Рязанський маєток уже ж накривсь. Відібрали більшовики. То ти хочеш, щоб і ми — за більшовиками слідом? Анархії хочеш?
Гмирю цей закид Пожитьків обурив страшенно. Розчерво-нілий, втрачаючи самовладання, він поривно підступив до Пожитька і сказав неголосно, але вкладаючи в кожне вимовлене слово всю свою злість і неприязнь до нього:
— Слухай, Федоровичу. Скажи одверто,— дуже чужих у хаті нема, а Теличку сам привів,— скажи по правді: скільки він пообіцяв тобі? Погорелов. Якщо врятуєш маєток йому, а воно на старе перевернеться? Десятин двадцять пообіцяв?
Тепер уже спалахнув Пожитько.
— Говоріть, та не заговорюйтесь, добродію Гмиря! Маєток я бережу для народу. І збережу! І нема чого... Бо як би вам не довелось пошкодувати!
— У холодку посадиш? Так нема ж кому садовити. Правду Легейда сказав. А завтра Грицько і Кузьму твого...
— Завтра Грицько буде в нас начальником волосної міліції!— прохопивсь Пожитько згарячу і зразу ж пожалів, що заради ефекту допустився такої, по суті, вигадки. Правда, розмова з Рябоклячем про це була, але з Грицьком ще не говорили.
— Завтра?— насторожився Гмиря.— То, може, це ти на завтра і облаву на вовків придумав?
— На яких вовків? Та де вони в нас! Приснилось?
— А ягнят із кошари хто ж тягає?— заспокоївшись, бо побачив, що про облаву таки справді Пожитько нічого не знає, перевів Гмиря розмову на іншу тему.
— Де п'ють, там і ллють! Отак тобі, Архипе Терентійови-чу, на це скажу,— відповів Пожитько.
— О, це вже інша розмова! Спасибі хоч за це зізнання!
— Я про вартових. Де ви знайдете дурня такого, щоб, замість хропти собі на печі в просі, гибів цілу ніч, сторожуючи?!
— Ні, неправильна постановка питання! — озвався Діденко.— Не дурнів на це велике громадське діло шукати треба, а свідомих громадян, котрі за честь мали б для себе, а не вважали б, що вони гибіють! Ганьба, Кіндрате Федоровичу, навіть за саму мову таку. А вже про практику я й не кажу. Це я тобі, Кіндрате, по партійній лінії.
— Та хіба ж я що?' — почав був Пожитько, але Діденко обірвав його владним жестом і повернувсь до Гмирі.
— Проте ваша безпартійність, Архипе Терентійовичу, аж ніяк не гарантує вам непогрішимості. Помиляєтесь і ви де в чому. Хто спішить, той людей смішить. А то ще є й така приказка: тихіше їдеш, далі будеш.
— Еге ж. Саме так! — злісно посміхнувсь Гмиря.— Це їм якраз на руку. їм хоч би ще рік маєток на обліку в земельному комітеті держати. Бо мало ще потягли з нього!
— А ти доведи! — спалахнув Пожитько і підступив до Гмирі.— Що ти на чесних людей наклеп зводиш! Сатана рудий!
— Ну це вже!..— обурена звелася з місця ївга Семенівна.— Це вже таке неподобство!
Схопився з місця й Діденко. Підступив до них і розвів руками в різні сторони.
— Товариство! Якої батьківщини не поділили?! Сором який! І жах! — Він одійшов до столу, щоб можна було окинути очима всіх, хто був у хаті. Говорив далі, таки щиро обурений: — Іменно жах! Бо коли навіть ми, цвіт нації, можна сказати, кращі з її синів, не дійдемо згоди, то що вже говорити про народ в цілому! Нема чого тоді нам і город городити із своєю державністю. Одне лишається нам: не трать, куме, сили, сідай на дно. Нехай москалі нами і далі, як два з половиною століття... Улаштовує кого-небудь із вас отака перспектива? Мовчите! От і гаразд. І будемо вважати інцидент вичерпаним. Тихо-мирно поговорити є про що. Ну, то як, згода? Як ви, півні?
