ЯРОШЕНКО
ІСТОРИЧНА ПОВІСТЬ
І
Тринадцятого дня місяця серпня 1621 року був торг у Сереті. Людей з'їхалося до міста багато, але не з далеких сторін, тілько з близьких околиць. Не було між ними, як звичайно, ані львівських купців із сукном, ані угорських з кіньми, сріблом і шкурами з куниць, ані семигородських з воском на свічки,— були тілько самі свої, серетські та су-чавські купці, та й то далеко не всі. Час був непевний, заносилося на велику війну, як на бурю,— небезпечно було сторонським людям вибиратися в далеку дорогу з товаром. Навіть деякі заможніші серетські купці повтікали вже заздалегідь зі своїм добром у безпечнішу Сучаву, в Ясси, в Семиго-род — і тому торг не виглядав, як бувало.
Осталися в Сереті тілько менші крамарі з татарським товаром: шовком, перцем, ладаном, вином, а люди з околиці пригнали дуже багато худоби на продаж. Волів, корів і овець було всюди повно: і коло Городища, і коло церкви св. Тройці, і далеко понад потоком Какаїною, аж до кам'яного моста, під котрим у ті часи жив, як люди казали, якийсь дивний чорт, що любив гратися з людськими дітьми. То селяни, молдовські бояри і вірмени поназга-пяли стілько худоби, щоб її й запівдармо збути, бо, звісно, ліпше тепер хоч що-небудь узяти за неї, аніж за тиждень-два дивитися, як її, не заплативши, заберуть із пасовиськ турки і татари або польські і козацькі чати. Гроші легше сховати, як худобу. Користали з сего вірменські купці і скуповували товар запівдармо, щоби небавом перепродати його з добрим зарібком турецькому війську.
Проте хоч торг і не був такий, як давнішими часами, гамір у місті був незвичайний. Так і видко було, що багато людей прийшло у місто не на те, щоби що-небудь продавати або купувати, але щоби розвідати дещо більше про війну. І тому вже зранку по господах при вині та при меду велися довгі розмови про недалеку війну; і на торговицях люди ставали купками та слухали оповідань якого бувалого чоловіка, що більше знав, як вони. На всіх слухачів находив страх, і кожний думав зараз про себе, як би то заховати перед ворогами надбане добро та куди й себе з родиною подіти, щоби перебути живим та здоровим тяжкий час.
Сей неспокій видко було і в серетян, що на всякий випадок заховували по льохах та закопували в ями по своїх садах усе добро, з яким годі втікати а яке шкода віддавати ворогові. Добре тим, що повтікали в гори та в далекі сторони,— їм не страшно; але не всім же можна і не всім легко покинути своє господарство; от вони і прятали свої маєтки, а самі готовилися кождої небезпечної хвилини заховатися або в лісі на горі Руїні, або в інших околичних лісах, що вінком окружали Серет.
Того дня, коли був торг, у загороді старого Семена Ярошенка вся челядь його — жінка, і син Ми-кула, і невістка Роксанда — пильно заходилася коло того, щоби постягати докупи, поскладати та поховати де що було, нехай би не попалося чужому в руки. Саме передучора прийшла вістка, що турецький султан зі страшним, невиданим військом уже недалеко, над Прутом; а хоч Молдова — султанський край і Серет — його місто, проте військо військом — не пощадить і своїх, усе забере, що в руки попадеться. А молдовський господар Олександр уже й без того вибрав доволі данин на турків.
Загорода старого Ярошенка стояла під горою Руїною, над потоком, що в'ється у підніжжя гори, на лівий бік від церкви св. Тройці, як іти у місто від ріки. Вузенька доріжка вела попід гору Руїну, вверх потоком, у місто, а при сій доріжці, рівно з Городищем, жили Ярошенки. Коли було з другого боку міста подивитися на їх загороду, то її не було видко за деревами. Високо понад нею здіймалася гора з відвічним густим буковим лісом, де колись стояв кам'яний замок, що тепер щораз більше розпадався і заростав усяким лабузом; нижче білілися спадисті стіни гори, що їх усе по-локали дощі та вимивали наверх білий камінь і пісок; а вже у підніжжя починалися сади кількох серетських міщан, між ними й Ярошенка. Сі сади також не були рівні і нахилялися до потоку, але вода шкодила їм тілько у великі зливи; покопані рови відводили воду у потік — і сади могли зеле-нітися у всій своїй красі.
Семен Ярошенко поклав собі хату при дорозі. Вона виглядала як соборна церква в Радівцях, тілько була значно менша: з високою, стрімкою кришею і з малими вікнами та дверми. Лише поклади на причілку хрест — і звичайна тоді молдовська церква готова. Таких хат було тоді у Сереті більше — любили люди жити в них. За хатою у саду розвів собі Ярошенко пасіку і в пій проводив ціле літо.
І сегодня з самого ранку він у пасіці. З вощини витопив камінь воску і приніс його в хату. Віск був ще теплий, жовтий, і від нього так і понесло медовими пахощами по хаті. Стара Ярошенчиха саме тоді переглядала одежу: виймила із скрині чоловікову і синову рясу "антірев", і широкі шаровари, і довгі зелені хустки, що ними опоясувалися по штанях, виймила їх святочні кучми і свої та не невістчині кацавейки з лисами, зубони, три пари нових постолів і ще якісь хлоп'ячі річі — усе те поскладала на постелі і задумалася.
— Куди ж я те все подію? — спиталася вона в чоловіка, коли той увійшов з воском у хату.— Як же се у землю заховувати? Погниє, понівечиться.
— Ну то нехай лежить у хаті! — відповів старий.
— Та-бо зле і в хаті. Наскочить біда несподівано — наша хата при дорозі,— забере — шкода.
