Сторожі у Аслан-кермані та Тягинці, як також безліч сторожових човнів, мали дати йому знати про наступ козацьких чайок. Татари, які пізньою осінню ходили у Молдову, вибиралися весною на Польщу, і у степах аж роїлося від чамбулів та чат. Відділи баші божуків та сіпагів і навіть кілька сотень яничарів були у замку, а капиджії день у день стріляли для вправи зі замкових гармат та робили собі знаки у поземеллі довкола замку. Мегендиси оглядали земляні роботи, рови, окопи, редути, уставляли тяжкі топи – словом, турки ладилися не на жарт вкоротити "своєволю козаків" і через те підготовляли "забрання Ляхистану".
У городі Очакові кипів мимо вчасної пори року чималий рух. На базарі продавано поживу, напитки, одіж, збрую, порох, олово і навіть предмети розкоші: коври, пахощі або дорогоцінності. На майдані біля замку продавали татари невільників з Молдови та Волощини. Вони продавали дуже дешево, бо запотребування не було велике задля тодішнього пребагатого жнива на Україні. Але і з сього скористали, як всюди, так і тут, генуезці і скуповували усіх рабів, яких тільки захопили, а транспорти посилали на Перу і Галату до Стамбула, бо знали, що султанський флот потребуватиме вскорі великого числа веслярів-каторжників.
Зате тодішніх рабів, накуплених у Кафі, задержали купці таки там, у Кафі, у своїх домах, бо знали, що дрантивий товар з Мультан не найде покупу у порівнянні зі здоровим, спокійним, сильним та роботящим рабом з України. Перегодувати через рік сих двадцять – до тридцять тисяч бранців не робило трудності генуезько-кафинським дукачам, а зате які бариші добудуть вони по заключенні миру з Польщею, якщо король заплатить татарам щорічний "упоминок", себто гарач. Дивувало се, щоправда, усіх, що вірменські купці у сьому році не купували рабів, ані не виправлялися з товарами у Польщу, – але пояснювали собі се тим, що грозила війна.
Усі ті подробиці оповідав Івашкові та Юркові слідуючої днини язіджі Дауда-паші, який остав у Очакові через зиму. Івашко усміхався злобно і тільки раз перервав оповідачеві, звертаючись до товариша зі словами:
– Чуєш, вашмость. Торішній ясир остав у Кафі; не сумніваюся, що прокляті гяури, яких нехай Аллах нагодує чортячими головами у Джегенні, знову зароблять великі суми гроша на правовірних.
Юрко бажав саме щось відповісти, коли у кімнату увійшов Мустафа. Язіджі віддалився, а татарин сів на подушці, вказаній йому пашею, і ждав запитання.
– Не хабер? – спитав паша.
– Ти знаєш, пане! – була відповідь.
– Найшлася ханум Корецького?
– Ти сказав, пане! Найшлася, пане… тільки… тьфу – о Аллах, бережи нас перед тричі укаменованим шайтаном! – вона вагітна.
– Вагітна? З ким, з чоловіком?
– Йок… то єсть… тьфу!.. Та знаєш, пане!
Івашко зареготався.
– Чуєш, вашмость, що сталося. Дочка мультанської долини, жінка польського магната вагітна з татарським конюхом. Ха-ха-ха! У Стамбулі понадриваються сміхуни.
Юрко поблід.
– Гріх тобі, пашо, сміятися з сього! Хіба ти не бачиш цілої огиди безмірного нещастя? – спитав дрожачим з обурення голосом.
Паша злобно глянув на молодця.
– Таке нещастя стріне кождого, хто довірить себе опіці ляха. Пірватися з мотикою на сонце, накоїти злочинів, від яких волосся дибом піднімається, а відтак падькати: ах, що за звірство, що за нещастя, що за кривда! – ось що уміють ляхи. Тільки, бач, світ – се не Польща. У світі підлота завсіди підлотою, злочин злочином, чи його поповнить лях, чи перс, я або ти. Тому коли з підлоти, нахабності, злочинів прийде кара, то не нам жаліти покараних.
