ождий, хоч і не радо, годився з думкою, що, може, того дня, який ось наставав, уже не переживе.
Від Логофета дізнався Микула, що польська чата справді забрала його родину. Матір, і жінку, і дитину Микули були би пустили, але старого Ярошенка, Логофета і Дзерона, котрого п'яного чата зловила також на улиці, за нізащо не хотіли пустити — вели для "язика" під Хотин. Родина Ярошенка ще проводила старого батька до Прута, плакала, благала — не помогло. Над Прутом уже думала родина розстатися із старим Семеном, коли ненадійно уночі напали на чату опришки. Що далі сталося з Ярошенками і Дзероном, Логофет не знав. Знав тілько про себе, що грішми, які мав при собі, ублагав опришків, щоб не продавали його туркам. Вони його й не повели зараз з дру-
3 О. Мано вен
65
гими бранцями за Прут, але й не пустили домів, тілько забрали разом з іншими бранцями, з польськими чура ми. А тепер один бог знав його дальшу долю...
Досвіта уже кождий козак був на своїм місці в окопі. Микула поклав свою рушницю на насип і дивився вниз на корчі перед собою; коло нього лежав Логофет, що від козаків дістав якусь зайву шаблю. Безоружні чури сиділи в ровах, готові помогти хоч дрючками.
Ждали доволі довго, поки сонце зійшло. Тоді зачули внизу понад Радавцем спершу невиразний шелест, а там потім і тупіт. Не минуло багато часу, як з того боку з-поміж корчів під горб, де був обоз, стали лізти яничари.
— Не стріляйте скорше, поки зовсім близько не підлізуть під окопи, а тоді разом! — приказував сотник.
Яничари збиралися між корчами і загадували лавою кинутися на окопи та взяти їх відразу приступом. Микула бачив виразно, як ті, що вихопилися наперед, приставали і ждали на інших і як потім усі стали бігти, оскілько позволяли корчі і стрімкий горб. Голосний крик "аллаг!" залунав по лісу.
— Стривай! не пали ще! — крикнув сотник зараз за Минулою.
Микула справді уже трохи не вистрелив, такий був нетерпеливий. Виміряв рушницю в одну купу яничарів і ждав. Ті вже підійшли не більше як на яких кількадесят кроків і з вереском пхалися наперед.
— Пали! — скрикнув сотник, і враз загриміло з яких п'ятдесят рушниць.
У корчі повалилося з кількадесят яничарів, але за хвилину надійшла друга лава. Козаки чимскор-ше заряджували свої рушниці. Із корчів стрілили тим часом яничари, але що їм приходилося стріля-
ти знизу, під горб, то кулі їх застрягали в окопі або перелітали понад головами козаків. По сім ви-стрілі кинулася друга лава яничарів на окопи; як за першим разом, припустили їх зовсім близько і знову стрілили. Знову впало багато забитих і ранених у корчі. Яничари тепер з сего боку, де було надто стрімко, вернулися у корчі і ждали, поки інше військо нападе окопи з правого боку. Справді, звідси надбігло кількасот яничарів з великим криком. Тоді й сі вибігли з корчів знову. Гримнуло з окопів па всі боки, і густий дим закрив корчі. Яничари стрілили також, два козаки зсунулися з окона в рів з нокровавленими головами.
— Бий! — скрикнув хтось над самим вухом Микули. Микула, що саме перед хвилею вистрелив, уже не мав часу ані зарядити рушницю, ані вхопити за шаблю, коли перед ним із диму на окопи вихопився якийсь здоровенний яничар і замахнувся на него шаблею. Против шаблі наставив Микула дуло рушниці, і в тій самій хвилі, коли яничар вдарив шаблею по зелізі, Микула штовхнув його цівкою рушниці у груди так здорово, що той перевернувся стрімголов у корчі. Кров підступала йому до голови, і він чимраз менше тямив, що робив. Логофет вискочив із шаблею на окіп; Микула за ним, також із шаблею. Не було часу заряджувати рушниці, краще бити шаблею. Микула сперся на бука, що припирав до окопа, і вже не зважав, що кулі летять попри нього, тілько ждав на тих сміль-чаків, що важилися дертися на окіп. Коли тілько яничар вихоплювався з гурту на окіп, він розче-реплював йому одним замахом голову, а то просто й ногою копав так сильно, що жоден не встоявся на місці. Козаки були спокійніші, як він, і радше стріляли із криївки, а не показувалися верх окопів.
На всі боки кипіла боротьба. То з сего, то з того боку прискакували яничари до окопів і все подавалися назад —не могли здобути. Густий труп
З*
67
застелив землю перед окопами, однак яничари нападали скажено все наново. Вкінці число їх так поменшало, що не важили вже ся підходити і завернулися в ліс. Пальба притихла; дим знявся з-поміж дерев угору і щез.
Микула зліз з окопа і тілько тепер побачив, що в рові лежав Логофет.
— Що тобі? — спитався Микула, але той не відповів. Із його грудей плила кров; мабуть, у серце поцілили його, і він уже не жив.
Микула став себе обшукувати, чи не ранили його,— ні, не ранили, він був цілий. Полою обтер лице з поту і виліз з рову в обоз. Козацькі ряди порідшали; дехто з них лежав ранений на землі в обозі, а кого й зовсім не стало в обозі, тілько трупи їх лежали поза окопами в корчах без голов, бо яничари відрубували голови і несли за Прут хвалитися перед старшиною та взяти нагороду. Від раненого яничара дізналися козаки, що султан сидить там, по тім боці ріки, на високім березі, під наметом, і сам розпоряджає військом. Козак, що виліз на бука подивитися, потвердив се; бачив намет і нове, більше, військо, що збиралося брести через Прут.
