Бач, як Рябокляч та Пожитько панькаються з ним. А тут іще й Павло Діденко так їх сьогодні настрополив!..
На розпити Гончаренко розповів, що вранці загадали йому у волость. Пішов. Виявляється — партійні збори есерів.
— А ти ж при чім?
— Та отож. Ні сном ні духом! Докопався-таки, яким же це чином. Ще влітку, коли в "Просвіту" записував Калюжний, то вже за одним заходом і в есери вписав. Та хіба тільки мене самого! І Йосипа Сороку, і Грицька Передерія. Виматюкали Калюжного та й пішли собі.
— От і дарма! — сказав котрийсь.— Коли вже потрапив був, хоч би послухав про що вони.
— Закриті збори. Вирядили. Ну, та я, правда, цигарку таки викурив у коридорі, під дверима. Діденка Павла послухав. Потім нова вчителька слово взяла. Бідова молодиця! Як вона чихвостила Рябокляча та Пожитька! За що? Та хіба ж крізь двері як слід уторопаєш! І мені рикошетом перепало.
— А тобі за що?
— Мертвою душею назвала! От убіждьонна! Для неї, якщо ти не есер, то вже й мертва душа твоя. А от тебе, Грицьку, з похвалою згадувала.
— Мене? — здивований вкрай, аж повернувся до Клима Грицько.
— Отаких, каже, геройських людей у партію залучати треба, як Грицько Саранчук, не мертві душі всякі. Мотай, Грицьку, на вус!
— Ану тебе... з нею разом! — кріпко лайнувся Грицько. І тільки Артем з усіх вірно зрозумів причину його роздратування.
— Ну, а про землю, про маєток що там Діденко з повіту привіз? — навернув Овсій Куниця Гончаренка до цікавішої теми.
— До Установчих зборів і думати нічого. Нагадував про інгушів та про драгунів у дев'ятсот п'ятому році.
— От і дурак! — аж на ноги схопився Левчук.— Дарма що вчений!
— Нехай це він мамі своїй розказує,— підтримав Лев-чука Тимоха Невкипілий.— Дев'ятсот п'ятий рік. Прирівняв!
Отак за розмовою не помічали, як і час минав. Новоприбулі, навіть не вітаючись, щоб не заважати бесіді, мовчки розташовувались біля вогнища. А потім, дочекавшися слушної хвилини, встрявали в розмову й собі. І так було, аж поки на селі не задзвонили в усі дзвони.
— Ну що ж, братця, може, й годі чекати? — спитав Петро Легейда.— Часу було досить. Хто мав намір прийти...
— Стривайте, дядьку Петре. Он іще двоє,— перепинив Тимоха Невкипілий.— Почекаймо вже й їх.
По дорозі, кроків за сотню, з-за повороту з'явилися дві постаті: у білому кожушку Іван Козир і в куцій шинелі з гвинтівкою на ремені Хома Гречка.
— А от без Хоми можна було б і обійтись,— заув-ажив Лука Дудка.
— А чого ж це так? — спитав Легейда.— Не такий бідняк, як і ти?
— Та бідняк. Цього я від нього не відбираю. Бо своїх злиднів вистачає. А тільки... Занадто вже він перед багатіями низько спину гне при зустрічі.
— Ну от і треба допомогти чоловікові розігнути спину. Помітивши гурт біля вогнища, Козир з Гречкою прискорили ходу.
— І позаду ще є хто? — спитав Легейда, коли підійшли до гурту.
— Ні, не видко,— відповів Козир.— Це вже ми з Хомою, як видно, у хвості.
— Ну, то давай, Артеме, починати.
— Та ми, власне, вже почали,— сказав Артем.