Пожитько жестом просвітянського актора почухав потилицю і мовив з відповідною інтонацією:
— Нехай буде гречка!
Гмиря охолоняв повільніше. Хвилину цілу мовчки сердито сопів носом, мнучи в кулаці руду бороду, і раптом, замість відповіді, сказав, до невістки звертаючись:
— Скажи Харитині, нехай самовар поставить!
XIX
Збиратись учасникам облави було призначено в казенному лісі, біля хати лісника. Виходити з дому мав кожен, як тільки на "Достойно" продзвонять140. Бо це був найзручніший час. Раніш — не було потреби, та й не всяка молодиця в неділю раненько впорається, щоб на холод нагодувати чоловіка гарячою стравою. А пізніш — важко було б од цікавого ока сховатись: після церкви, по обіді знайшлося б чимало (особливо серед молоді) охочих взяти участь в облаві. Для розваги, хоч би й без зброї, в ролі "гучків". А потреби в цьому не було. Навпаки, один зайвий, із непідхожих, міг би весь задум нанівець звести. Бо справа вимагала одвертої, щирої розмови однодумців.
І день видався цілком підхожий для цього — ясний та погожий. Невеличкий морозець після вчорашньої відлиги за ніч вкрив усе геть-чисто пухнастим інеєм, перетворивши знайомий до дрібниць навколишній світ на чарівну зимову казку. Мимоволі пригадувалось, що вже колись бачив світ саме отаким. І спогади вели аж у дитинство, коли, може, вперш ото після материної казки привиділися потім уві сні — і сам Дід Мороз, що обходить володіння свої, і отакий, мовби заворожений ліс.
І дарма що лісник, Сидір Деркач, анітрохи не був схожий на казкового Діда Мороза,— ні сивої бороди (голене підборіддя, підстрижені руденькі вуси), ні волохатих, вкритих інеєм брів,— це, звичайно, трохи знімало очарування, але не зовсім.
— Хазяїнові лісу честь і пошана!
— Здорові були, хлопці-молодці! А куди це мандруєте, якщо не секрет?
— Отут і отаборимось. Нікого ще не було? Ну, то, виходить, ми найпередніші, авангард.
"Хлопці-молодці, серед яких тільки Андрій Лукаш був справді ще парубком, а Кирило Левчук та Овсій Куниця — жонаті вже років по десять, через дорогу від хати лісника, на сонячній полянці обрали місце і назносили гілля, якого тут, після недавнього рубання, валялося немало; лісник приніс сухих трісок — розвели вогнище. Тим часом підійшли Артем Гармаш з Петром Легейдою, Невкипілий Тимоха з Терешком Рахубою. Трохи згодом — нерозлучна після вчорашнього трійця: Грицько Саранчук, Лука Дудка та Остюк Іван. Розташувались коло вогнища, хто — на пеньку, хто — на купці хмизу, а хто й просто — навпочіпки.
Лука, за поганою звичкою своєю, чи не з першого ж слова гидко лайнувсь. І без всякої причини. (Лайка вже для нього була як приказка). Іншим часом ніхто, мабуть, не звернув би уваги, але зараз, не встиг Лука після лайки ще й дух перевести, як Кирило Левчук сказав зовні спокійно, але — почувалося — з серцем.
— Слухай, Луко! Без жартів кажу: ще один раз лайнешся отак і незчуєшся, як у вухо заїду. Та май же совість! Ти тільки глянь, яка краса навколо! Яке чудо природи!
Лука прикурив від вийнятої з костра жарини, тоді випростався на увесь зріст і глянув круг себе. І мовби оце тільки тепер побачив.
— Ай справді — чудо! Дозволяю: бий у вухо, якщо зароблю. Але ще більше чудо, хлопці, що живі сидимо оце круг вогнища — дома! А не згнили по братських могилах. Скажете — ні?
