Злом добра не зробиш. Як можна йти до щасливого майбутнього одній частині народу, коли воно будується на нещасті другої частини? Хіба тітка Тодоська не частина народу? А її вивезли на загибіль за Урал...
Чого це про французьку промисловість можна прямо писати в наших газетах, що вона виросла на інфляції, на знеціненні робочої сили? Все названо своїм іменем. У нас же, — пишуть ці самі газети, — платню робітникам піднесли на 16 з половиною відсотків, але не пишуть, що кошти прожиття зросли на 400 відсотків. Себто й наша робоча сила знецінена і за її рахунок росте соціялістична промисловість.
Ось Грицько, Василів політично неписьменний брат, сільський парубійко, розказує: "Дядько в місті питає: — По чому булка? — Один карбованець, — відказує продавець. — А три на карбованець не можна? — Ні. — От, а я вам цілий пуд продав за карбованця!..". То хіба не корисніше було б сказати робітникові й селянинові: "Ти віддаєш багато, а дістаєш мізерно, але це мить в історичній епосі, що ти її своєю працею починаєш...".
Але з Василем Минком так "контрреволюційно" не поговориш. Коли я починала отаке розводити, отак теоретично критикувати те, що читала в газеті, Василь швиденько переводив розмову на щось інше, або ж — усе виправдував. Нічого злого в нашій дійсності, на його думку, нема, де я те зло побачила? Все діється якнайліпше. Василь — справжній "оплот советской власті на местах"!*
Я з цими "відсотками" чіплялася й до Юрка Лавріненка, одного з тих небагатьох, що не гребували розмовою зо мною. Що він на це сказав? Яка двозначна відповідь! "Той, хто буде порівнювати 16 відсотків із 400 відсотками, той суттю чинить контрреволюцію". Це вже він, видко, перебудовувався? Або говорив езоповою мовою? Бо як це поставити поруч із іншими Юрко-вим висловом того ж часу? Той вислів також вразив мене своєю образністю. "Це як коням: поставили біля очей "надґлазнікі"** і кажуть дивитися тільки вперед, а по боках — недозволено".***
* В книжці "Червоний Парнас" (Василь Минко, Київ, "Радянський Письменник", 1972) Василь подає і цю частину своєї біографії (чи сповіді). Мене вразили такі його бідкання: "Про що ж писати? Нема теми". Врешті, знайшов: "Беладонна" — про розпущену жінку, "отруйну рослину". В цім же місці він оповідає, що постійно виїжджав у відрядження від партії на село для "виконання державних завдань". Це ж значить: розкуркулення, викачка хліба, насильна суцільна колективізація, голод, вимерлі села, безрадісні картини колгоспного живоття... От і напиши, як свої ж брати за ноги хапали та молили лишити трохи посліду дітям, та благали не виганяти з хати взимку на мороз. Вистачило б сюжетів не на одну книжку. Тільки опиши все те, що бачив і сам переживав, певний, що все це діється на добро... Чиє?
Ні він і тоді не мав чого писати, і в 1971 році не посмів про ті часи заікнутися.
** "Наочники"? Ніхто з нас не знав, як буде по-українському — "надґлазнікі". От, селянські письменники!
*** Аж через 15 років розказав мені Юрко, як він думав насправді в ці часи. В Зальцбурзі, у таборі Лексенфельд, згадався Іванушкін, отой, що колись приїздив до ставищанської педшколи, — з розкішною золотою бородою, обличчям юнака і добірною українською мовою. Він, виявляється, був директором софіїв-ської аґрошколи і за свою бороду мав інтимне ім'я — "дід Василь". Так от яку розмовочку мав Юрко з Іванушкіним, що виховував уже не членів профспілки, а комсомольців. Це було на тлі подій, що вирували навколо. Питає Юрко:
— Діду Василю! А якщо для побудови соціялізму треба буде всіх українців вивезти на Арктику, ви це зробите, діду Василю?
— Так, якщо треба буде, — зробимо, — відказав "дід Василь" з пишною бородою і молодим лицем. — Ми ж ідемо через СОЦІАЛІЗМ до побудови інтернаціонального комунізму.
— Якщо так, то на..ав я на такий соціялізм і комунізм! — відказав вихованець.
Проти вивезення на Арктику частини українців він тоді не протестував, тільки проти депортації всієї України.
Але Боже мій! Ми тоді всі були спантеличені, всім нам агітпроп понавішував "наочники", ще й із кольорами. Одні знаходили в собі гнучкість мислі, щоб бачити чорне білим, а другі — ну, ніяк не вміли і більше розуміли політично неписьменного Грицька, ніж ідеологічно витриманого Василя Минка.
6
Як уже дуже розпалилась "проробка" Пилипенка й тих "куркульських письменників", що "сховались під його широким кожухом", приїхав із свого півдня України й Сава Божко. Побоїще і розгром уже набрали широкого розмаху. Не було газети, не було зборів, щоб Пилипенка не виклинали. Я не могла зрозуміти, чого така напасть на нього.
Наївна провінціялка, я нічого не розуміла. Не тямила, за що мене громлять, в чому я мала каятися, коли "не їла душа часнику" — не є я ні в шпигунах, ні в агентах чиєїсь дефензиви, ані не ставлюся вороже до будівництва комун. Тільки треба ж зафіксувати цей історичний етап, що в ньому ми живемо, таким, як він є, а не присахаринено. І коли я питала щось у тих, що краще мене розуміли, чому це побоїще, то вони теж не могли нічого пояснити, тільки казали:
— Читайте газети!
Божко ж усе знав.
