової війни, а після неї — вже сам Вітольд.
Ловив дядько таким робом і на німецьких ріках. Та й на інших — інших країн. Бо зі слів дядька Петра, якого по-вуличному називали чомусь Бісякою, він дізнавався, що дядько Петро під час війни так тягав сомів і щупаків і на Майні, і на Одері, а особливо — на Ельбі. Там цій ловлі навіть учив наївних і довірливих американців, коли вони зустрілися як союзники.
Піниста французька кава приставала до його тонких губ гіркуватим прищипом, раптово засихала на його губах, і він, змочуючи її слиною, поволі злизував, насолоджуючись. Тепер він дивився на Париж, а Париж дивився на нього. Здається, це хтось з французів сказав ніби про нього, Мироновича. Принаймні, саме так він тепер думав про себе: генії народжуються в селі, а помирають у Парижі. Він народився в Заліщиках, а збирається померти у Києві. Землі у Києві дорожчають. Житло — також. Тепер ціни — на рівні Рима, Лондона і цього ж таки Парижа, думав часто він. Але тепер його це менш за все хвилює. Він передбачав це ще в ті дні, коли розвалювався Союз, ця величезна російська імперія. Коли рухівці руйнували все і вся, як філософствував він. Вони будівлю зруйнувати зруйнували, але самі нічого збудувати не змогли. Коли рухівці повернулися з вулиць, майданів і провулків, згорнувши свої гасла й національні прапори, то несподівано для себе помітили, що до влади вже прийшли перефарбовані, тобто ті, з ким вони боролися. Коли вони вдруге спробували штурмом взяти "Бастилію української влади", то побачили, що вони вже без народу. Народ у них розчарувався і розійшовся по хатах і зі своїх малесеньких віконечок (ніби не вистачало скла на більші шиби) своїх маленьких хатинок спостерігав, як виростають панські котеджі, вілли, фортеці, замки тих, хто вчора кричав на всю імперію, що не в грошах щастя. Повітря суспільства висіло над ними затхле, і вони дихали пахощами дикого капіталізму, який у народу викликав нечувану алергію. Рухівці все зрозуміли, але — запізно: пошта, телеграф і банки — не в їхніх руках. Двері у розкішній позолоті відчиняли інші, а вони стали тільки підстилкою на стартовій доріжці для інших. Для тих, кого тепер називали "новими українцями", а більш освічені — "новими нуворишами".
Рухівці ще подивлялись на запліснявілі гасла і чекали того часу, коли вони знову розгорнуть їх і кинуть у бій народ з цими ожирілими від розкошів і грабунку нуворишів і почнуть знову руйнувати ці розкішні, індивідуальні і своєчасно приватизовані будівлі, що стояли часто на звичайнісінькому фундаменті, густо замішаному на піску. Вони ще вірили, що прийде їхній час, і все це розсиплеться знову, коли народ вдруге повірить їм і піде, взявши вила і кирки в руки, проти тих, хто їх грабував серед білого дня у них на очах, забувши на той час — у якій країні вони живуть і серед якого доброго, сентиментального і вічно бунтівного народу.
Романтизм наївних і довірливих революціонерів-мрійників розвіявся над майданами міст і сіл і вийшов у небо разом з молочного кольору димом сільських і міських димарів. Тепер у їхніх душах замість революційних гасел і протестуючих вигуків — типу "ГЕТЬ!", "ГАНЬБА!" поселилися байдужість, гіркота і зневіра. Частина оптимістів-романтиків знайшла себе у численних партіях під керівництвом недолугих претендентів на вождизм, а решта зранку сідала у набиті робочим людом автобуси чи трамвайні вагончики та їхала у нікуди. В пошуках роботи чи випадкового щастя. Люд, який тепер називали електоратом, сидів біля закоптюжених вікон післявоєнних вагончиків, прислухався, як і раніше, до подзенькування трамваїв чи туркотіння міських голубів та вивчав поведінку "новонародженого класу" — бомжів, що тепер виконували, як і міські птахи та викинуті господарями коти, роль своєрідних санітарів, риючись у сміттєвих урнах у пошуках чогось їстівного і в надії, що туди щось смачне і недоїдене викине від ситості новоявлений нувориш.
До нуворишів тепер належав і він, Вітольд Миронович, що ніколи по бідності не грався в політику, і тільки коли набив твердою валютою перший мішок, зрозумів: щоб той мішок захистити, потрібно влитися в партію або навіть очолити її, якщо в тебе достатньо коштів, і на мирних стягах партії з символікою блакитних троянд і золотавого обрамлення викинути гасла рівності, братерства і все це під захистом інтересів трудящих. Вітольд таку партію створив.
Разом з Едуардом Шором. Його співголова — чорнявий сорокарічний Шор з двома залисинами на лобі і п'ятачком на тім'ячку та довгою гусячою шиєю, на якій сиділа невеличка голова з живими, бігаючими очима. Едуард Шор, здавалося, дякуючи своїй непомірно витягнутій шиї, міг заглянути через будь-який міський паркан і зібрати будь-яку інформацію, свято пам'ятаючи, що хто володіє нею, той володіє світом. Хай поки що — не усім. Хай поки що — містечковим, але Шор твердо знав, що коли він добре поінформований, він сміливо може робити наступний крок, не боячись програшу. Він тепер добре знав, де лежать гроші і звідки їх можна взяти без особливих затрат, щоб потім, не дуже жалкуючи за ними, викинути їх у фешенебельних ресторанах Києва, адреси яких він знав назубок, як і зміст позолочених меню, і назви страв з їхньою калорійністю і рівнем тієї чи іншої кухні. Це було підсвідоме захоплення Едуарда Шора. Він міг годинами називати страви, делікатеси, кулінарні сюрпризи національних кухонь з таким присмаком, що у слухача виділялась слина і той був готовий викласти останній свій заробіток, аби відвідати Шорів ресторан.