І справді, хіба всі оці розмови не вели вже до того, заради чого вони й зібрались отут. Картина ясна: нема чого далі вже зволікати! Пора і у Вітровій Балці братися вже до розподілу землі та майна поміщицького. Але організовано. Без червоного півня, як це було в дев'ятсот п'ятому році. Без метушні, в якій, як у каламутній воді, спритним людям легше рибку ловити. А охочих нажитись за рахунок бідноти і у Вітровій Балці вистачає. Щоб запобігти цьому, потрібна якомога міцніша єдність бідноти та наймитів економії. Щоб не плентатись у хвості за сільською громадою, а перед вести.
— От саме для цього ми, братця, й зібрались оце,— говорив далі Артем.— Щоб покласти початок. Треба організувати таке ядро — збройний загін Червоної гвардії — з бідняків, навколо якого згодом згуртується і вся ттрс-балчанська біднота.
— Стривай! — перепинив на цій мові Артема Грицько Саранчук.— То, виходить, що вчора ви, дядьку Петре, даремно мені загадували? Якщо загін —із самих бідняків.
— А ти хто, буржуй хіба? —озвався Легейда.— Про тебе спеціально мова була. І вирішили, що ти, дарма що середняк, людина наша. Сам показав себе вчора. Та й не від учора ми тебе знаємо як хлопця совісного, розумного.
— Задовольняє тебе відповідь? — спитав Артем.
— Дякую за довіру. Але пригадалась мені наша суперечка з тобою, Артеме, у Славгороді.
— Без суперечок, Грицьку, і падалі, мабуть, не обійдеться. Та не це зараз головне — що нас роз'єднує. Головне те, що немає у середняцтва іншого шляху, як з біднотою разом. Аж до цілковитої перемоги революції. Та й потім — при соціалізмі теж разом жити.
Ще кілька душ висловились за Грицька. А проти ніхто не виступив. Грицька це і зворушило, але разом з тим трошки і протверезило. Ще по дорозі сюди Лука Дудка з Остюком вирішили висунути кандидатуру Грицька на командира загону. Грицькові, звичайно, це трохи лестило, але щоб так уже дуже хотілось... Може, коли б не так на душі тривожно було в зв'язку з Ориною! Майже зовсім байдужий дав згоду. Але тепер, коли збагнув, що кандидатуру його, звичайно ж, провалять, відчув легенький жаль і невдоволення собою. Сам винуватий! Для чого було порушувати це питання? Підкреслювати свою винятковість! Цікаво, кого ж тоді? Легейду Петра? Ну що ж, чоловік підхожий. Чи, може, Левчука?
За такими думками Грицько не помітив, як і почалось обговорення.
За організацію загону були всі. І не дивно: хто був проти, той просто не прийшов (було таких чоловік п'ять, кому загадував Легейда, а не прийшли). Але зате були такі, котрим не загадували, а вони прийшли. Все це були люди без зброї. Але кожен тулився до котрогось із оружних — до родича чи товариша, а то навіть і кілька душ на одного. Природно, що це одразу ж внесло зміни в первісний план — організувати загін лише з тих, у кого є зброя. Виникла маленька дискусія, але обидві сторони швидко порозумілись. Авжеж, чим більше народу в загоні буде, тим краще. Немає сьогодні зброї на всіх, треба домагатись у повіті, щоб допомогли роздобути. А тим часом закріпити по два-три бійці на одну гвинтівку. Особливо дружно, ясна річ, домагались цього беззбройні, гідним представником яких виявився Кирило Левчук, сам беззбройний.
— А де я міг її взяти? Коли додому попав просто з госпіталю. Та й не один же я — отак! — І пристрасно доводив, як це добре по кілька бійців мати на кожну гвинтівку. Особливо для караульної служби. Ну, хоча б і в тому ж маєтку. То довелось би двічі на тиждень вартувати кожному, а то раз на тиждень. Легше? Авжеж!
Тимоху Невкипілого інше непокоїло. З Левчуком він згоден цілком. Це таки справді добре, що зійшлося більш, аніж загадувано. Але разом з тим є і погане в цьому.
— Не вміємо тримати язик за зубами! Загадуючи, дядьку Петре, наказували, щоб нікому не хвалились про це?
