А тому мені не важко вчутись у ваші думки. Хочу, щоб Ви знали, що в кожну хвилину думаю про Вас. Ваш Роман Тополя!
Обтер з чола краплини поту, хоч на високу температуру на стрішку не можна було нарікати. Навпаки, вітер продіставався всіми щілинами. Заадресував листа і, йшовши на виклади, вступив на пошту, щоб купити міжнародні купони на відповідь.
Лист моргнув останнім ріжком і заховався у скринці. Роман не міг вдержатися, щоб не вишкірити зубів "лянченетті", що цього вечора осталася в межах абстрактного, і пішов у залю, де мав бути іспит, щоб ще раз переглянути свої виписки з "Промов до німецької нації" Фіхте.
***
— Дивися, Христуню! Цей листочок можна підійняти! Він такий великий і золотий! А гам аж ціла гора таких лежить. Тільки не бери заболочених, бо з них ніякої користи. А ці малесенькі, червонясті будуть Тамарі на віночок.
— А я буду мати віночок?
— Ні, вам пошиє мамуся шапочки з оцих великих, кленових листків.
— То чому Тамара матиме вінок?
— Бо вона буде представляти Спомин.
— А що це спомин?
— Це така казка, що її мати-Україна розказувала своїм донечкам восени.
— А ти її знаєш?
— Знаю...
Міма раз-по-раз схилялася і збирала шелестячі листки на доріжках міського городу.
— Але розкажу її тобі аж тоді, коли будемо мати досить листків. Нам треба їх багато-багато: понашивати вам на одяги, і ще маєте їх розсипати і сцену прикрасити... А там десь нас уже всі ждуть.
Вітрець ніс їм листки просто в руки. Засвічувалися ліхтарі.
— Тето Мімо, а тепер уже буде казка?
— А досить буде листків?
— Дивися, тето, моя торба вже така важка!
— Дай — понесемо разом! І слухай: в землі українській був город Лева...
— Такого, як я в ілюстрованому магазині бачила? З гривою?
— Ні, Лев називався колись давно український князь, що для нього його батько збудував цей город. А що люди в ньому були завзяті і хоробрі, мов леви, тому його й назвали Львовом. І раз прийшла ніч, коли то вороги люті хотіли накласти ярмо на город Лева.
— Яке ярмо?
— Таке, що хотіли заборонити його мешканцям і говорити, і співати по-українськи, і вчитися по-українськи. Хотіли закувати їх у кайдани і позамикати в тюрми.
— А чому?
— Бо вороги були недобрі.
— То я їх не люблю!
— І ніхто з українців у городі Лева їх не любив. І тому в ніч, коли мали прийти вороги, українці самі зайняли все місто.
Поставили всюди своє військо, щоб боронило міста, а на головному будинку, на ратуші, повісили український прапор.
— Синій, як небо, і золотий, як українські поля. Коли ж другого ранку зійшло сонце, то всі побачили, що Львів був український!
— Ой, як гарно!
— Але вже з полудня вороги почали наступати. І тоді почалися важкі бої. Хто лиш міг, ішов помагати нашому війську.
І між ними був хлопчик, називався Михась...
— Чи був він великий? Такий, як Богдасик і Борисик?
— Більший трошки...
— Такий, як Орест?
— Десь такий. Йому дали шапку-мазепинку, таку, як Орест завтра матиме, і кріс...
— А знаєш, тето, Орест так гарно вистругав і помалював назавтра кріси з дерева, що аж татусьо похвалив!
— Але Михасеві дали правдивий кріс, такий, що з нього можна стріляти. І казали стояти на стійці під ратушею там, де два леви, витесані з каменя. Стояв Михась годину, дві...
— А чому він стояв?
— Він мав сторожити, щоб вороги не ввійшли до ратуша. І не вільно йому було йти з того місця, поки хтось не прийде його заступити. Так і стояв Михась, вірний наказові. Віяв осінній вітер, і Михасеві було дуже холодно. Почав падати дощ, і Михась промок до нитки. Настала ніч, стало темно і страшно.
— А Михась не боявся?
