Воно було на диво коротке і при зміні нормального наголосу ставало сороміцьким словом. Катерина завжди червоніла, коли доводилось їй почути своє справжнє прізвище; тепер же вона з якимсь здивуванням проказала його спочатку з нормальним наголосом, потім — сороміцьким, і на тому закінчила думати про свій далекий дім.
Другий лист був від її подруги, так само оперетової актриси. Та писала їй із далекого Сибіру, сповіщаючи свою нову адресу. Вона увосьме обіцяла їй скоро надіслати досить змістовного листа про свою особу і прохала не гніватися на неї за короткомовність. Невеличкий заяложений шматочок паперу був насичений охами й ахами, ніби вони взяли на себе обов'язок підмінити собою всі інші вирази, що об'єднували почуття темпераментної південної людини, яку завіз жорстокий театральний політик аж у холодний Сибір.
Катерина швидко пробігла його очима й зійшла з ліжка. В кімнаті було холодно й неприбрано, як і того вечора, коли сюди вперше завітав Радивон. На стільцях валялися ті ж речі жіночого туалету, але при денному світлі вони багато втратили із свого вигляду й справляли враження недопраних брудних ганчірок. Взагалі день багато дечого змінює; той хаотичний непорядок, що впав тоді в око Радивонові, як навмисна художня невитриманість актриси, був не що інше, як неохайність пожильця цього номеру. Сам лише умивальник наче стояв осторонь від того бруду, що панував у кімнаті, й нагадував, що ніби й тут усе ж існує якесь правило гігієни. Та проте й він був такий старий, що здавався сліпим; і не стояв він, а ніби сидів, дрімаючи своїми щілинами, і в напівсні пригадував свою молодість та образи, що зніс він від людського буяння за час свого довгого, такого довгого життя, що його низ, колись офарблений у білий колір, від плювків та дотиків брудного чобота став сіро-чорним, мертвим, як осіння мокра рілля.
Вона накинула на плечі пропітнілий капот, розпалила примуса й сіла на підлозі, упершись сонним нерозбурканим поглядом у жовті язички вогню.
Поволі повітря кімнати стало висушуватись і зігріватись. Тоді Катерина підвелась, переступила через лист свого чоловіка, підійшла до столика, що стояв під вікном, і, поки грівся чай на примусі, почала складати відповідь на милу вістку своєї подруги.
XIII
Вона писала:
"Дорога моя Люсі!
Оце щойно, у ліжку, прочитала твого листа; поспішаю відписати. Якраз тобі щастить — сьогодні понеділок, є багато вільного часу, є про що й сказати. Щастить тобі двічі — я маю ще й хороший настрій, проте могло бути й не так. Учора один дурень улаштував дорогу вечерю, а ти ж знаєш, що в цих випадках доводиться багато пити. Тобі не пояснювати, що відмовитися від такої вечері надто важко, хоч, правду сказати, той учорашній карась дуже гидкий, від нього смердить оселедцями, і я воліла б більше його не зустрічати. Та проте нам часто доводиться офірувати собою. Наш директор — не розумію, чого його називають отруком[61], — говорить, що подібні особи, — це ті, що підносять мені вечері, — і є найнадійніший кадр наших слухачів, і що з ними треба підтримувати зв'язок. Офірую, що ж поробиш! То от, вечеряли, пили. Коли ж п'ємо ми, то ніхто з нас не думає за похмілля, а це ж… ах, яка це неприємна річ! Я сьогодні тільки збагнула, що за послугу зробив мені вчора наш балетмайстер. (Одначе, що за милий хлопчина! Іншим разом я обов’язково напишу про нього.) Він сидів поруч зо мною й порекомендував запивати токайське холодною водою з содою. Я послухалась і, знаєш, прокинулася сьогодні, як після причастя. Свіжа, спокійна й здорова, ніби про ту вечерю й чути не доводилось. До речі, ще про вчора: було таки весело! Той спритний дурень цілував мені п’яти, а потім… проте ти знаєш не гірше за мене, на чому це кінчається. (І хотіла сказати про того хорошого рецепта… Не знаю, як це й вийшло так, що збочила на дрібниці.) Так от, вживай холодної води з содою — ти будеш мені вдячна — і порекомендуй це саме й Альфредові Івановичу; я працювала з ним минулий сезон і знаю його ранкові муки. Одначе прохаю тебе не приховувати цього цінного рецепта лише для себе та для Альфреда Івановича: рецепт мусить стати, сказати б, громадською власністю…"
Нарешті примус підігрів як слід дно старої нікелевої кавратки, що належала до інвентарю готелю, чай закипів, і Катерині довелося на цьому перервати писанину. Вона загасила вогонь, дістала з долівки щербату чашку і, відшукавши десь під капелюхом уламки черствого бублика, сіла снідати.
Але чай був несмачний; він відгонив готельними блощицями; а від бублика тхнуло гримувальними фарбами, і Катерина облишила намір підкріпити себе до обіду. Цю перерву вона скористувала лише на те, щоб дати лад своїм зачосам, звично нафарбувати губи, і потім знову взялася за листа.
