Тим паче, що влада України, яка повинна відстоювати інтереси українців за кордоном, поки що спостерігає за цим мовчки і терпляче. Водночас українська мова досить поширена серед мільйонів українців, які живуть в Канаді, Аргентині, Австралії, США та кількох інших країнах, де українська громада має більш-менш дієву підтримку місцевих урядів.
Зараз, стоячи на священних підмурівках відроджуваної української державності, всі ми, українці, мов заклинання, мов нагірну проповідь і голгофну молитву, повинні промовляти самі і заповідати нащадкам нашим: бережіть українське слово! Бережіть, філософськи і людяно збагачуйте духовну велич і невмирущу душу народу нашого, навіки закодовані у самим провидінням дарованому нам материнському, українському слові! Святому народно-книжному слові...
у СЛОВІ — ВЕЛИЧ НАРОДУ
Рідна мова... Вона приходить до нас із колисковою піснею, з материнською ніжністю, з усвідомленням краси рідного краю і напутнім батьковим словом. Якщо спробувати з'ясувати, що в людині як біологічному виді є визначально людського, то відкриємо для себе, що все воно, власне, закодоване у рідній мові, з якою нам передається у спадок весь інтелектуально-науковий набуток, всі народні звичаї і традиції, вся історія нашого народу, його фольклор, сама його мудрість. Це неправда, що існують мови "великі" і "малі", "красиві" і "некрасиві", "розвинуті" і "відсталі". Мова кожного народу така ж неповторна, як і сам цей народ; а велич народу, як і велич його мови, визначається не чисельністю даного етносу чи кількістю людей, які спілкуються даною мовою, а його, народу цього, неповторністю, тим інтелектуальним, душевним та асоціативним світобаченням, які закодовані в його генезисі. Зрештою, кожна мова такажнеповторна,якікожна людина, яка цю мову опановує, а всі мови по-своєму великі і величні. Недарма ж древні повчають нас: "Скільки мов знаєш, стільки раз ти і людина". В Європі зараз не залишилося мононаціональних країн. Якісь із тих мов, якими ми послуговуємося, мають статус державних, інші їх не мають; але ми повинні привчати себе до того, що кожна мова, якою послуговується той чи інший етнос даної країни, для когось із наших співгромадян є такою ж рідною, як і для нас самих — наша материнська мова. Ми повинні усвідомити ту просту істину, що "нерідних" мов не існує; кожна мова для когось є рідною, а отже, заслуговує на повагу. У кожній із мов — душа народу; кожна з мов витворювалася упродовж століть і століть сотнями поколінь, а відшліфовувалася найталановитішими майстрами слова, літературно-мистецькою елітою того чи іншого народу.
Згоден, коли ми говоримо, що українська мова — це мова Шевченка і Лесі Українки; російська мова — це мова Пушкіна і Лєрмонтова; а польська — мова Міцкевича, чи болгарська — мова Базова, у цьому, звичайно ж, є певна доля перебільшення, але, водночас, у цій персоніфікації — данина тим велетам мистецького слова, які возвели і возвеличили свою рідну мову до мови найвизначніших літературних шедеврів, мови світової класики.
Будь-який вияв неповаги до мови — це вияв неповаги до самого народу, вияв власного безкультур'я. Конституція України, як і конституції більшості цивілізованих країн світу, гарантує право кожного етносу послуговуватися у внутрішньому спілкуванні рідною мовою; а в громадській свідомості нашої країни любов того чи іншого громадянина до рідної мови є проявом не "національної обмеженості" чи "буржуазного націоналізму", як запевняли нас у недалекому минулому комуністичні ідеологи, а цілком природним проявом поваги і любові до рідного слова, рідної мови, рідного народу Любімо ж, оберігаймо свою рідну мову, кожен... свою рідну мову[65]!
МУЗЕЙ ПОЕТОВІ І БОРЦЕВІ
Вступне слово для публікації в газеті "Одеські вісті — Одесские известия": 25 жовтня в селі Задунаївці Арцизького району відбулася визначна подія в культурному життя нашого краю — відкриття музею видатному синові болгарського народу, поетові, мислителеві та борцеві за незалежність Болгари Христо Ботеву (1848—1876). Сьогодні ми говоримо про це з ініціатором створення музею, заступником голови Одеської облради, президентом Культурного фонду ім. Христо Ботєва Георгієм Івановичем Арабаджі.
— Ім'я Христо Ботєва давно відоме на Одепщні та й у всій Україні, з якою доля на певний час пов'язала цього талановитого болгарського поета і громадського діяча, отож ідея створення його музею давно витала у повітрі. Проте рух за конкретне втілення її у життя очолили саме ви. Що саме спонукало вас до цього?
— Думка про те, що такий музей треба створити, справді витала в колах задунаївського вчительства та арцизького районного керівництва давно. Адже в Задунаївці, заселеній здебільшого етнічними болгарами, відбувалося становлення Христо Ботєва як митця, як особистості, як педагога і просвітителя. Тут ще й досі зберігається оселя, в якій він жив, про що свідчить меморіальна дошка; ще й зараз живуть легенди і перекази про нього, а вчителі місцевої школи знайомлять учнів з його творчістю на уроках літератури рідного краю, особливо з його віршами "Молитва", "Він живий" "Моїй матері"... Добре відомо було в Задунаївці та в Арцизі і про те, що в рідному місті Христо Ботєва Колофері (в Болгарії) існує музей, очолюваний знавцем його життєвого і творчого шляху Асею Ніколовою, та фундація його імені, на чолі якої стоїть Боян Ботєв. До речі, обох їх, у числі багатьох інших високих гостей із Болгарії, з Одеси та Києва, ми запросили на відкриття нашого музею.
