— Чи не з вас малювали ікону?
— З мене! — посміхнулась вона. — То ще один київський маляр у нас ціле літо жив.
Усі повернули голови до ікони. Вуйко Василь, з того надзвичайно гордий, підніс гасову лампу над головою, освітив діву Марію. В золотавому ореолі на голубому тлі. З шовковою хусткою, вишитою гуцульським червоним і чорним шитвом по берегах, з розчесаними навпіл чорними косами, Марічка дивилась з будь-якого кутка на них великими і чистими очима. Високе чоло аж ніби світилося. Стрічки дугастих брів переходили у лінію продовгуватого носа з тонкими ніздрями, з товстою нижнього губою. Афганець уважно дивився на це трохи видовжене овальне обличчя з такими рівномірними контурами і думав: "Окремо взяти — нічого особливого, але в гармонії — яка ж це краса! Зовсім нетипове обличчя для сьогоднішніх міс Америк і міс Україн".
— Ви божественна, — повторив київський художник. — Я хотів би вас намалювати у своєму стилі… Дещо реалістичнішому… Хоча вся ви божественна. І ця ваша мережана сукня, і ця накидка, розквітчана на плечах, і ці загадкові гілочки яскраво-червоних квітів. І ваше серце… — він підійшов ближче і глянув на намальоване серце, що висіло у неї на грудях, обплетене гірляндою червоних квітів і пробите наскрізь мечем з руків’ям у вигляді хреста… Серце утворювало навколо себе малий золотавий ореол на блакитній сукні.
— У неї серце не тільки на грудях, а ще й добре серце у грудях, — мовив щасливий вуйко Василь, коли пані Марія вийшла на кухню.
Порожня і простора хижа з образами і лавами дихала пахощами торішнього сіна, ароматами гірських квітів і ще чимось таким щемним і невловимим для людей асфальту…
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Коли капітан Дубль переступив поріг цієї невеличкої, але гарно прибраної кімнати, приватний сищик Кублей був уже тут.
— Що ви робите в цій кімнаті? — замість привітання кинув у заросле вухо Кублея фразу капітан Дубль.
— Те, що й ви, капітане. Милуюся цією вродливою жінкою, якій власне дзеркало скалічило таке миле моєму оку обличчя…
— У вас, здасться, два ока… І не корчте з себе адмірала Нельсона.
— Так, два, — відповів Кублей. — Але коли я бачу таких гарних жінок, друге від задоволення заплющую.
Жінка, яка щойно стогнала і, називаючи медсестру лікарем, скаржилася, що її болить, мило і вдячно посміхнулася. Капітан Дубль дуже коротко запитав:
— Ну як?!
Замість лікаря і медсестри, що перебували в кімнаті, відповів Кублей.
— Житиме. Для жінки головні антибіотики — це компліменти. Чи не так, медсестричко? Ви мені також подобаєтесь…
— Вам подобаються всі, що в спідницях, — кинув капітан і присів на вільному стільці напроти скаліченої жінки.
— Пробачте, — сказав він. — Ви можете говорити?
— Так. Але в мене дуже болять щоки. При кожному порухові біль прямо вистрілює у скроні…
— Пане комісаре, — звернувся лікар до капітана Дубля. — Якщо ви хочете розпочати… — він раптом затнувся, шукаючи якесь інше слово замість слова "допит". — Якщо справа терпить, то, може, через кілька днів… Ми забираємо пацієнтку з собою. Вона ще в шоковому стані. А потім… А потім… Якщо можна, давайте вийдемо в кухню і не заважатимемо медсестричці промивати їй обличчя. В ранах можуть бути осколки скла.
Вони вийшли на кухоньку, присіли за невеличкий столик, біля якого стояли дві табуретки. Дві інших стояли під самим столиком.
— Нам подзвонили у відділ по розслідуванню убивств, що вночі загинула жінка. Двірничка — так було сказано, — ніби знайшла її сьогодні вранці мертвою.
