Ах, коли б вона могла це зрозуміти! Та чи було б їй від цього легше, коли б і зрозуміла? А може...— закрадається нова, несподівана думка, — може, сама Сашенька недостатньо любить?Адже велику любов визначає її здібність жертвувати собою. А Саша не хоче почекати, не хоче принести маленької жертви часові. Що ж, тоді легше їй буде звикати до Іщенка. Він, мабуть, не такий поганий хлопець і любить її не менше, ніж я,— думає Микола.— Чи доб'ється її любові — сумнівно, але в подружжях не завжди панує взаємність. Звичайно любить одно, а друге дозволяє себе любити".
Він на мить уявив Сашеньку в обіймах Іщенка.
— Боже! — закричав несамовито, вхопившись руками за голову.— Невже вона зможе? — стогнав, наче від лютого болю.— Невже після тих чудових, поетичних вечорів, проведених з ним, вона зможе пестити іншого? Видно, не любила по-справжньому,— з'явилась думка,— видно, "треба було вийти заміж", і все. Що ж, може, так краще, — вирішив по короткім роздумі,— Заважати не буду. Хай живе з тим, що просив відступитись. Жалюгідний бевзь. Нехай, відступлюсь, а ви живіть і будьте щасливі!..— Зривається з місця і вирішує негайно покинути дім назавжди.
Вийшов надвір. Куди податись? Вечір був такий чудовий! Із-за тополь, що росли вздовж вулиці, виглядав місяць і наче питав: куди намірився? Чого шукаєш? Від щастя не йдуть! Вернись!..
Але Микола не послухався німої мови місяця. Він щось пригадав і рушив з двору.
ЧАСТИНА ДРУГА 1
В районі Москалівки, в сірому двоповерховому будинку по Степному провулку, № 2, займав вузеньку, в десять квадратних метрів, кімнату приятель Миколин, товариш по гімназії і військовій службі, Хома Ульяно-вич Давидович. Він, як і Гаєвський, перейшов з рештками розбитої галицької армії на Радянську Україну, потрапив у полон до білих і разом з Миколою перебував у харківській тюрмі. Там він просидів місяць в голоді і холоді, заразився висипним тифом, і його було відправлено в колишню Миколаївську лікарню, де якимось чудом вижив до приходу Червоної Армії і вийшов на світ. Перші його кроки були, звичайно, до Миколи, єдиного знайомого в місті, який уже мешкав на Гончарівці. Гаєвський прийняв тоді товариша дуже тепло. Сердечно віднеслись до нього і господарі дому. Микола допоміг йому знайти працю і кімнату, якраз оту, на Степному провулку. Про Давидовича згадав зараз, вийшовши з затишного будиночка на Гончарівці, де пролинули чудові дні його кохання, де знайшов справжнє родинне тепло перший раз за весь час, відколи вийшов з рідного дому.
У Хоми думав попросити притулку, поки знайде для себе щось краще. З помешканнями тепер ставало все сутужніше.
Давидович прийняв друга з радістю, але не без здивування.
— Як же це сталось? — спитав, розводячи руками,— Після такої сердечної любові, посварившись з братом коханої, покидаєш дівчину і втікаєш з дому? Я знаю твою гарячковість, але ж треба, нарешті, охолонути; це немаловажний крок; він може відбитись на всьому твоєму житті.
Хома був старший за Миколу і віком, і досвідом, з природи спокійний, урівноважений, досить флегматичний, після тифу він втратив великий процент слуху, і це зробило його ще й мовчазним. Але в даному випадку не можна було мовчати, він любив Миколу і бачив, що той робить фатальну помилку, на яку як друг мусив указати. Та не такий був Микола, щоб слухати.
— Чекай, Хомо,— перебив товариша,— ти мене приймаєш на квартиру чи ні?
Хома був уражений таким питанням. Бачив, що Микола й не слухав його доказів, а був зайнятий виключно своїми думками, які не вели до добра.
— Такого питання я, признатись, не сподівався,— сказав Хома.— Які можуть бути з цього приводу розмови? Переходь, коли тобі так хочеться, я радий, буде з ким словом перекинутись, і взагалі стане веселіше, тільки боюсь, щоб тобі колись не було сумно. Мій обов'язок сказати тобі про це. Одумайся, поки ще є час. Якщо ти любиш дівчину — вернись, тобі не з братом жити. Раджу тобі як твій справжній приятель, схаменись!
— Годі, все продумано! — перебив Микола.— Завтра вранці, а певніше, ще сьогодні я перейду до тебе. Треба тільки придбати щось подібне до ліжка.
— Ліжко буде.
— Ти маєш?
— Майже. Сусід учора пропонував мені купити в нього прокрустове ложе.
— Чому прокрустове?
— Коротке.
— Нічого, ніг обрубувати на ніч не буду, скручусь калачиком, так я звичайно сплю. А ти?
— Я спатиму, як досі, на тапчані.
— Постелі не пропонував? — спитав, усміхаючись, Микола.
— На перших порах поділимось моєю, а згодом придбаємо,— заспокоїв Хома.
Микола з вдячністю поглянув на товариша.
— Бачиш, що значить мешкати на всьому готовому,— пожартував він,— вийшов з того готового — і нічого свого не маю.
— А може, ще не вийшов? — спробував Хома. Проте всі його зусилля напоумити друга були марними.
У перші дні перебування в новій квартирі Микола не знаходив собі місця. Та його, власне, практично важко було знайти. Ліжко і тапчан хлопці поставили впритул одне до одного вздовж стіни, ліворуч від входу. Подовгастий конторський стіл — проти ліжка вздовж протилежної стіни. Щоб пройти до вікна, треба було протискатись між ліжком і столом, а коли вже один з мешканців працював за столом, сидячи на стільці, то другий, іцоб його не тривожити, мусив лізти через ліжко.