Ну а сама ідея створення цього закладу з'явилася в мене майже шість років тому, під час зустрічі в цьому селі зі своїми виборцями. В даному випадку наказ виборців щасливо збігся з моїм палким бажанням допомогти сільській громаді у такій святій справі.
— Але весь вітчизняний досвід створення музеїв свідчить, що давати подібні передвиборчі обіцянки легко, а виконувати настільки важко, що досить часто вони так і залишаються... обіцянками.
— Саме в цьому я і мав змогу переконатися. Але, по-перше, свої передвиборчі обіцянки я звик виконувати, а по-друге, ця справа надихнула чимало ініціативних, вольових людей, істинних меценатів. Найскладнішими виявилися дві проблеми: підготовка музейного приміщення та фінансування робіт. За основу ми взяли стару будівлю школи, яка підлягала знесенню. Виявилося, що й розташована вона дуже зручно, в центрі села, і за розмірами своїми прийнятна, а головне, відомо, що Христо Ботєв певний час учителював у Задунаївці... Ну а далі слово було за архітектором Сергієм Прото поповим, який створив чудовий проект музею, та генпідрядником Олександром Стояковим, директором товариства "Вікторія", який зі своїми будівельниками взявся за реставраційні роботи.
Що ж стосується фінансів, то ними допомагали меценати, серед яких хочу назвати голову товариства "Шампань України" Ігната Братинова; голову правління СПК ім. Христо Ботєва Миколу Волканова; президента конгресу болгар України Юрія Граматика; голову правління товариства "Арцизьке хлібоприймальне підприємство" Валентина Грищенка; начальника морського торгового порту "Южний" Володимира Іванова, а ще — таких знаних на Одещині людей, як Дмитро Іоргачов, Антон Кіссе, Михайло Лебеденко, Петро Македонський, Сурен Сардарьян... Цього року певну суму коштів було виділено також із обласного бюджету, і ці гроші пішли на оформлення експозицій музею, яким займалися директор Одеського літературного музею Тетяна Ліптуга, наукова співробітниця цього ж музею Ганна Полторацька, відомий одеський фотохудожник Леонід Сидорський. Ну а допомагали ім Ірина Данєва, яка очолила тепер музей Ботева, місцева інтелігенція, просто жителі села, які передали до музею чимало старовинних речей, зразки одягу, знаряддя праці своїх предків, витвори народного мистецтва.
— Наших читачів, звичайно ж, зацікавить, чи побачать відвідувачі в цьому музеї якісь особисті речі та рукописи Христо Ботєва; яка, на ваш погляд, сфера історико-культурного впливу цього сільського закладу культури та перспективи його розвитку.
— Одразу ж слід зауважити, що цей музей є не лише музеєм Христо Ботєва, а й історико-краєзнавчим музеєм села, цілого краю, адже в його експозиціях відображено історію Задунаївки, долю болгарських переселенців і сучасний розвиток району. Це дозволить учителям проводити в залах музею уроки з історії та культури рідного краю, привабить шанувальників давнини з навколишніх сіл і районів, туристів із Болгарії.
На жаль, особистих речей Христо Ботєва не збереглося, але ми намагалися зібрати все, що тільки могло стосуватися його, нехай і не значної за обсягом (близько двадцяти творів), але дуже вагомої для розвитку національної самосвідомості болгар, творчості; все те, що відтворює життєвий шлях людини, яка, виступивши на чолі загону болгарських добровольців, загинула в бою з османськими поневолювачами своєї батьківщини.
Статус задунаївського музею визначається ще й тим, що він уже став філіалом Одеського літературного музею, а отже, його співробітники завжди можуть розраховувати на кваліфіковану допомогу одеських колег. Сподіваємось і на поповнення експозиції матеріалами з Болгарії, в чому нам можуть допомогти співробітники Колоферського музею Ботєва та фундації його імені. Та й наш культурний фонд імені Ботєва теж продовжуватиме свою діяльність, всіляко сприяючи розвиткові музею.
— І нарешті слід сказати, що відкриття музею Христо Ботєва приурочене було до 160-річчі від дня народження цього болгарського поета і громадського діяча...
— Саме тому всі ми, хто переймався створенням музею, робили все можливе, щоб відкриття його відбулося вже цього року І ми раді, що відтепер, у ряду таких закладів, як музей українського поета-гумориста Степана Олійника в Левадівці, Миколаївського району; істерико-краєзнавчі музеї в Кодимі, Ізмаїлі, Балті та ряді інших міст і сіл краю, постане і музей Христо Ботєва в Задунаївці.
ПОЮЩАЯ В ТЕРНОВНИКЕ
Ольга Фомина — из той когортьг провинциальной интеллигенции, которая самим существованием своим, святостью души и высокой нравственностью духа даже самые отдаленные, тихие городки наши превращает в "маленькие парижи".
Для нее, учительницы русской словесности, поэзия — это и естественное отражение профессии, и способ познания мира; это приобщение к ауре великих творцов, и кроткая — без надежды творящей её быть услышанной и прощенной — молитва...
Ольга, собственно, и не пишет эти стихи, поскольку они творятся как бы сами по себе, истекая строчками, как песочные часы жизни нашей — неосязаемым, но неумолимым временем.