— Це не зовсім так, не знаю, як вас величати… Ваше звання, комісаре…
— Комісари у нас в Україні тепер не в моді. Хоч совєтська влада й залишилася…
— Так, так, я знаю.
— Звертайтесь просто: капітан.
— Так от, пане капітане! Жінку щось страшенно вразило. У неї шоковий стан і найстрашніше… Вона ще й сама не усвідомлює. Ви бачили її руки?
— Так! Вона чомусь прикриває ними обличчя. Соромиться себе, чи що?
— Важко сказати. Але таке в медичній практиці трапляється. У неї заклякли руки…
— Не зрозумів, — насторожився капітан Дубль.
— Ну, як вам пояснити… Вона не здатна своїми руками нічого робити. Вони в неї так і залишаться біля обличчя. Стискуватимуть скроні, чоло, прикриватимуть частково очі. Вона не може ними навіть ворухнути… Її щось неймовірно приголомшило, потрясло. Жінка лежала гола. Абсолютно гола. Двері, вікна — все зачинено. Ніхто у квартиру не проникав, проте раптом чогось чи когось злякавшись, вона впала. Так падають, бува, епілептики. Упала і вдарилась потилицею об дзеркало, що стояло біля стіни. Дзеркало розбилося і скалки посипалися їй на обличчя. Щастя, що вона затулила руками очі і скалки вп’ялися в руки. Інакше б осліпла.
— Скільки вона пролежала і коли це приблизно трапилось?
— Учора вночі! Але що ще дивніше — сусідки говорять, що вночі бачили її сина…
— Сина?! — перепитав капітан.
— Так, сина, який п’ять років тому загинув в Афганістані і похований на міському кладовищі. Там, де всі воїни-афганці…
Капітан підвівся. Такого повороту подій він не чекав. А втім зрадів, що жінка жива. Отже, сьогодні на одну смерть менше, менше й роботи. Але живий син! Син, на якого прийшла похоронка!
— Мабуть, був у полоні? Таких випадків сьогодні в Україні сотні.
— У тім-то й річ, що він п’ять років тому прибув у цинковій труні. Його з почестями поховали… Мати щодня доглядала могилку, там вартували друзі-афганці, і раптом ось таке…
— Я вам щиро дякую, — потис руку лікареві капітан. — У яку лікарню ви її везете? Залиште, будь ласка, свої координати. Бачу, робота тільки починається… Мертві не воскресають. Чи не так, лікарю?
— Хто його зна… У медичній практиці всяке трапляється. Он німці в старовину, перед тим, як класти небіжчика в могилу, клали його в погріб і тримали там, прив’язавши до руки дзвіночки. Як раптом прокинеться, у кімнаті дзвіночок і задзеленчить. Могила ж хлопця розрита… Труп щез з цинкової труни… Якщо він там був…
— Що?! — обернувся уже з порогу кухні капітан.
— Нам про все це розповіла бабуся — сусідка.
Капітан не сказав нічого. Він зайшов у кімнату.
Тут вже нікого не було. Одягнувши сяк-так жінку, санітари віднесли її в карету "Швидкої допомоги". Сищик Кублей, аби безплатно не ділитися інформацією зі своїм конкурентом капітаном Дублем, щез у невідомому напрямку, не залишивши навіть кульгавого сліду. Капітан, оглянувшись, сплюнув в урну і сів в автомобіль.
— На кладовище! — наказав водієві. — На міське. Туди, де афганці…
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Вуйна Марія подавала до столу гуцульські страви: знаменитий банаш з бринзою, саму бринзу, запашний — з різнотрав’я — чай. Бородатому не дуже смакував банаш, який він про себе назвав звичайною кукурудзяною кашею, або мамалиґою, але, хоч і трохи кривлячись, їв. На друге вуйна подавала курку в сметані з білими грибами. Такої розкоші він ніколи не куштував. Окремо поставила пані Марія й білі гриби. Вони були "затрохи солоні", як казала вуйна, "але то мій Василь такі любить".