Вона продовжувала:
"Дорога Марусю, ти турбуєшся, — як я живу? Як бачиш, не нудьгую, скаржитись і плакати нема причин. Маю хороше товариське оточення, користуюся успіхом на сцені і взагалі — у місті… До речі, хочу похвалитись: цього сезону я надибала оригінального закоханця. Як тобі й сказати, хто він такий… ну, щось таке, як губернатор, чи щось подібне до того; у всякому разі, важна особа в місті. Утьопався він у мене до чортиків. Приходить майже щовечора, але більше мовчить, супить чогось брови й зітхає, ніби він на порі лише першого кохання. Інколи бувати з ним надто приємно. Він такий сильний і цільний, що… ну, я тобі скажу так: після нього легко й ніжно засинається, так легко, як то бувало тільки в дитинстві. А більше він нудний і похмурий. Він не любить, коли його подратувати хоч трохи, не хоче зо мною показуватися на людях і навіть кричав на мене. Я його боюся трохи, боюся ще й того, щоб він не запропонував мені одружитися з ним. Ну, що йому тоді скажеш?.. Взагалі він багато надає ваги такій дрібничці, як оце сезонне кохання. Ну чого б йому? Діставсь моєї уваги — я з ним буваю добра — і задовольнився б. Так ні, він ще й зітхає, — піди ж ти, яка невдячність!..
Чи подобається він мені? Мабуть, ні, бо, повторюю, він невдячний, неоковирний якийсь, і інколи від нього тхне чимсь нехорошим. (Уяви собі: рішуче відмовляється від одеколону!) Я б із радістю позбулася його, та він дуже настирливий, і потім говорять іще, що ці мої відношення з ним можуть стати в пригоді нашому театрові. То я й терплю. Правда, воно трохи й приємно ще визнавати, що за тобою волочиться хтось такий, подібний до губернатора.
А втім, він буває й хорошим, безпосереднім, як дитина, і навіть ніжним. Тоді справді хочеться голубити його й любити… Та це ж буває рідко. До того… ти розумієш? він кричав на мене!.. Признатися, я віддячила йому за це: один вечір водила його під дощем годин із чотири й не пустила в хату, а два других — зовсім утекла від нього… Хай знає, з ким і як поводитись!
Та досить про нього, бо, чого доброго, ти подумаєш, що ця інтрига десь мене болить. Не зроби такого припущення, бо помилишся. Скажу по правді: лише цікавить. Наприклад, я й досі не встановила, з чого йому сталося, що він прилип до мене?.. Говорять, що в нього стара й погана жінка. Ах, Люсі, невже і я буду старою?! Не треба, нараз краще повіситись… Не треба, не треба, не треба!..
Нічого не пишу про наш театр, бо це тебе мало цікавить. Та й нового нема нічого. Наш директор потроху чіпляється до мене й теж вимагає "уваги". Не знаю, що з ними й робити? Доведеться, очевидно, поступитись, бо, як тобі відомо, я не люблю сваритися з людьми, тим паче, що від нього багато залежить.
Оце, мабуть, і кінчаю. Не все ще сказала, та мій шлунок нагадує про себе, мушу і його задовольнити.
Пиши, дорога Люсі. Твої листи нагадують мені той час, коли ми з тобою юними шістнадцятками підходили до театру… Скільки страху, побожності і хвилювання! А тепер… ми, мабуть, уже не ті… Прощай!
Катерина.
Р. S. Мало не забула: дізнайся, будь ласка, за хутра; говорять, що там, у Сибіру, їх багато і вони дуже дешеві. Мені треба було б білого під зелене манто. Взагалі, коли трапиться щось цікаве — у тебе ж смак є, — то придбай для мене. Черкни в цій справі обов'язково, я чекатиму.
Катерина".
На кінець цього писання в кімнату ввійшла дівчина, готельна прибиральниця, й почала з грюкотом переставляти речі. Але Катерина не звернула на неї жодної уваги й віддалася вся перевірці написаного. Вона прочитала раз, потім і вдруге, і вдовольнилася. Хоч у листі тому й було дещо неправдиве, — наприклад, ніякої вечері вчора не було, вона лише решту ночі пробула з балетмайстром; воду з содою їй рекомендували теоретично, та й то із застереженням, що цей рецепт годиться тільки до чистої горілки; крім того, там було ще й багато дрібничок, що аж ніяк не відповідали дійсності, — але все ж вона вважала його за щирий і навіть дотепний. Ну що з того, що вчора не було вечері? То вона може бути завтра! А з цього і з тих двозначних натяків, що вона розкидала по всьому листі, подруга мусить знати, що Катерина не нудьгує, живе, як і належить жити оперетовій примадонні, і що коли вона, подруга, цього не має, то хай вона позаздрить щасливій Катерині. І тільки в одному місці вона зробила невеличку поправку, а саме: слово "Маруся" змінила на "Люсі". Друга оперетова примадонна так само не любила, коли її називали справжнім ім’ям.
Вона загорнула цю писанину в блакитний конверт, зітхнула з полегкістю, ніби скінчила важку й довгу працю, далі нашвидку вбралася — їй таки хотілось їсти! — і вийшла з готелю.
Та перед тим, як дістатися їдальні, вона завернула ще на хвилину в театр і звідти телефоном переказала Радивонові запрошення на сімейну вечірку, яку влаштовувала сьогодні професійна спілка робітників мистецтва.
XIV
У горішньому фойє міського театру було багато світла. Театральний електротехнік, Васька Грінь, прислужився своїй спілці і зробив спеціальну електричну снасть на чотири жирандолі. Лампи для цього він викрав — сказати б, узяв без дозволу адміністрації — із сценічних софітів, а дроти запозичив на електростанції, куди він вхожий був, як своя людина. Звичайні меблі фойє кудись зникли. Натомість поставили багато столиків, що відразу змінили статечний вигляд театральної зали на приміщення дешевої їдальні.
Вечірка почалася з концертового відділу.
Незвичайного зросту, мало не під стелю, громадянин, як виявилося потім, із фаху борець, зліз на тимчасові помостки, поставлені в ленінському кутку, і проконферував початок і перший нумер.
Він був хлопець бувалий, бачив багато столичних конферансьє, через те й сам наважувався бути столичним, дотепним.
— Громадяни члени, — сказав він, — зійшлися ми, як би для культури й соціалізму.