В Едуарда Шора не було свого ресторану, хоч він про такий мріяв, але коли його співбесідник слухав, то залишався з твердим переконанням, що Шор не юрист, а Шор — власник кількох фешенебельних ресторанів столиці, і після цього ніхто співбесідника Едуарда Шора не міг переконати в протилежному.
Вітольд Миронович належав до категорії інших людей... Не руйнівників — будівничих. Країну, після розпаду російської імперії, будували такі, як він: ініціативні, нахабні, безцеремонні, передбачливі, мислячі, які бачили рух життя на десятки років уперед. Він належав саме до таких. Гроші спочатку зробив на своїй міжнародній юридичній фірмі. Купив ліцензію і навіть диплом, що його фірма "Шор і Миронович" входить до числа першої п'ятірки України.
Офіс у самісінькому центрі міста, у старовинному будинку дореволюційної архітектури докомуністичної російської імперії. Поруч з американською амбасадою, напроти — гарний міський сквер. Не рівня цьому французькому, загадженому емігрантами, а може, й самими французами на узбережжі знаменитої Сени.
У той час, коли українські шахраї найактивніше дурили іноземних інвесторів, грошики рікою текли до фірми "Шор і Миронович". Кращі "міс Україна" — дівчатка-красуні, яких він набрав з Шором для гарного антуражу і реклами у фірму, щедро розсипали посмішки перед імпортними клієнтами. Секретарки-красуні пропонували поважним гостям чай, каву, чисту, як сльоза немовляти, воду з альпійських гір. Інвестори з надією на виграш сідали в глибокі шкіряні крісла темно-брунатного кольору, часто знервовані і стривожені пили ковтками безалкогольні напої, опікаючи кавою чи чаєм губи, чекали появи шефа — засновника фірми. Вітольд Володимирович давав їм час на роздуми і завжди свідомо на 10-15 хвилин запізнювався. Давав можливість роздивитися шикарний офіс у центрі міста, дорогі імпортні меблі, обтягнуті натуральною шкірою, а не замінниками. Чудесні картини, стилізовані під епоху Відродження, над овальним столом і столиками для перемов. На тумбочках — темно брунатні статуетки Нарциса і Сафо. А також фігурка богині Феміди із зав'язаними очима. І неодмінне "Свідоцтво" у золотій рамі з позолотою літер, яке свідчило, що юридична фірма входить до числа першої п'ятірки найбагатших фірм республіки. Набір милих секретарок, котрі в клієнтів викликали приємні спомини, що асоціювалися з конкурсами краси чи виставкою мод за участю кращих фотомоделей країни, ненав'язливо час від часу з'являлися перед очима клієнтів, цікавлячись їхніми бажаннями, потребами. Інколи Миронович затримувався й на півгодини. А тоді заходив до приспаних і знуджених клієнтів, які чекали його як свого рятівника. Завжди підтягнутий, акуратний, елегантний. У костюмах від кращих кутюр'є, люб'язно посміхався, вітаючись з кожним з гостей за руку і запрошував усіх до столу перемов. Перед цим, звичайно, не забувши вибачитися за своє запізнення.
Усі зустрічі відбувалися на дуже високому і серйозному рівні. Адже після цього він закликав своїх кращих юристів-експертів, спеціалістів у тій чи іншій галузі, і вони називали відомі з преси процеси, що були виграні інвесторами саме завдяки фірмі "Шор і Миронович". Серед цих фірм, ніби між іншим, Едуард Шор чи хтось інший із юристів-експертів називав якусь всесвітньо відому фірму типу UMC, "Моторола" чи "ВінерФорд", або концерн "Міцубісі", залежно від того, про які інвестиції, в якій галузі йшлося, і Миронович устами своїх підлеглих запевняв присутніх, що ця справа їм під силу і абсолютно виграшна. Цей принцип вести перемови з клієнтами ніколи не змінювався і одні й ті ж словеса постійно висіли на кінчиках їхніх язиків, як висить постійно зміст на платівках з записом чи електронних дисках. Київські перекладачі, з якими інвестори приходили у фірму, самою фірмою під час попередніх розмов відхилялися, Мироновичем і Шором запрошувалися тільки молоденькі перекладачки, переважно випускниці Києво-Могилянської академії чи Інституту іноземних мов. Вони словеса Мироновича чи Шора перемелювали з такою спритністю, ніби каву в зернах у механічних кавомолках. Гості й справді чули пахощі кави, що парували перед ними на столі, але не вникали, здавалося, в їхній зміст, захоплюючись вродливими українками, і щиро дивувалися такій досконалості перекладу на їхній рідній мові, що звучала під стелею фірми "Шор і Миронович" майже без акценту.
— Як, і "Моторола"?
— О, так, — кивав ствердно головою Вітольд.