Тому Миронові доводилося двадцять чотири години на добу стримувати себе, аби в ньому не виявили потенційного українського диверсанта. Найважчим у цій ситуації стало те, що слід було чекати, аж поки в будинку Акакія Акакійовича не з'явиться людина з паролем і не скаже, що повинен робити Мирон. Бурхлива натура дрогославця вимагала щоденних конкретних дій, а тут доводилося приміряти на себе костюм "сірої мишки". Але Мирона вчили недаремно. Він повинен був справитися з цією роллю.
29
У нього сьогодні був гарний настрій. Проте він уже давно розучився не те що сміятись, а просто усміхатись. І коли в нього на обличчі з'являлося щось подібне на усмішку, всі думали, як би щезнути чимшвидше з його очей, аби не стати жертвою непогамовного апетиту фюрера.
– Розповідайте, як просунулися справи щодо створення виправних таборів після нашої останньої розмови.
Відвідувач у чині генерал-лейтенанта ФСБ, наймолодший і найперспективніший із його учнів, чітко доповідав, навіть не заглядаючи в папери, які лежали перед ним на столі. Він спокійно дивився в очі президенту, не відводячи погляду, – і це, мабуть, єдине, що непокоїло Володимира Володимировича. Виходило на те, що ті, хто дивився йому в очі, не відводячи погляду, не боялися його. Він не стільки знав це, скільки відчував, коли ще не був президентом і навіть прем'єр-міністром. Ці люди з його оточення потім погано скінчили – не обов'язково загинули в автомобільних катастрофах, але просування по службі у них точно не було. Всі повинні були боятися його, здригатися уві сні від однієї думки про нього і від того, що він з ними може зробити. Вони повинні були на автоматичному рівні сліпо виконувати свою роботу і бути бездоганно відданими йому. За все інше потурбується він. Він несе відповідальність за кожного з них і за всю країну.
Цей молоденький генерал-лейтенантик теж дивився йому в очі, не відводячи погляду, але Володимир Володимирович, здається, саме цього хотів. Він усе життя був незадоволений тим, що дружина не подарувала йому сина, а лише двох доньок. Можливо, він сам був винен у тому, бо змусив її між першою і другою донькою зробити аборт, адже цього вимагали обставини. А може, в її лоні тоді був син, який би зараз наслідував його імперію. Президент розумів, що рано чи пізно треба буде віддати керівництво держави комусь іншому. Невдалий експеримент з Дімою показав, що сподіватися на цього придурка не доводиться. Старі пердуни, які все життя оточували його, теж ні на що не годяться. Залишались ось такі молоді люди, хоча би цей генерал-лейтенантик, якого він сам для себе виховував не просто як майбутнього керівника великої держави, а як сина, який би міг замінити йому все на світі.
Здається, за своїми роздумами він чогось не дочув, бо генерал-лейтенант зупинився і запитально глянув на нього.
– Все це, звичайно, добре, – викрутився Володимир Володимирович і махнув рукою, ніби те питання, яке задав генерал-лейтенант, зараз не було настільки важливим, аби негайно на нього давати відповідь. – Я хочу, щоби ви звернули увагу на наступне. В Україні незабаром почнуться цікаві події.
Він знову усміхнувся. Вірніше, йому здалося, що він усміхнувся на слові "цікаві", але його співрозмовник побачив лише смертельну втому на обличчі патрона.
– Зрозуміло, там багато невдоволених нашою політикою, особливо на заході цієї країни. Тому я би просив вас уже зараз звернути увагу на цей особливий контингент. Я чекаю ваших пропозицій щодо висмикування цих людей, перевезення їх до нас і розміщення у виправні табори. Крім того, я думаю, що наші так звані опозиціонери не повинні в цих таборах пересікатися з українцями. Наших легко зламати, а якщо вони будуть з тими, то стануть вже не такими піддатливими. Ви зрозуміли мою думку?
Генерал-лейтенант лиш стримано кивнув головою, не зводячи очей з Володимира Володимировича. Президент упіймав себе на думці, що сам час від часу відводить убік погляд, бо не витримує внутрішньої міцності цього молодого чоловіка. Незрозуміло чому, але йому єдиному він би довірив своє життя, хоча якби не ця особиста прив'язаність до хлопця, він би не дав і п'яти копійок за його власне життя.
Вони ще довго обговорювали деталі створення виправних таборів, і Володимир Володимирович залишився задоволеним розмовою. Його радувало, що генерал-лейтенант навіть випереджав його у найбурхливіших фантазіях щодо облаштування цих таборів. Він також розбирався у найхитромудріших тонкощах справи, і Володимир Володимирович розумів, що зробив правильний вибір і це чи не найуспішніше його кадрове рішення.
Йому хотілося зараз з ним просто попити чаю чи навіть чогось міцнішого, поговорити про життя-буття, але президент знав, що не має права розслабитися навіть з тим, кого мав намір залишити після себе. Володимир Володимирович аж занадто сухо попрощався з генерал-лейтенантом, аби тому здалося, що президент не задоволений його роботою. Правда, потім жалкував про це, бо наймолодший ефесбешник у генеральському мундирі був не з тієї породи, що інші, і всі ці знаки від президента сприймав по-іншому, але сталося те, що відбулося, і не треба про це жалкувати. Під час наступної розмови він дасть зрозуміти, що цілком довіряє йому, а тому нехай не ображається на таку поведінку, все-таки він президент і має бути готовим до всього.
