Котрийсь з ангелів узяв його душу на налигач, вперіщив палицею по крижах і звелів іти. Душа пошкутильгала ледь помітною стежкою на биту дорогу. Обабіч неї гурмилося безліч людей. Вони мовчки показували на Янову душу пальцями й, відвертаючись, гнали геть від себе тоді, коли вона знемагала від спраги; вони замикали ворота, коли душа скавуліла, випрошуючи шкуринку хліба; м'яка трава поростала колючим терням, коли змученій душі баглося лягти й перепочити. Душа попервах пробувала дістати хліб і воду силоміць, поклацуючи зубами: біда, що зуби були гнилими; душа пробувала купити хліб і воду за гривни — вона засипала дорогу золотом, та ніхто не полакомився ні на гріш.
А дорозі не видно кінця-краю; люди, що стояли обабіч, давно переодяглися, на них були чудернацькі іншого покрою строї; города на мальовничих горбах теж стали незнайомими, будівлі їх пнулися аж попід хмари. І тоді душа зрозуміла, що заблукала в прийдешні віки. Вона раптом зупинилася, оглянувшись на ангелів, що провадили її на мотузку, і завила по-собачому:
— Доки буду, о янголи, йти?
— Доти, поки Галич пам'ятатиме, як ти зрадив вітця свого і рідний город.
— Це ж несправедливо, о янголи. Нема меж людській пам'яті. Я знемагаю... дайте чимось підкріпитися.
— На, — ангел, схожий лицем на Покруча, тицьнув душі яблуко.
Яблуко було важке, мовби начинили його камінням з десяти гір; воно додавало своєю вагою страху перед безконечною дорогою і водночас підганяло: йди... йди...
Прокинувся боярин. Не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Нестерпно боліли долоні, мовби насправді цілу ніч двигав чорне яблуко зі сну. Зачучманілому, йому здавалося, що й ложниця видовбана в м'якуші чорного яблука: ніде ні промінчика, ні звуку, ні шереху. Темрява й тиша. Пробував крикнути — язик зі страху задерев'янів. Якось доповз до дверей і вдарив по них кістлявими кулаками. Врешті прибігла заспана клітниця, яка запалила світильник і принесла жбан квасу. Боярин довго хлебтав із жбана, поки спорожнив його до дна. Холодний напій вгамував спрагу і заспокоїв серце. Ян знову впав на постіль, вдруге переживаючи сон. Зважував: добрий він чи лихий? Може, сон означає, що цієї ночі
Дуліб Покруч, який уві сні в подобі ангельській провадив його душу на мотузку, закрався до терема Йвана Русина й вищебетав книжнику про діяння Яна? Якщо так, то сьогодні направду почалася його дорога ганьби.
І він знов відчув у своїх долонях чорне яблуко.
"Видно, смерть моя близько,— подумав боярин.— Дивного в цьому нічого нема... старий я... зате дивує інше: не байдуже мені, що скажуть по смерті про печатника Яна люди".
Він схопився з постелі, кинув наопашки кожух і, запаливши від світильника свічу, босий почовгав у довгі темні стіни. Ніде нікого... двері... двері... Ось ці, здається, ведуть до Покручевої комірчини.
"Зайду і задушу то,— мигнуло, як лезо ножа, в голові.— Навіки засиплю жерело, в якому цікавий може розпізнати моє справжнє обличчя".
Важкі двері й не скрипнули. Полум'я свічі вихопило з темряви постіль... розкублену бороду Покручеву... і його широко відкриті балухи. Боярин ледь не скрикнув, відсахнувшись від постелі. Він сподівався застати Покруча сплячим... щоб без шуму й крику... А Покруч мовби й не змикав цієї ночі повік.
— Чом не спиш? — Ян приліпив свічу до розхитаного стола і сів на лаву.
— Страх ня мучить. Я ждав тебе... я кожної ночі жду, що прийдеш мене душити.