Пополудні справді зароївся ліс знову від турків. Уся сила вдарила в правий, найслабший, бік окопа; якийсь паша, як видко було по багатім його наряді, провадив їх. Козаки збіглися густіше в сей бік я, як рано, ждали, поки підійдуть ближче. Не повелося туркам і сим разом — мусили відступити. Горб з окопами був занадто неприступний, щоб можна було його розгоном узяти. Козаки з усіх боків мали ворога внизу і могли стріляти недаром, самі яничари лізли їм під рушниці. Кілька разів ішли так турки відділами на окопи і все заверталися з великими стратами; вкінці паша, уже під вечір, велів усему своєму війську іти на пробій. От тоді вперше у своїм життю бачив Микула скажену рубанииу. Тепер уже було не до рушниць, а прямо руки були в роботі. Микула не був рад із своєї шаблі — залегка була йому,— він ще в полуднє постарався о дубову довгу довбеньку і з нею станув собі на окопі саме там, де було найрідше козаків. Сею довбенькою можна було засягнути і дальше вперед, і дальше в боки.
От він і стояв, розставивши широко ноги, і вимахував нею то вліво, то вправо так, що одним замахом змітав з окопа по кілька ворогів. Усе, що по дорозі стрітила довбенька, мусило податися набік, вона обліпилася волоссям і кров'ю. Побитих лежало перед Минулою внизу стілько, що хто хотів знову до нього прискочити, мусив переступати трупи. Микула від часу до часу ревів, як віл; очі заходили йому кров'ю.
Довго пильнував він так завзято свого місця на окопі і тілько згодом побачив, зчудований, що вже ніхто до него не лізе. Тоді він схаменувся і оглянувся, що діялося довкола нього. Турки відходили вже від окопів, але ще у самих окопах рубали козаки кількох ворогів, що забігли сюди і не мали часу втечи. Земля почервонілася від крові. Коні позривалися з припонів і бігали по лісу.
Сотник Проскуренко сидів тяжко ранений на землі, а Моркотун обвивав йому голову і руки.
— Коли б хоч відразу були вбили! — нарікав сотник.
— Не журись, Саво, хто знає, чи доживеш рана. А то ж з тебе крові зійшло — дивись, ціла калюжа...
— Склич-но ще раду, товаришу; подумаєм, що нам далі діяти,— сказав сотник.
Моркотун скликав козаків докупи; тілько декотрі лишилися в окопах. Боятися тепер не було чого, бо вже вечоріло; однак ішло про те, що завтра буде. Дві доби недоспані і неспокійні і попередні тяжкі походи зовсім утомили козаків. Вони вже ледви держалися на йогах, а дехто таки поклався на землю і зараз заснув як мертвий.
— Що будем далі діяти? — питався сотник слабим голосом.— Я вже тут лишуся навіки, але що ви з собою зробите, товариші?
— Загинем, та й годі! — відповів хтось з гурту.
— Може б, ми поночі утекли? — озвався Моркотун.— Вози лишимо; харчі, коли ще які є, заберем і по заході місяця вийдемо з окопів.
— Та воио-то не велика штука вийти, але куди пійти? — питався сотник.— Пійдете горі Прутом врозсип, кождий куди попаде. А там потім переходіть через Прут — і просто під Хотин.
— Але чи не краще би разом?
— Краще би, коли б нас було більше, а то нас — не знаю, чи лишилося з півтори сотні; що ми вдіємо против тисячів? А так, по одному, скорше поховаєтеся.
Стало на тім, як сотник сказав. Уже як там буде — чи по одному, чи по кількох, чи й більшим гуртом,— спробують утечи поночі. Козаки стали збиратися до дороги та змовлятися, хто з ким мав би утікати. Мали вийти з окопів над Радавець, а потім розстатися.
Зійшло козацьке сонце — блідий місяць — і освітило лісові сумерки. Козаки небагато брали з собою — харчів і так не було вже много. Поділилися сухарями і ждали, поки зайде місяць. Кругом у лісі було тихо, але кождий козак знав, що довкола окопів у лісі повно турків. "Може, вони покладуться спати, може, вдасться їх тихцем обійти",— думав собі кождий. Ще при місяці вислали кількох козаків у ліс на звіди. Вони ходили досить далеко і вернулися з вісткою, що поодиноко годі втікати, хіба вже пізнійше. Тепер можна зійти у яр, а з яру вийти на горб і розійтися двома відділами горі Прутом: одні ближче ріки, а другі лісом. Журилися ще, що зробити з раненими, котрих було кільканадцять; та ранені самі сказали, що лишаться; однаково їм гинути чи тут, в окопах, чи там, у лісі. Сотник був між ними; він уже лежав у гарячці і не тямив, що довкола нього діялося.
Коло заходу місяця вийшли козаки тихо з обозу. Вони тілько тепер, коли виходили, помітили, скіль-ко трупів лежало довкола окопів у корчах; місцями треба було переступати їх по кілька разом; місцями копали ще не добпті, а всюди було їх повно. Микула взяв свою рушницю, і шаблю, і довбеньку, котрій більше вірив, як збруї. Смутно було йому, коли чув, як жалісно прощалися з козаками ті, що лишалися на певну смерть в окопах, але він уже за тих кілька днів так затупів у душі, що незважав дуже на жаль; ішов, певний, що й сам загине чи зараз, чи рано — все одно.
З яру вийшли козаки у ліс; ішли по двох або й по одному та все слухали, чи не чути де ворога. Ліс ставав щораз густіший. В однім місці всі поневолі зійшлися, але зараз знову почали розходитися, бо шелест від розтручуваних корчів був завеликий. Р