"А я полюбив би тебе", — подумав бородань, мружачись і не спускаючи погляду з її гнучкого стану. Дивувався, чому її називають вуйною, коли вона ще зовсім молода, а київські перестиглі дівки взагалі в такому віці ще подають себе за недоторканих і якщо вже лягають з кимось у ліжко, то тільки з тими, хто не збирається вести їх до загсу. Тому ж, хто обіцяє одружитися, згодні віддатися тільки після весілля, як то і належить порядній жінці.
Кульгавий витяг з чорної течки невеличку книжку і показав господарю.
— А то є "Українська писанка"?
— Чи ви б, вуйку Василю, могли ті писанки намалювати?
— А чому ні!
— І холмські, і курські?
— То так.
— А чому цю книжку вилучили з продажу? Назвали націоналістичною? — беручи до рук тоненьку брошуру, поцікавився афганець…
— А то та писанка, як програма УПА — велика Україна — від Сяну до Дону. То де є українська писанка, то там Україна… А де її нема, то вже Росія… Азія…
— Так, — підтвердив пан Ярослав. — Ви ж тільки погляньте на зміст: кубанська писанка, воронезька, білогородська, стародубська… То усе велика Україна… То ті землі, що Україна за Крим віддала Росії… Росія нічого не віддає… А потім ще й чужий Крим хотіла собі загарбати…
— То вам тих писанок багато треба? — подала голос пані Марія.
— Не менше тисячі! І то з різних областей…
— То для чого так багато?
— Для Америки. Для Канади.
— То пощо там нема тих писанок? То там стільки наших, що є кому ті писанки малювати.
— Бачите, — мовив пан Ярослав. — То ви маєте рацію… Але ми влаштовуємо першу американську виставку української писанки в штаті Невада. То є в Лac-Вегасі. Певне чули про таке місто?..
— А то чому не чував!
— От ми й хочемо показати все розмаїття української писанки: від Сяну до Дону, як ви кажете. Ми уже й контракт уклали. Вам плататимемо і карбованцями і… долярами.
— Шляк би їх трафив, ті доляри… То за них у Карпатах ще заб’ють. То там такі банди шастають. І з Великої України, і з Росії, і з Кавказу… Бігме… Такого ще в Карпатах не робилося. Був рух патріотичний. А щоб рух бандитський, то такого не було…
— У нас ще до вас одне прохання: ми б хотіли, щоб ви ті писанки писали у Києві.
— Овва! А то чому?
— Ну, щоб вас ніщо не відволікало.
— А корова, вівці? Діти, то їх хто доглядатиме? Ви що, смієтесь, люди добрі?
— Ми найдемо людей. Ваших родичів, сусідів. Бо бачите, нас терміни підганяють.
— То ми одразу так вам сказати не можемо, — поглянув вуйко на Кульгавого.
— А ви подумайте. Ми вам заплатимо за кожну писанку… по два доляри. Самі підрахуйте, скільки то буде карбованців.
— А то… То великі гроші. Та робота не варта того…
— Ми вважаємо інакше, — мовив бородань. — То ж художні вироби. Не штамповка.
— То так… Але нам треба порадитися. А де ми мешкатимемо?
— До ваших послуг усі умови… Краща майстерня Києва… Наймемо у видатних майстрів. На вас ціла бригада працюватиме.
— Виставлятимемо в Лас-Вегасі. Ваші імена проставимо, — мовив Кульгавий. — Аякже. Контракт, якщо не заперечуєте, підпишемо хоч зараз. На всю сім’ю. І вам один примірник залишимо. З вами зв’яжеться пан Ярослав. Ви телеграфуйте. Ми зустрінемо.
— Я б то й вам відмовив. Але маю три причини на згоду… Перша — доньку восени від даватиму заміж. То є раз. Ніколи не бував у нашій столиці — Києві, то є два. І мені потрібно триста три пляшки шампанського на весілля доньки, а то де їх візьмеш і за що? То тільки за доляри.
— А чому саме триста три пляшки?
— А то є гуцульський гонор.