Такої кольористої фігури, як Божко, треба пошукати. Хлес-таков! Просто милуєшся цим неперевершеним апльомбом, цим баронмюнхгавзенським самохвальством, коли бачиш його й слухаєш. Всі його розмови крутилися навколо "я", "я", "я", довкола його величі, успішности всюди і скрізь. Він і далі їздив не так собі просто, як усі смертні, а на спеціяльний безкоштовний урядовий літер. В кожні двері начальницьких кабінетів має він вільний вступ, без попереднього зголошення.
Особливо цікаво було довідатися, як він творить. Модерно, як і належиться генієві. Хтось сидить за столом та шкрябає, шкрябає, шкрябає, потім закреслює, закреслює, закреслює, знов шкрябає... Не він, ні! Божко ходить по кімнаті і диктує секре-тарці-друкарниці свій епохальний твір, — зате ж подивіться, яка кирпичина! Так називав Божко свій грубезний роман "У степах", написаний на машинці під диктовку. Цю "кирпичину", грубезну й важкенну, він роздавав на всі боки широким князівським жестом. Мені подарував у різні часи аж дві, але я ні одної не могла вчитати.
Отож у Божковій "кирпичині" радянська критика знайшла "яворщину" і тепер на всі лади відмінюють ім'я Сави Божка у компанії з Докією Гуменною, "куркулькою й аґенткою польської дефензиви". А до того ж вона ще й живе в його кімнаті.
Так, Божко приїхав на свій розгром, на суд. Але щасливий чоловік, він і в цій ситуації зумів бачити світ, як безперервний благовісний для нього збіг обставин. В його очах оті збори, де розбирали по кісточках всі його гріхи супроти генеральної лінії партії, були його тріюмфом, а свою промову, яку йому дозволили виголосити на свій захист, він назвав тронною! "От, шкода, що ви не чули моєї тронної промови!" — хвалився він, прийшовши після тих зборів додому.
І не зважаючи на всю свою пиху, бундючність та помпу, був це дуже товариський і просто таки "душа нарозстіж" чоловік. Вкритий оптимізмом, як панцером, він ніяк не подобАв на людину приречену. Тут його мало не позбавляють партійного квитка, мало не виганяють звідусюди, а він... хвалиться своїми успіхами у жінок. На доказ — відразу витягає грубу паку фотографій. Ці всі — його коханки! (А Минко потиху сказав, що він попросту краде світлини, "жертви" навіть не знають, що потрапили в "Божкові коханки"). І про Наталю Забілу нащось розповідав мені інтимні подробиці (її перший чоловік!). Про якусь коханку, що тепер є в нього... "От, якби ви її побачили! Як піч! Як оця шафа!".
Але ж не хто, як він розкрив мені очі на те, що власне діялося. Це Божко дав мені зв'язну картину всіх подій, що вихрили навколо.
* * *
Божко говорив ширше й політично-партійним жаргоном (його ж ніяк не можу засвоїти), а я вловила тільки суть і тут передаю своїми словами, як умію.
Це б'ють не мене, не Божка, не інших "куркульських письменників", не Пилипенка навіть за нас, це дарма, що Пилипенкові повишукували "слабі місця" на доказ його "правоухиль-ного опортунізму". Вірніше — Пилипенко тільки передня фігура у двобою, що розігрується за лаштунками. Двобій точиться між Косіором і Скрипником, бо це Скрипник має бути на тому місці, де тепер Косіор. Пилипенко людина Скрипникова, він посідає важливі ключові позиції, так що дуже важливо його з них вибити. От його й торпедують, щоб послабити Скрипникові впливи, силу, владу і що там тільки не є. Верхівка столиці поділена на ці два табори. Які — Божко ясно не сказав, але я думаю — централістичний і місцевий республіканський. Централістичному не так то легко добратися до Скрипника, то оце обходять такими довкільними стежками... Дивись і розумій, що діється на верхах і куди гне політика. Скрипника ще не можуть досягти, але покищо вибивають із сідла його людей. На протилежному боці, Косіоровому, стоїть Андрій Хвиля...
От тобі й хвалько-Божко! Передбачив, що буде через пару років. Як він на початку 1932-го року міг відчути, що всесильний тоді Скрипник у 1933 році застрелиться, щоб уникнути знищення від власної ж партії? А Андрій Хвиля потім буде на Скрипниковому місці наркомом освіти...
* * *
Божко поїхав у Херсон назад, а похмура Пилипенкова трагедія заглиблювалася далі. Не допомогли його "покаянія", де він і від мене відпекувався, визнавши в числі своїх "помилок" і друкування моїх нарисів. Вигнали його з усіх посад.
Востаннє бачила я Пилипенка на одній велелюдній площі, де сходяться трамваї. Стояв і він серед тих, що чекали. Постарів, знищений, принижений, побитий, змучений. Уже нема того виточеного з мармуру обличчя "папаші" із плеканими вусами, а стоїть бідна зацькована людина. Він удав, що мене не бачить. А я так хотіла підійти й сказати, що не маю ніякого жалю за те, що він вирікся мене, покаявся за захист мене, за свою "правоопортуністичному помилку". Та не посміла. Я ж була вже "одіозна постать" і моє признавання до нього може йому тільки пошкодити. А ще — кому приємно бачити жаль в очах до свого нещастя?
7
Мене також уже остаточно виганяли. В ДВУ не тільки не давали вже роботи, а й перевели остаточну розплату. В бух-гальтерії той, що виконував цю операцію, невинно запитав мене: "Чи хочете ви забрати ті сто карбованців, що підписали на позику Повітряної фльоти?".