— Найліпше разом із скринею в льох покласти. Льох сухий і широкий — вміститься. А його за хащами й не видко, травою заріс. Зложи все у скриню і засунь; а Микула і Роксанда нехай зараз занесуть. Чи вони вже змолотили пшеницю?
— Уже, здається.
Старий приступив до стіни від подвір'я і відчинив мале віконце з болоною з міхура замість скла. Глянув на подвір'я. Там біля стога стояла пара волів, що саме перед хвилиною витоптувала погами зерно із снопів; невістка згортала набік солому, а син пересівав зерно на решеті. Ранішнє сонце освічувало молоду вродливу пару — і старий Ярошенко з охотою дивився на неї хвилину.
— Микуло, як упораєшся, прийди у хату! — сказав батько і зачинив віконце.— От нещасна доля! — говорив він далі до жінки.— Коли так подивлюся на наших дітей, страшний жаль бере мене. Нема та й нема нам спокійного життя! Як було зранку, так буде й до останку і нам, і нашим дітям: усе тремти, усе не спи спокійно, усе бійся, що буде завтра, усе держи шаблю в руках...
Стара не відзивалася добру хвилину, мовби думала свої думки, далі зітхнула і каже:
— Не знати, де то наш Ілаш обертається? Чп живий він ще, чи вже покійник? Снився мені сеї ночі...
— Та як? — зацікавився старий.
— Цілком так, як тому шість років: молоденький такий. Сидить собі отак коло скрині і каже мені: "Пійду з князем Корецьким на війну!" Я його прошу, я плачу, а він — ні та ні! І пійшов... Цілком так снився, як тоді зробив. Десь пропадає, бідний, у неволі турецькій...
— Або вороп кості його вже давно розніс,— додав смутно старий.
Обоє замовкли. Згадка про Ілаша, їх старшого сина, що так без вісті і чутки заподівся перед кількома роками, усе засмучувала їх. Вони вже і поминки справляли по нім. і все ще мали надію, що, може, він не пропав, може, ще вернеться. Тим часом роки минали і минали, Ілаш не вертався, і надія на його поворот щораз меншала.
Але сумні гадки старих розвіялися небавом, бо у хату вбіг малий чотирилітній хлопчина, здоровий та веселий, з рум'яними щоками. Се був внук старих, Тодір.
— А ти куди бігаєш? — ніби з гнівом скрикнула бабуся.
— На Руїні був.
— І казала я тобі: не лазь туди, там страшно, а ти все своє.
— Я не сам був,— боронився хлопець.
— І що з того? Каміння з замку розсувається, ще привалить тебе колись, і буде по тобі...
— Е, ні! я вилізу... Але я так хочу їсти!
— Може би, ти меду попоїв? — спитався дід.
— Давайте, діду, а багато!
Дід подав внукові меду на деревляній мисчині, відрізав йому кусень хліба — і хлопець почав їсти з жадобою.
Небавом надійшов і Микула.
— Чого вам треба, тату?
— Чуєш, сину: возьми-но ти сей камінь воску та понеси до Агоспи; казав мені колись-то, що потребує. Вертаючи, купи у татарина коло церкви добру шаблю турецьку, бо треба буде, час непевний...
— Адже в нас є їх три; є й луки, і самопал...
— Нічого! Купи, коли кажу. Не дай боже напасті, чим би боронилася твоя Роксанда? Кочергою? Скілько душ у хаті, стілько збруї треба.
— І мені купіть, тату,— відозвався хлопчина,— таку маленьку шаблю а остру!
— З патика?
— Не з патика, правдиву!
— Ну-ну, куплю, а ти тим часом обітри собі рот з меду. От як замурзався! Ще до тебе бджоли зле-тяться на мід і пожалять у сам носик.
Хлопець утер скоренько рот рукавом.
— А у пасіку не йди,— остерігав дід,— бо пожалять тебе знову, так як передучора, і будеш плакати.
— Ні, ні, вже не пійду, не хочу! — запевшовав хлопець.— Але шаблю мені купите? Або лук? Або — ні! Може би, таку маленьку стрільбу, щоби я собі стріляв?
Дід засміявся:
— Ей, синку, стрільба не для тебе! А лук я тобі зроблю. Ходи, зараз змайструю! Ні, чекай, перше винесемо скриню у льох. Поможи нам, Микуло! А ти, стара, зложи сюди одежу!
Задніми дверми хати винесли скриню на подвір'я, а з подвір'я в сад між корчі, де була будована яма. Там Микула й лишив старих, а сам вернувся у хату.
— В місто йду,— сказав він мимоходом до жінки,— віск продавати.
— А не бався там! — відповіла Роксанда, що в'язала тоді околіт соломи повереслом.
Микула одягся у довгу одежу, неначе рясу, поклав на голову кучму, взяв камінь воску під паху і пійшов до вірменина Агопси, що торгував усякими річами і мав свою господу для гостей.
Перейшов кладку над потоком і вуличкою поміж плотами пійшов у сторону церкви св. Тройці, де находилася господа Агопси. Було саме під полуднє, жара пекла велика, і торг мовби троха притих, бо годі було встояти на сопці. Зате у господах було гамірніше: люди полудновали, пили вино і чимраз завзятіше спорили про війну.
Микула продав вірменинові віск і на хвилину вступив до господи. Тут за столом сиділо кількох вірменських купців, пили вино та закушували ву-женипою. Вони розмовляли по-вірменськи, але від часу до часу закидали і по-руськи. Один із них, чорний як смола вірменин, був уже підхмелеиий, бо саме тоді, як Микула входив у господу, кинув малою порожньою коновочкою з вина об землю так, що вона розлетілася на дощинки.