— Таке скажеш,— боярин спробував засміятись.— Прийшов до тебе, бо забаглося почути живий голос.
— Ая, говори,— Покруч спустив ноги з побічниці.— Я тебе знаю. Коли ти щось замислив, то не відступишся, поки не здійсниш. Вранці попрошу, щоб коваль викував гак, яким замикатиму зсередини двері.
— Гадаєш, це поможе? — сумнівався боярин.— Я боюся тебе... ти боїшся мене. В страху ходимо...
— Бо ми однакові... з одного поля,— Покруч чухав волохаті груди.
"Правда, ми однакові,— хитнув головою Ян.— На одній лаві сидимо. То чого ж я домігся у житті, яких висот? В ім'я чого продав колись Галич Володимирко-ві-князеві, відрікся батька свого Чагра... пощо покрив ганьбою гусла? Ми однакові з Покручем, нема між нами різниці... це він знає, і я знаю. Щоб однаковості позбутися, Покруч повинен умерти. Гак на дверях його не врятує".
— Тяжко тобі буде без мене,— ніби між іншим сказав Покруч.
— Та тяжко,— позіхнув боярин,— як без рук. Вони повістували про смерть Покручеву, як про щось
доконане, давнє, і при тому повістували розважливо.
— Та що вдієш. Знаєш ти багато. Хоч кажуть: рот — не город, не загородиш. Та спробувати можна.
— Чолату мисль виносив: жадаєш біленьким, як овечка, постати перед новими поколіннями.
— Чом би й ні? Я много поту утер, орючи свою ниву.
— Вигадай щось інше, не починай з моєї смерті.
— А з чого?
— Вибивай клин клином. Усі так чинять, князі наші теж. Письмо знаєш, телят у тебе доста — звели виправити сто шкур на пергамен.
— І?
— І сідай пиши про діяння свої. Не від власного імені оповідь веди, а від прибраного. Добре й корисне, якщо вдасться їх у твоєму житті розшукати, наперед виставляй, підноси до хмар, і хвали себе, прославляй, як колись славив князів наших. Досвід маєш.
— А чорне?
— Чорне оббілюй, криве — випрямляй. Хай нащадки колись, якщо це для тебе важливо, туманіють над "Жи-тієм" Яновим і "Хронографом" Русиновим: у якому писанні істина? Ну як?
— Мудро,— потер долоні боярин.— Мудро! — вигукнув.
І відчув, що чорне яблуко в його долонях полегшало. IV
Це нагадувало похорони.
Старий Осьмомисл уловив смутну подібність трохи запізно, коли роби поклали його на м'які, вистелені килимами мари й підняли на плечі. Стольник Борислав гойкнув, щоб рушали. Мари злегка гойднулася, роби пішли в ногу. Попереду гарцювали на конях гридні, позаду — обидва Ярославові сини — Володимир та Олег у супроводі Костянтина Сірославича, печатника Яна та ще декількох великих бояр.
"Це таки мої похорони,— ячав у зболених грудях жаль.— Виглядає, що не несуть мене на дністровий берег, а піднесли вгору, взяли на плечі, щоб я міг востаннє надивитися на Галич, попрощатися з ним".
У князевій волі було повернути назад до терема, але перед очима маячив вимріяний за час хворощів давно не бачений Дністро, його високі береги, і він промовчав. Тим часом роби пересікли Золотий Тік, минули ворота Дитинця. Передні гридні розганяли людські товпища ляскотом бичів. Галичани мовчки розступалися. Стояли з похиленими головами, без шапок, проводжаючи поглядами мари з князем. Город притих, посумнів; князь Ярослав сповнювався вдячністю до людей за їхній сум. Він знав, що не всі, які стояли обабіч вулиці, його любили, багато з них, очікуючи перемін і полегші, жадали йому якнайшвидшої смерті, бо багатьом і він завдавав прикрощів. Що б не торочили бояри про містечан, а ці люди... ці й ті, що по інших городах і численних сельбищах, були його помічниками в розбудові землі. Помічниками, а мо', господарями? Це лише так здається, що князь усьому голова, що він єдиновладно вершить долею землі; доля землі в руках тих, які боронять її від ворога, засівають зерном і забудовують городами й весями. Це, правда, переконання Івана Русина; колись, дужим будучи, князь з ним не годився, в суперечці перечислював, гейби намистини на нитку нанизував, усе те велике й добре, що здійснене за його задумом. Іван відповідав: "Ти задумував — люди робили".