— Боявся, але не втікав, бо знав, що коли б утік, вороги могли б напасти наших неприготованих... Настав ранок, і Михась був дуже голодний.
— Тето, але це лиш казка, правда?
— Ні, є справді на світі такі люди, як Михась.
— Хто?
— От хоч би наш Ромко, або, або...
— Тето, не помагай мені нести моєї торби! Я сама попробую!
— Добре, а коли втомишся, я знов поможу.
— А хіба Михасеві хто помагав?
— Ні, Михась стояв сам, зовсім сам. Аж побачив, що на площу виходять якісь вояки. Думав, що це наші, але це були вороги, бо наші мусіли вночі відступити і ніяк їм було забрати Михася зі собою.
— І що дальше?
— Вороги вбили Михася, бо їх було багато...
— Тето, позич мені хусточки! — Христя підтягала носиком. — А тоді жалібно загудів вітер і заплакав дощ по Михасеві. Почали вони радитися, як би вшанувати його пам'ять. І наносили багато-багато листя і, немов золотою наміткою, покрили ним тіло Михася...
Під ногами шаруділо листя. Христя стиха постогнувала під вагою торби, але не казала нічого.
***
У залі під церквою було світло і гамірно. Роман стояв на драбині на сцені і прибивав на тлі килима Тетяни Гнатівни великий золотий тризуб. Тамара корчійно держала драбину і переконувала Ореста та Всеволода (а, може, й себе саму):
— Бо я мушу держати драбину. Вона така хитка, така непевна... Роман може дуже легко втратити рівновагу!
Богдасик і Борисик стояли перед сценою і, показуючи пальчиками, відчитували золоті букви кругом тризуба:
— Оце "л", а це "н".
— Неправда, це "и"!
— Ні, це "н"! Ти дістанеш по носі!
— Це "и", а потім "с", а мама казала, що по носі бити не вільно! Сходилися вже й хористи на пробу.
— Міс Мері, де ж ви так довго були? — прискочив до Міми зараз біля дверей Волтер Коцюба.
— Я вже хотів виїздити по вас кадильяком! — О, ви певно і декого небуденного стрічали! — озвався Роман з драбини, обернувшися до них.
— Ой, Ромку, ти... ви впадете! — заголосила Тамара. — Вважайте ж, прошу!
— Стрічати — не стрічали, але що він сьогодні тут близько — це певно! — відказала повагом Міма і, ніби ненароком, поклала на землю біля драбини свою торбу. З неї ринули на долівку золотим потоком листки...
— Ой, Тамарко, поможи мені! — розвела Міма безрадно руками.
Тамара кинулася збирати листки, і нараз їй попало в руки щось біле.
— Я щось найшла, є, я щось найшла! — вигукувала Тамара, одночасно поглядаючи скоса на Романа. Прибігли хлопці; Борисик і Богдасик теж хотіли торкнутися того "чогось". Всеволод розпучливо давав Тамарі знаки рукою, мовляв, це ж таємниця, не треба кричати.
— Григорій Квітка-Основ'яненко: "Маруся"... Всі збилися в кутку.
— Ромку, це книжка! Татко нам про неї розказував! — зрадів Всеволод.
— Мімочко, це та, що... знаєте? — Тамара значуще моргнула до Міми.
— Пожди, хай я погляну! — авторитетно заявив Всеволод.
— Дивися, Всеволоде, але добре дивися! — підказав Роман напівпошепки.
— А хіба що? — зацікавився Орест.
— Тето Мімо, щось буде?
— Я нічого не бачу! — скривився Орест.
— А я бачу! — завертілася Тамара. — "Р" у слові "Григорій" та "а" в слові "Маруся" обведені олівцем. Маєш, Всеволоде, ти це вмієш читати!
— А, може б, ти, Тамаро?
— Ви хочете, щоб я читала? То я спробую...
Обведені олівцем букви дали такий наказ:
"В сьомій ранком, завтра бути на розі Лінден-вулиці біля криниці. Кличка: "Львів у наших руках ".
Отаман Воля.