Крім описаних меблів, був ще й другий стілець, позичений, до речі, у сусідів з моменту переселення Миколи, і дерев'яна етажерка, на нижніх поличках якої лежала під газетами чиста білизна Хоми і дещо з його одягу. На верхній кілька акуратно складених книжок. Вільними від меблів залишались два квадратні метри площі від стола до дверей. Не було де розігнатись.
Ця чернеча келія мала тепер на довгий час замінити Миколі вигідне чотирикімнатне помешкання, а досить похмура фізіономія Хоми — усміхнене личко Сашеньки.
Чому так зробив? Не міг би пояснити. Чоловіча гордість? А хіба її принизили! Може, його зневажили? Теж ні. Ні мати дівчини, ні сестра матері, ні сама Сашенька не образили його навіть жартома. Так за що ж він зневажив їх? Хотів покарати? Кого? Юрія? З нього, як з гуски вода, а от покарав себе. Це так. Покарав, і дуже страшно покарав, на все життя. Майбутнє закрилось зараз перед ним чорною завісою. Він бачив його завжди прекрасним, коли жив біля неї, біля коханої, коли цілував її променисті очі, коли чув її голос, коли віяло від неї весняним теплом, напоєним запахом бузку. Тоді те майбутнє ввижалось прекрасним, казковим, а зараз воно — невиразна пляма.
Микола зірвався з місця, немовби хотів бігти назад, але швидко сів знову. Вороття не було. Ще коли б зараз прийшли по нього Марія Адамівна і Сашенька, він вернувся б...
Однак минув вечір, настала ніч, а вони не йшли. Не прийшли і в наступні дні. Саша не подавала про себе ніякого знаку.
Довідавшись, що Микола пішов від них назавжди, вона захворіла і пролежала три дні в ліжку в тяжких душевних муках. Одужавши, хотіла піти до нього, вияснити, в чому справа, але не знала навіть, куди дівся, та й брат заборонив категорично. У неї ж була її дівоча честь і гордість...
Минув тиждень. Усі ті дні Микола все ще сподівався, що хтось прийде з Гончарівки. Нікого... Значить, там з його відходом примирились. Це сильно зачепило його самолюбство, але вже не було ради, мусив миритись.
Наближався час вступних іспитів до інституту. Микола і Хома налягли на книжки. Хома готувався до університету, сподіваючись поступити на юридичний факультет, Микола, за порадою Голубаєвих, вибрав сільськогосподарський інститут. За навчанням забувалось горе, і дні минали не так сумно.
Настав час екзаменів.
Першим і найстрашнішим для Миколи був іспит з математики. На його щастя, він дістав хоч і нелегку задачу — біном Ньютона, але над біноміальними коефіцієнтами Микола кілька годин напередодні просидів з добрим математиком, що працював з ним у Наркомпро-ді. Він так добре відповідав, що професор більше не задавав питань і поставив йому п'ятірку.
Після цього іспиту вже був певним, що в інститут поступить. Правда, побоювався політграмоти, якої в ті часи вимагали ще не у великому обсязі. Але і цей іспит склав на п'ятірку і був прийнятий на лісовий факультет сільськогосподарського інституту. Цей факультет Микола вибрав сам. Ліс він дуже любив, може, найбільше з усіх дарів природи, мав уже деяку практику, попрацювавши три роки помічником лісничого в Могильниць-кому лісі, і хотілось продовжити традиції, які панували в його родині, адже і дід, і дядьки були лісоводами.
Восени, не покидаючи праці в Наркомпроді, почав відвідувати інститут.
Лекції відбувались вечорами, практичні ж заняття випадали іноді зранку, але і їх, завдяки Андрієві Олександровичу, вдавалось відвідувати, вибігаючи з роботи.
Потяглись довгі дні і праці і навчання. Не завжди було легко. Іноді доводилось просиджувати і відробляти пропущені в установі години, коли ж не було великої роботи, то й так обходилось.
Андрій Олександрович був хорошим керівником, він розумів, що новій Радянській державі потрібні й радянські кадри, і усіма засобами сприяв навчанню свого молодого співробітника.
Так минуло перше півріччя. Микола успішно склав усі заліки. Зате його дні і ночі були ущільнені до краю. Він помітно схуд, змарнів, бо харчуватись доводилось знов як-небудь, то всухом'ятку, то в студентських їдальнях, де того часу годували не найкраще.
Крім занять в іституті і роботи в установі, Микола знаходив час для читання української і російської літератури, головним чином поетів. Вивчення російської поезії почалось ще до приїзду Юрія. Тоді поетів читав він з Сашенькою. Вона приносила книжки з бібліотек, і вечорами, вони вдвох ними милувались. Книжки були переважно такі, які подобались Саші. Пушкіна, Лєрмонтова, Кольцова, Некрасова Сашенька добре знала, ці книжки були у неї на книжкових полицях, з ними знайомився Микола без неї, а з Сашею вони перечитували Блока, Брюсова, Надсона, Сєверяніна.
Ні Надсон, ні Сєверянін не зробили на Миколу великого враження, але читання поетів взагалі мало на нього значний вплив, і він знов почав уже найсерйозніше писати сам. Перші свої вірші, написані в помешканні на Гончарівці, він читав Саші, червоніючи, але дівчина хвалила, може, тому, що любила автора.
Після приїзду Юрія і кількох практичних розмов про поезію і способи віршування його вірші виходили технічко кращими.