І потекли спогади фронтові. У кожного знайшлася за три роки війни не одна пригода, що, справді, тільки чудом якимсь і вцілів. У декотрих навіть уже й після революції: Левчук у червневому наступі Керенського141 мало голови не поклав, одбувся тяжким пораненням.
Серед тих, що сиділи біли вогнища, були солдати з усіх фронтів, від Балтійського до Каспійського моря. Та й не тільки з фронтів. Були і з тилових гарнізонів (переважно після госпіталю) — навіть з таких великих міст, як Київ, Харків, Смоленськ. Картина пореволюційного життя з їх розповідей поставала цілою панорамою — мальовничою і животрепетною.
З особливою цікавістю слухали розповідь Овсія Куниці, що всього кілька днів тому повернувся з Смоленська, де лежав у госпіталі.
Звичайно, вітробалчани про життя в пожовтневій "більшовицькій Росії" дещо вже знали й раніш. Ленінські декрети про мир, про землю — ось уже другий місяць день у день хвилювали Вітрову Балку. Ті числа газет, де були надруковані ці декрети, переходили з хати в хату, зачитані до дірок. Багато хто завчив навіть напам'ять. І в гуртовій бесіді, коли зав'язувались тривалі й палкі дебати по цих наболілих питаннях, завжди об'являвся котрийсь з отаких — "підкованих". Але вистачало й інших "грамотіїв", ретельних читачів есерівської "Боротьби", які так само вправно орудували редакційними коментарями до тих декретів, тлумачили їх по-своєму — як більшовицьку пропаганду, та й тільки. Тому очевидці, як оце й зараз Овсій Куниця, були для кожного гурту як щаслива знахідка.
Найбільше, звичайно, і зараз дбпитувались в Овсія про те, як російські селяни отой декрет більшовицький про землю запроваджують у життя. Що вони з поміщицькою землею та з маєтками роблять. Овсій докладно розповідав. Дарма що не доводилось хоч би в одному селі там, на Смоленщині, побувати. Хіба мало приїздило і в госпіталь до хворих родичів із сіл. А потім, як уже виходжуватися став, і сам, бувало, на базарі серед приїжджих селян щодня терся. Приглядався, допитувався. Ділять землю. І майно все ділять. А поміщиків — у три шиї з маєтків. Котрі засиділись, самі не повтікали заздалегідь^
— Не те що в нас! — аж засовався на пеньку Дудка Лука і вже хотів... але мимоволі зиркнув на Левчука та й тільки пожував щелепами.— Не від нас пан Погорєлов тікає, а до нас! І що він собі думає?
— Терешка спитай,— посміхнувся на це Левчук.— Кажуть, учора за вечерею по чарці з паном пив. То, мабуть же, й про це була мова.
— Авжеж, була! — в тон йому відповів Терешко.— Думає, що дурнів на його вік іще вистачить.
— Ой, короткий вік визначив сам собі!
Отак, із жарту почавшись, і зайшла розмова про вітро-балчанське життя. Спершу Терешко розповів докладно про вчорашні наймитські збори, на яких обрано було наймитський комітет в складі Омелька Хріна, діда Свирида та його, Рахуби Терешка; про ухвалу загальних зборів звернутися до сільської громади з заявою, щоб при розподілі землі та майна поміщицького врахували і їхні, наймитські, інтереси. Щоб не пустити людей з торбами. І радили найліпший вихід: організувати в маєтку прокатну станцію робочої худоби та інвентаря, а також племінні пункти. І, нарешті, підказували в своїй ухвалі, як з поміщиком Погорєловим повестися. Щоб без насильства, але й без зайвого панькання. Запрягти в рожнаті сани водовозного Чубарика та й вивезти на станцію. Хоч востаннє нехай спробує — не в козирках!
— А я б і Чубарика не ганяв даремно! — озвався Куниця.— А почепив би йому торбу через плече, окраєць хліба, дрібок солі в торбу та й — на всі чотири вітри.
— Не вийде, Овсію,— сказав Гончаренко Клим,— бо влада ж під свій захист взяла Погорєлова.