Його очі знову стали звичайними, просто сірими.
– Він правду каже, капітане. Хто ж знав, що цей хлопчина знайде нас, а книга заклять відкриється саме на тій сторінці? Окрім зірки, звісно, – Зорін було неприємно казати це, та нічого змінити вона не могла: таке закляття – не трунок, від якого знаєш протиотруту.
– Ви. Без книги, – поставив вимогу Ярош. – Без заклять. Без чарів.
– Без книги, – підтвердив Хедін.
Ярош неохоче повернувся до друзів.
– Піднімайтеся на борт, – сумним голосом запросив капітан. – Усі.
Книга залишилася на березі. Вітер гортав сторінки, засипаючи закляття піском.
Жах Ночі і кіт Сиріус гасали на верхній палубі і так захопилися, що Сиріус ледь не звалився у шпігат. Команда продовжувала знайомитись, лише з Хедіном ніхто розмовляти не хотів. Навряд йому пробачать те, як він потрапив на корабель.
Вітер наповнював вітрила, якими вчилася керувати нерозлучна трійця – Макс, Дельфін і Берн. Роксана всілася на носі корабля, встигнувши перевдягтися і пов'язати по-піратськи червону хустину. Батьки махнули рукою на її поведінку: головне, щоб не залізла, куди не треба, і пішли до камбуза. Та дівчинка вже поглядала на найвищу грот-щоглу, де поки що не було прапора.
Але якщо Роксана дивилася вперед, то думки Юрана належали минулому, він на самоті спостерігав, як зникає берег. Ярош підійшов до нього, став поруч.
– Звідки ти, принце? Де твоє королівство?
– Далеко звідси, капітане. Я ішов слідом за драконом. Там, де драконячі крила торкаються неба, повітря змінюється. Я можу це бачити. Дракон привів мене у це містечко, де мені стало добре і затишно. Чарівне, казкове містечко. Та я не міг залишитися.
– Не міг? Чому? – Ярош відчував сум цього чоловіка і зовсім не дивувався з його слів: раніше бачити те, про що каже принц, могли майже всі.
– Бо я проклятий. Ніхто не дасть мені притулку. Мій старший брат закляв мене за непослух. Я вигнанець, Яроше, – Юран обернувся до пірата. – Але ти зняв чари, назвавши мене на Ім'я, погодившись узяти на корабель. До тебе привів мене молодий дракон.
А от у це Ярошу повірити було важко.
– Я не чародій, – похитав головою пірат. – Я чаклувати не можу. Як би я зняв з тебе прокляття?
– А для цього чарівна сила і не потрібна, – усміхнувся Юран, і в посмішці відбилася його втома. – Хіба у жорстокості чи зневазі, або в милосерді немає дива чарів?
І з цим Ярош не міг не погодитись.
Ярош стояв на капітанському містку, коли до нього прийшов дивний хлопчина із мінливими очима.
– Кажуть, ти тут усіх про минуле розпитуєш, – засміявся давній. – Правда, капітане?
– Не всіх, – ухилився від відповіді Ярош. – Та у тебе мені є, про що спитати. Де твій чорноперий товариш, наприклад? Чи хто ти сам?
– Мій товариш до нас пізніше приєднається, як я вже й казав, – здавалося, його голос не змінюється, не осяюється почуттями. – А я... Що ти знаєш про світ, Яроше? Про те, яким він був раніше?
І, не чекаючи слова пірата, відповів сам:
– Колись усе було живе. І ми, такі, як я, народжувалися з радості світу. З морської піни і з блиску снігу на гірських верхівках, з дощу і буревію, з лагідних весняних променів. Духами називали нас юні люди, душею світу і його найчистішим, найпершим втіленням, називали давнім народом... А потім люди об'єдналися, щоб підкорити світ, переробити його під себе.