— Аякже! Наказував.
— То яким же це чином? Добре, що на цей раз нема з чим, власне, критися... А якби було з чим? А ми наче тітки на ярмарку! За довгий язик, я так гадаю, треба з загону вилучати.
Погодились і з цим без зайвих розмов. Дискусію викликала пропозиція Невкипілого розбити загін на взводи не по ранжиру (нам не на парад!), а по кутках: над'ярці — перший взвод, новоселівці — другий, гончарівці — третій і беле-бень — четвертий.
Грицько Саранчук був проти.
— А коли я хочу бути в одному взводі з своїми найкращими товаришами? А вони — новоселівці обидва.
Його підтримали й Дудка з Остюком. Проте більшість була за Тимошину пропозицію. Бо ясно ж, що саме така організація надає більшої оперативності взводам, а відтак і цілому загонові.
І, нарешті, останнє питання — обрання командира загону. Взяв слово Артем як людина, що має вже досвід організації загонів червоногвардійських серед робітників. Звичайно, різниця є, та й немала, між робітничими і сільськими загонами. Щодо ідейної ясності в поглядах, щодо пролетарської дисципліни є чого повчитися у робітників. Але щодо військової підготовки, наприклад, то тут сільські загони в кращому становищі, зокрема, й вітробалчанський: майже всі —— фронтовики. Навчені, обстріляні. Мабуть, кожен зміг би і командиром загону бути.
— І в цьому, коли хочете, товариші,— пожартував Артем,— мабуть, найбільша трудність. Бо очі розбігаються: і той хороший, і цей непоганий. А вибрати треба лише одного. І то — щоб найкращого. З усіх боків. Бо командир загону — це душа його!
Першого назвали Легейду Петра. Людина поважна, на фронті командував взводом. На ньому, певно, і дійшли б згоди всі. Коли б не одна обставина, про яку дехто і заговорив тепер. Відколи на селі зайшла мова про перевибори сільської Ради, все частіш, у приватних розмовах, вітробалчани називали саме Легейду Петра як підхожого кандидата на голову сільської Ради. Для цієї роботи, на думку більшості, і треба його залишити.
— Та й молодшого треба. Моторнішого!— порадив Легейда.— Давайте Тимоху Невкипілого попросимо.
— Якби ж не рука!— похопивсь котрийсь.
— А що ж рука! Не бійсь — ціле літо удвох із батьком пильщикував. А командувати загоном більше головою треба, аніж руками,— стояв на своєму Легейда.— А голова у Тимо-хи добра. Добра й наука флотська!
Артем розповів про участь Тимохи з кіньми у бойовій операції кілька днів тому в Славгороді.
— Не всякий і з двома руками...— Але збагнув, що Грицько може сприйняти це як закид йому, і обірвав фразу. Лука Дудка уже хотів скористатися з цього, щоб запропонувати свого кандидата, але Грицько перепинив його: не треба.
— Ну що ж, братця, хай буде Тимоха,— озвавсь Лев-чук.— Бо, справді-таки, справа не в руці. А хлопець геройський. То й командир добрий буде. Якщо буде шануватися.
Пройшов Невкипілий одноголосно. Коли голосування закінчилося, він, помітно схвильований, звівся на ноги й подякував за честь і довіру.
— Але шануватися, хлопці, давайте будемо всі,— стримано посміхнувшись, сказав Невкипілий.— Іншими словами кажучи, дисципліну вимагатиму справді флотську. На
"шалтай-болтай" не розраховуйте. Якщо не підходить вам це, то краще одразу скидайте з командирства.
— А ти не залякуй!
— Скинемо, коли схочемо!— жартом відповідали бійці.
— Згоден! Ну, а поки що кінчайте курити.— І на хвилинку скомандував неголосно, але з інтонаціями принаймні батальйонного командира:
— Ста-но-вись!
Всі, хто був коло вогнища, стали шикуватись.