"Хай буде по-твоєму,— сьогодні князь поступився хронографові.— Я щось започатковував... люди довершували. Може, це і є оте єднання волостелина з його підданими, про яке я снив замолоду? Дасть бог, у цьому єднанні збережеться моє безсмертя, мої сліди. Тобі відомо, Йване: я не боюся смерті, боюся короткої пам'яті по собі".
Причувалися князеві Русинові слова:
"Недурно я нарік тебе Осьмомислом. Мудро судиш. Князі вмирають — залишається народ. У нього пам'ять, як коріння дубове — глибин земних сягає. Лише чи був ти бодай краплиною соку, що живить оте коріння? Був?"
"Я ціле життя снив, як увійти в купальське коло і бути ланкою у його ланцюгу". "Ну й що ж?"
"Я то віддалявся, то приближався до кола. Воно манило мене і лякало".
"Бо ти — князь, чужий для кола. Бо ти жив половинчасто: богові свічу й чортові кочергу. Старих бояр підрубував, нових ростив... нові теж тебе зраджували. Як ось Ян".
"Я шукав опори..."
"Народ — опора".
"Я — князь, мені — панувати".
З висоти мар князь споглядав на свій Галич. Город — як мурашник. Погідний осінній день ущерть виповнений передзвоном ковальських молотів, сокир дереводілів, тарахкотінням возів, гамором торжищ... "Галич живе, Іване, нуртує, багатіє, і бідний і багатий споживає ложкою мед, що зветься миром. Може, це і є тією живлющою моєю краплиною, конечно потрібною для дубового коріння, га?"
"Чи довго триватиме мир? Ти умреш... а що зробив єси, княже, щоб брат не піднімав на брата меч?"
Осьмомисл лежить на марах горілиць і з-під вій пасе очима за обидвома синами. їхні коні йдуть бік о бік. Олегів буланий каблучить шию, стриже вухами, нетерпляче січе ногами: не до вподоби коневі тиха ступа. Дай йому волю, послаби вуздечку — зірветься з копита. Рвучкий в Олега кінь. Володимирова ж сива кобилиця загодована: кобилиця нікуди не поривається, дорога її не манить. їй миліша затишна конюшня, звикла до її сутінкового сопуху. Рідко-бо велить сідлати кобилицю княжич Володимир... бракує у нього часу за гульбищами та сном.
"Різні коні під вершниками, різні вершники в сідлах. Різні, а краще, щоб був один. Може, цей один доробить, що я не доробив".— Князева думка знову втрапила в знайому борозну; не перший день ходить Осьмомисл по ній і ніяк не зважиться накрити її скибою.
Хіба легко?
Та годі про це. Дністро ось жаданий. І князь голубив поглядом могутню ріку. Щедро осяяна сонцем, вода світилася ясною голубизною. З висоти Осьмомислові не було видно хвиль-баранців, ріка видавалась йому мовби викутою з суцільної голубої криці... живої криці, яка навально, розсуваючи, як казковий смок, горби і скелі, пробивала шлях до моря. Було щось грізне в повільному плині Дністра; сила ця передавалася Ось-момисловим супутникам. Навіть кістлявий, дзьобатий, у чорному своєму корзні подібний на старого крука, печатник Ян розправив плечі. Він певно почувався тут соколом, у якого вистачить моці, щоб злетіти попід хмари.