– Я знаю цю легенду, – Ярош не перебив його мову, ніби кучерявий хлопчина чекав, що він підхопить стародавню історію. – І радість обернулася руйнуванням, а любов – ненавистю. Всі сили, які були у світу, постали проти людей, але люди трималися гуртом, а влада світу була не безмежною, бо люди черпали в друзях і коханих сили для досягнення мети, підтримували одне одного.
І люди виграли, а цілісний світ розпався, і змовкла безліч голосів. А найвправніші в закляттях навчилися домовлятися або ловити тих, у кому втілилася життєдайна сила світу, і примушували їх служити собі. Давні теж воювали між собою: рік за роком, століття за століттям минали у кровопролитних боях. І поступово від давнього народу майже нікого не залишилося: хтось згинув, хтось став частиною світу, а хтось загубився серед людей.
– Так, Яроше, ти дуже добре знаєш цю легенду. Дивно, ти ж пірат, а не чарівник.
– Отже, ти все ж таки з давнього, забутого народу, – Ярош з повагою дивився на хлопчину, що був старший і за ті дерева, з яких побудували цей корабель. – І що давні роблять зараз, коли світ належить людям?
– Мандруємо, Соколе. Збираємо очима красу світу, яка ще зосталася недоторканою. Не щоб випити, а щоб зберегти, – він криво посміхнувся, та дивно бачити таку усмішку у дитини. – А ти наче не віриш, що я з давнього народу? То зазирни мені в очі.
– Іншим разом, – Ярош, зіщулившись, подивився на сонце, і трохи більше взяв на правий галс.
– Куди ми тримаємо курс? До головного Елігерького порту?
– Так, у мене там є незакінчені справи, – Ярош не бажав розповідати більше, та давній і не наполягав. – То як мені тебе називати?
– Серед давнього народу мене називають Мандрівником, бо у своїх подорожах я віднайшов і зберіг краси більше за інших. Я відповів, тож можу запитати. Чи кохав ти?
Нерівноцінне запитання замість розпитувань про мету капітана в торговому порту...
– Кохав... Цього достатньо?
– Достатньо, – відступився Мандрівник, та Ярош відчув, що ця істота з будь-кого душу витягне, якщо по-справжньому захоче про щось дізнатися.
Але Мандрівник більше не збирався ні про що розпитувати. Сонце засліплювало його мінливі очі більше за інших, і давній подивився на виднокрай з-під руки.
– Знаєш, капітане, того дня, коли ти спав, твоя команда шукала тих, в чиїх очах ще залишилося море. Я бачив, як вони стараються, та нікого не знаходять. До них приходили люди, що вважали себе провісниками, патякали про землі, яких не існує ні в твоєму, ні в моєму світі. Люди з цього поки вільного берега лякаються вечорового марева, що нагадує їм мару зі сновидінь, і хочуть бунтувати, обіцяючи піти за ким завгодно, хто поставить їм випивку, але розбіжаться, щойно у того, хто їх покликав, закінчаться гроші. А коли ти був на пристані, один розумник спробував тягати за хвоста кота Роксани. Сиріус нагородив його такими відмітинами, які не всяка піратська шабля залишить. Дивуюся, що не вбив. Жахлива в гніві тварина.
Мандрівник умів розказувати так, що всяка надія згасала.
– Добре, що я те проспав...
– Капітане! – до містка підбігла Роксана. – Ми знайшли зайця. Ховався під човном. Що нам робити? Скинути його за борт?
– Ні, дайте хоч подивитися на цього відчайдуха, – Ярош спустився, залишивши біля штурвала Мандрівника.
Але давній не торкнувся штурвала, ніби знав, що до повернення капітана корабель і море будуть поводитися спокійно.
Заєць виявився молодим чоловіком, навіть заможним, якщо судити з одягу. В очах світився розум, хоча гри в них було більше, ніж моря.
– Як ти сюди потрапив? – запитав пірат.