Після того як генерал-лейтенант вийшов із кабінету, Володимир Володимирович відчув себе самотнім до нестями. Хотілося завити, як пес, чи видудлити прямо з горла півлітра горілки. Розумів, що не може собі цього дозволити, тим більше сьогодні, коли має дві зустрічі й низку телефонних розмов.
Зазирнув офіцер охорони і запитав, чи обідатиме Володимир Володимирович. Він замислився, але махнув рукою: мовляв, добре, якщо так наполягаєш, пообідаю.
Вродлива молодичка, яка обслуговувала президента, принесла все необхідне й очікувала розпоряджень. Він бачив, що вона їла його очима. Досить було кивнути головою, і молода жінка із задоволенням віддалася би йому. Але його вже давно не тягнуло до жінок. Дратувався і злився, коли засоби масової інформації писали про його любовні романи. Дав би особисто в пику тим редакторам, які дозволяють, аби подібні матеріали побачили світ. Правда, йому сказали, що для підняття особистого іміджу це не зашкодить. Росіянок більше, ніж росіян, і саме жінки підтримують його на виборах частіше, ніж чоловіки. І саме для росіянок він має бути молодим і красивим, здатним на любовні подвиги. Взагалі президент повинен бути таким, яким є простий росіянин. Тоді й тягтимуться за ним і не бажатимуть якогось іншого президента.
Імператор, німецький вівчур, дивився на нього, не зводячи очей. У його погляді була особиста відданість і банальне бажання пожерти.
Володимир Володимирович подивився на жінку, і йому знову здалося, що він усміхнувся.
– Що, дамо йому спробувати, чим годують президента? – Він змовницьки підморгнув їй. На обличчі в нещасної щось вималювалося, що мало символізувати щиру посмішку, але насправді все її тіло пройняло холодом, ніби вже сама смерть завітала до неї в гості. "І ця мене боїться", – подумав Володимир Володимирович. Він махнув їй рукою. Вона слухняно вийшла, а йому здалося, що занадто швидко вибігла, аби не мати великих неприємностей у своєму житті.
Він дав Імператору всього потрошки, ще почекав з хвильку, чи не здохне той, а тоді без смаку взявся за обід.
30
Дзвінка образилась, що міський голова не прийшов на відкриття виставки її картин у музеї "Дрогославщина". Він казав, що якраз тоді до міста приїхав голова обласної державної адміністрації. Не можна ж було його кинути напризволяще. Звісно, Дзвінка все прекрасно розуміла, але ж усе затіяла заради нього. Було боляче. Довго копилила губки і не підпускала міського голову до свого тіла.
Тим солодшим стало примирення. Вже давно Дзвінка не отримувала такого задоволення від сексу. Кожна клітиночка, збуджена ніжними дотиками рук міського голови, ніби вибухала зсередини, обволікаючи тіло неземними відчуттями щастя. Її коханий знаходив скриті навіть від неї самої резерви і задіював їх, ніби мова йшла про останній день у їхньому житті.
Коли зателефонувала дружина міського голови, Дзвінка знаходилася на ньому. Ненаситна самиця задовольняла свою тваринну пристрасть, а впокорений нею чоловік розмовляв зі своєю дружиною. Це ще більше збуджувало Дзвінку. Міський голова вчасно завершив розмову, бо вже за мить потому пролунав непереборний рик переможниці.
Потім вони довго лежали, ніжились від взаємно отриманого задоволення, намагаючись розчинитись у просторі й часі. Але все, що має початок, рано чи пізно закінчується. Міському голові треба було повертатися на роботу, Дзвінці – додому. Вони не хотіли казати одне одному зайвих слів, щоб не розплескати ті нові почуття, що сьогодні народилися між ними. Здавалося, це було щось вище за кохання, хоча, мабуть, ніхто би з них не міг нормально пояснити, чи взагалі вони в своєму житті були по-справжньому закохані. Але цього їм зараз і не потрібно було. Цей момент, можливо, перший, єдиний і останній, вони відчули й пережили – і, мабуть, в цьому й полягає сенс існування кожної людини на цьому світі. Все інше – так, за інерцією, несуттєве.
31
Їй здалося, що вона побачила Ричарда Блейка. Такі видіння час від часу траплялися з нею, але потім з'ясовувалося, що то був чоловік, подібний на того, кого вона ще кохала. І з якої радості Ричардові Блейку робити в цьому донецькому підвалі? Сидить собі щасливий, вдома, займається улюбленою справою, а в перервах кохається з якоюсь білявкою.
Чомусь вона думала, що він швидко забув про неї, коли дізнався про її вигадану загибель. Не залишалося нічого іншого, як поринути спогадами у вересень 2013 року, коли вона готувалася до поїздки в Україну.
… Вікторії Юджин було лячно, коли телевізор день і ніч на різних каналах показував її фотографію, а ситі диктори й придуркуваті дикторки говорили про те, що буцімто вона згоріла в автомобілі. Дивно, але за весь цей час їй не прийшло на думку, що переживає Ричард Блейк, коли дивиться все це. Вона була професіоналкою, і хоча почуття до цього чоловіка не могли минути за один день, все ж силою волі були притлумлені майже до нульового рівня.
Зараз вона мала завдання якомога більше дізнатися про останні події в Україні, відновити свої знання російської мови й вивчити на пристойному рівні фрази українською, які їй можуть знадобитися.