– Ах! Се передвидів уже Сагайдачний, – відповів Юрко. – Він навіть передсказував Корецькому, що його жде, якщо не послухає гетьманської ради.
Івашко знову усміхнувся.
– Видко, отаман добре знав, що його не послухають, коли тільки жмінку козаків післав Могилі. Не бійтеся, вашмость, добре він знає тих, з ким грає у м'яча, і відіб'є кождий мет з місця.
Відтак звернувся до Мустафи.
– Візьмеш її і передаш агентові Граціянія, а він заплатить тобі двадцять тисяч дукатів.
– Чи маю їх принести сюди?
– Ні, лишиш їх собі у нагороду за усе, що зробив для мене, і на будуче.
Мустафа упав Івашкові до ніг.
– О могучий пашо! Хай усі блага неба…
– Встань! – крикнув гостро паша. – Даю тобі, бо знаю, що ти бідний, а можеш мені придатися. Ось передовсім одвезеш того оттут молодця, висланця могучого капудан-паші Галіля та особистого приятеля румелійського беглербега до козацьких чат. Знаєш, де вони?
– Ти знаєш, пане, що я знаю усе, про що ти хочеш знати, – була покірна відповідь.
– Пек єї! Що каже хан на козацьку готовість?
– Джанібек-Герай відкликується до волі всемогучого та всемилостивого Аллаха, який при помочі самих гяурів вигубив невірних у кримських городах. Ба, й забагато рабів є у Кафі, тому впала ціна на свіжих невільників, а через постій війська і флоту вельми подорожіла пожива від Перекопу аж по Феодосію. Страшне буде літо, якщо не змилується Аллах. Хай буде його свята воля, Джанібек не стане напівперек дороги кісмету, якщо він має постигнути турецькі городи.
– Пек єї! Ти мудро говориш, Мустафо. Джанібек повинен би зробити тебе мурзою…
Очі Мустафи засвітились якимсь фальшивим блеском ні то радості, ні то злоби.
– Аллах, пророк і хан – се три степені служби, яку несу їм удень і вночі! – відповів, прикладаючи руку до чола і грудей.
– Так, ти розумний і зручний чоловік. Проведи човен поза Аслан-керман а одержиш нагороду.
Коли Мустафа вийшов, чорні брови Івашка стягнулися на хвилю:
– Так, ти розумний і зручний чоловік, одначе ти знаєш забагато…
Тої самої днини перед вечором Мустафа приніс до конаку два великі мішки цехінів, які одержав від орударя Граціянія як одкуп за жінку Корецького. Перед домом, куди завели Корецьку заптії, зчинилося збіговисько. Вуличні хлопці, чури, конюхи, татарчуки кричали, свистіли, ревіли та реготалися не своїми голосами, виспівуючи наскорі зложену пісеньку, яка не благословила Іссу бей Маріям, що дав їй по різних панських присмачках татарську юшку, хоч не пахучу та не дуже чисту, але зате здорову…
Бліда, мов смерть, поступала Корецька за кавасом беглербега, а, увійшовши у сіни дому, упала без чуття на долівку. Італійський наймит, татарський посіпака та український потурнак висвободили з соромної неволі дочку мультанських господарів, горду Могилянку, яку занапастив лях. Замість престола та княжої ложниці – вонючий барліг татарина, замість величі – неволя та насмішка озвірілої товпи поган.
Мустафа не займався бранкою та її почуваннями. Він спішив зложити гроші до переховання у Абазе-паші та сповнити його приказ. Чому він саме до нього їх заніс, не знати. Здається, тому, бо знав, що Івашко його не обкраде. А може, бажав усипити тільки прозорливість паші, щоби відтак зрадити його… Не знати!