— Ромку, вже є! — зраділа Тамара.
— Чи вже всі про це знають? — спитав Роман ділово.
—Як, то ми справді завтра, в сьомій ранку... — занепокоїлася Тамара.
— Всеволоде, чуєш, це щось мов у Шерлока Голмса! — зрадів Орест.
— Так, видно, хоче отаман, — коротко пояснив Роман.
— То я... я не прийду! — майже вигукнула Тамара. Всі замовкли від несподіванки, а на обличчя Романа насунулася хмара.
— Чому, Тамарочко? — силкувалася на спокійний тон Міма.
— Бо в дев'ятій маю пробу у школі і, якщо піду з вами, то спізнюся. Крім того, — як мені співати, коли змерзну? Можу захрипнути...
Знов мовчанка впала оливом на всіх.
— А я піду! — заявив Всеволод.
— І я піду! — повторив Орест.
— І ми підемо, правда, тето?
— І ми, і ми! — перекрикували один одного Борисик і Богдасик.
— Значить, всі ідемо! — Роман змірив усіх поглядом і рвучко обернувся на закаблуку:
— Пане Мельничук, прошу дуже, ми готові починати пробу!
Тамара мала весь час "ображену міну", а Роман не поглянув на неї ні разу — навіть тоді, коли вона його "вичаровувала з могили"...
***
Світла світилися ще тільки на сцені, а решта залі потонула в півсумерку. Тамара і Міма сиділи на долівці й держали на колінах грубу гірлянду золотого листя, що її вони продовжували з обидвох кінців. Христя складала листки в китички і подавала то одній, то другій.
— Тамарко, не забудь взяти книжку зі собою додому!
— Добре... (дуже неохоче).
— І завтра ранком тепло одягнися!
— Мімочко, я ж не прийду! Професор казав мені, щоб я шанувала свій голос.
— Навіщо?
— Ну, як же ви, Мімочко?! Таж я незабаром виступати буду перед слухачами...
— Дуже радієш цим виступом?
— Та звичайно ж! Вже і сукні підібрали мені! Вони всі такі добрі!
— А знаєш, Тамаро, коли найбільша радість?
— А коли? (Вона таки зацікавилася).
— Тоді, коли ти сама по добрій волі зумієш вибрати те, що краще!
— Як це так?
— А от: підеш на пробу, виступатимеш, надягнеш сукню, будуть тобі плескати чужі люди — от і все.
— Так хіба ж є щось краще?
— Є — коли ти зумієш встати ранком, прийти разом із нами. Ми ж твої і всі будемо тобою радіти. Ми не могли б без тебе...
— Всі не могли б?
— Всі не могли б! (Міма поклала наголос на "всі").
— Так я... я не знаю... Тільки от щоб не захрипнути!
— А ти хіба не знаєш, Тамаро, як Михась стояв всю ніч на дощі і не... не захрип!? — вмішалася нараз Христя.
Міма стиха наспівувала "Видиш, брате мій". За нею почала підтягати і Тамара...
***
Ранок зціпив місто приморозком, і кроки Міми гучно лунали порожньою вулицею. З-за рогу, біля костелика, там, де викладена з грубих камінних брил криниця з двома дельфінами, появився Роман.
— Стій! Кличка?
— Львів у наших руках! — Міма проясніла.
— Дай Боже дожити! — і Роман пришпилив їй до вилоги плаща листок із написом: "1.XI. 1918". — А тепер ховаймося за ріг і ждімо на решту!
— Ой, чи тільки діждемося?
— Ну, чого ж, я говорив вчора з обидвома батьками. Отець казав, що дуже радо і сам поїхав би, якби не те, що має парастас, а професор висловився так: "Звичайно, чуттєвий момент у вихованні незвичайно важливий. Бажаю успіху в експерименті".
— Цссс...
— Стій, кличка?
— Львів у наших руках! — продзвенів радісно голосок Тамари. Позад неї розблисли окуляри Всеволода.
***
Згідно з вказівками отамана Волі, поїхали автобусом до заміського парку, на останню зупинку, де вже починалися пустарі і дебри.