Чоловік зацьковано озирався на команду, де не всіх він би назвав людьми. Коло, в якому він опинився, було щільним, хоча поки не складалося з друзів.
– Я піднявся по якірному канату і заховався під шлюпкою. Ви всі дивилися на берег. Не бачили...
– Ти? – здивувалася Роксана, їй не вірилося, що розумник, схожий більше на бібліотечного черв'яка, ніж на пірата, міг допливти до корабля і піднятися по якірному канату.
– Я дуже хотів до вас потрапити. Я бачив, що ви майже нікого не берете. А я так хочу побачити світ, мрію побувати в інших краях, дізнатися про чужі звичаї... І якщо з кимсь із вас щось трапиться... я би міг...
Він затнувся і замовк.
– Не бреше, та я б йому не вірив.
Люди озирнулися до Хедіна, який сидів на канатній бухті. Хлопець зухвало насолоджувався увагою.
– Та я мовчу, мене ж не запитували.
А увесь його вигляд волав: запитайте, попросіть, я все розкажу про цього чоловіка. Або змушу його самого розповісти.
Ярош принципово відвернувся від Хедіна:
– Ім'я.
– Костянтин.
– Звідки ти?
– З тутешньої школи.
– Це так? – Ярош поглянув на Марен.
– Він каже правду, – підтвердила давня припущення Хедіна, та її відповідь пролунала і як попередження Костянтину: тільки спробуй збрехати, довго шкодуватимеш.
Костянтин зблід. Ніхто не вступиться за нього. Хедін пирхнув: як же швидко вони почали відчувати себе піратами.
– Нащо ти тут?
– Я суперечку програв своїм учням. Мав же я довести, що гідний їх учити, а не лише у книжках копирсатися. А для цього треба побачити далекі землі на власні очі...
Ярош замислився. За піратським звичаєм скинути його у воду? Але вони відійшли далеко від берега. А човна йому ніхто не дасть. Ні, ну море ж було в його очах, хоч і притрушене книжковим пилом. Ярош і сам пам'ятав, як книжковий пил в'їдається в очі і в думки.
– Чудовий приклад для учнів, як правильно поводитись. Довів, то хай забирається, – Хедін відверто наривався на неприємності.
Але Ярошу дуже не хотілося починати подорож з крові. Будь-чиєї.
– Не будете виконувати накази, обоє опинитесь за бортом, – пробуркотів капітан.
– Слухаюсь, капітане! – зрадів учитель.
І Роксана, підхопивши його радісний крик, помчала до батьків, що разом із Катериною, Тайрою й Ітаною допомагали на камбузі.
Пірати розійшлися по кораблю, а Хедін навіть не підвівся, всіх зневажаючи.
– Подобається бути поганим? – кинув йому Макс, проходячи повз чаклуна.
– Так, – ощирився Хедін. – Поганим найкраще. А ти думав, пірати – янголи?
Здавалося, він один з небагатьох розумів, що тут щойно не сталося, і до якого рішення могли схилитися думки капітана.
Вечорова сутінь лягала на воду, тіні накладалися на тіні, присмерки ставали ніччю. Ввижалося, ніби час зупинився. На рею сіла істота з білими крильми, яку вже встигли прозвати Янголятком.
– Всім привіт! – радісно привітала вона команду.
– Привіт!
Поряд із нею опустилася маленька фея, пил з її крилець осипався на щоглу, і дерево засяяло, зазолотилося, мов вечорова казка.
– Фея, – хмикнув Хедін, що на самоті прогулювався по палубі, бо до компанії його не брали. – Фей на кораблі не вистачало. Забирайся звідси, феє.
– Фея? Де? – Роксана стояла під щоглою, ловлячи в долоні чарівний пил.
І як вона усюди бути встигає?..
А фея образилась, серйозно образилась. Пил червонішав.
– Не підпали наш корабель, – Ярош теж умів з'являтися на своєму кораблі наче нізвідки.
Ярош суворо глянув на Хедіна.