Івашко велів гроші поставити у скриню, а сам пішов прощатися з Юрком. Прощання було дивне. Юрко бажав, було, висказати паші подяку, та зворушення не дало йому промовити ні слова. Мовчав і Івашко, тільки глибокий смуток малювався на лиці сього дивного чоловіка. Ті оба мужі, так різні від себе – вірою, поглядами, стремліннями, – полюбили себе взаїмно.
– Не забудь Сагайдачного і Смілянського замку! – проговорив укінці Івашко з трудом.
– А ти не забудь обох опирів, що п'ють кров твойого і мойого народу…
І нагло оба кинулися собі в обійми. А злучила їх спільність ненависті та спільність любові – найсильніші понуки людських діл та почуваннів.
По якомусь часові сімох їздців виїхало з конаку доріжкою, що вела у пристань. Були се Юрко, Мустафа, Степан та чотирьох тугих мужів, видко, вірмен або курдів. Вони їхали чвалом, не зупиняючися навіть біля варт, які мали, видко, приказ пропустити їх без перешкоди. У пристані сіли на велику чайку, у якій лежало доволі об'ємисте човенце та сиділо сорок веслярів. Посередині була щогла з великим трикутним вітрилом. Попутний вітер пігнав чайку горі лиманом у сторону устя ріки. Яничарський червоний прапор повівав з вершка щогли, а біля нього висіла велика червона ліхтарня.
Коли запала ніч, запалено ліхтарню, а то на те, щоби сторожові човни не займали подорожніх. І справді, їдучи, зустрічали вони галери, вітрильні чайки, сторожові човни, на берегах раз у раз показувалися огні варт, та ніхто не спинював їдучих. На чердаці уклався Мустафа спати, а Юрко та Степан сиділи біля керманича. Вони не спали. Якась гарячка огорнула обох, по лиці Степана спливали сльози одна по другій, наче у важкому горі, Юрко аж дрожав з нетерплячки.
Жовта вода несла зі собою ще криги леду, які таяли від теплішої морської хвилі та холодом обдавали тіло. Щохвилі пропливали попри чайку пні дерев, гиляки або цілі плаваючі острівці, зложені з гілля, порохна, намулу, в'ялого листя та моху. Вартові довгими держаками віддрулювали сі перепони, і чайка плила дальше. Крім вартових, спали усі у човні, загорнувшися у кожухи. Пізно вніч шум води, лопотання вітрила та одноманітний свист вітру приспали і Юрка, тільки Степан не спав…
Аж засіріло на сході небо, і пітьма ночі стала звільна відпливати на захід. Вітер утихав звільна, і чайка чимраз повільніше плила наперед. Перед нею з-посеред розбурханих вод підіймалися перші острови Дніпра. Тоді вартові розбудили Мустафу. Сей протягнувся, зівнув, відтак укляк на чердаці з лицем, оберненим ід сходові, та відправив приписаний намаз. Опісля добув із-за пазухи свиставку і свиснув тричі.
На сей знак зірвалося усе, що жило, і кинулося до весел. Стрілою понеслася чайка по запінених хвилях назустріч островам, а Мустафа взяв з руки правило керми і правив чайкою, ждучи на сніданок, який ладили його товариші, привезені від Абазе-паші. Вони поклали на лавку грубий шмат дернини, а на ньому розвели огонь. При тій ватрі пекли товсту баранину на вербових прутиках, а коли м'ясо пришкварилося, збудили Юрка. Усілися на кормі снідати, і аж тоді розглянувся молодець довкола. А вид був справді величавий.
По синьому зводі неба переганяв вітер цілі стада хмар, а їх тіні пересувалися по поверхні землі, мов похмурість по лиці людини. Як оком сягнути, покривала усе вода – але не синя вода моря, що, розбурхана піною, обдає плавця та ворочає судном, наче лушпиною, на всі боки, ні – усі ті води кинула у одному напрямі якась велетенська сила, і вони стремлять у один бік, наче пручи приступом по приказу полководця.