Мабуть, виправдовуватись буде.
— А хто я такий для нього?— удавано здивувавсь Павло, здавна дуже вразливий для лестощів.— Щоб йому виправдовуватись передо мною.
— Сам добре знаєш, Павле Макаровичу, хто ти для нас!— відказав Гмиря.— Недарма ж сам-один з усього села, а гляди, і з цілої волості, в отакі великі люди вийшов!— іще піддав Гмиря лестощів. Щоб закріпити за собою прихильність Павла у неминучій сутичці з Пожитьком.
До зали увійшла наймичка.
— Хома Гречка прийшов.
— Чого йому до мене?— дуже здивувався Гмиря.— Скажи, що ніколи зараз. Завтра чи в понеділок нехай.
Наймичка вийшла. В кімнаті знову зав'язалася розмова. Але тепер Гмиря був неуважний і все ловив себе на тому, що прислухається, чи не гуркнуть сінешні двері. Ні, Хома, як видно, вирішив дочекатися, поки хазяїн вийде від гостей на ту половину. "Чого йому?" І, врешті, не витримав, підвівся і вийшов.
— Ну, що тобі?— переступивши поріг в кухню, невдово-лено спитав у Хоми, похмурого чоловіка в шинелі, який сидів на лаві біля самого мисника. Хома звівся на ноги й неголосно сказав хриплим від простуди голосом:
— Діло, хазяїне, є. Гвинтівку продаю.
— Ну й продавай собі. Я тут при чім?
— Хочу, щоб ви купили. Теж руська, трилінійна. В дуже доброму стані. І недорого: десять пудів жита.
Це вже було схоже на кепкування. Але Гмиря стримав себе.
— Ого, "недорого"! Це що ж, казенна ціна їй така?
— Казенна ціна її нам незвісна. А так ви Титаренкові заплатили. А я взнав, що відняли в Олекси, та й прийшов оце.
— Думав, що на дурного натрапив!
— Та чого ж — на дурного?
— А того. Од вас тепер всього сподіватися можна. Иа-прахтикувались на війні. Сьогодні продаєш, а завтра направиш когось. Як Титаренко — Луку. А жито пополам. От і обидва у виграші!
— Та бог з вами, Архипе Терентійовичу! От що значить — хазяйська голова. Сам би до такого, їй-бо, не додумався!
— І знову ж таки, чого тобі так припекло? Що — серед ночі!
— Бо сьогодні неодмінно треба її позбутись. Не знайду покупця, хоч в ополонку вкинь!
Такий поворот справи, оця безвихідь Хоми Гмирю вже зацікавила. І своєю таємничістю, і тим, що подавала надію придбати потрібну річ мало не даром. "П'ять пудів, більш не дам",— вирішив він. Але перш як назвати цю, остаточну ціну, поцікавивсь, природна річ, що ж таке скоїлось, що саме так стоїть справа. Хома при наймичці не хотів говорити про це. Тоді Гмиря, ще дужче зацікавлений, хоч і з великою неохотою, як це він робив з кожною чужою людиною, провів Хому в "кругленьку" кімнату, яка правила йому за відпочивальню. Причинивши за собою двері і не пропонуючи Хомі сідати (та й сам не сідаючи), Гмиря без зайвих слів спитав Хому про причину.
— Та чи ж я задля того з фронту втік, щоб знову туди потрапити?! Нема дурних!— І розповів, що оце увечері Петро Легейда загадував усім, хто має зброю, але самим біднякам, іти на облаву завтра. На вовків начебто.
— А чого ж біднякам самим?
— Та отож. У саму точку попали. Бо облава тільки привід. Невкипілі та Артем Гармаш хочуть загін Червоної гвардії в селі організувати. Ото й придумали. Щоб зібратися на відлюдді. Либонь, і командира виберуть завтра. А раз уже й командир буде, вважай, знову в солдатчину вскочив. Так будь вона неладна, сама гвинтівка! Вісім дасте?
— Десять, а не вісім, дурню ти божий!— сказав Гмиря, мовби навіть обурений.— Чи, думаєш, на твоїй скруті наживатись буду!— Оторопілий Хома Гречка розгублено кліпав лупатими очима.— Якщо погодишся на мої умови.
— Кажіть.
— За гвинтівку я даю тобі десять пудів жита. Але не одразу. По два пуди щомісяця. У розстрочку, так би мовити.
— Е, ви хитрі, Архипе Терентійовичу,— добре знаючи Гмирю, запідозрив у його пропозиції якусь каверзу Хома. Але Гмиря сердито перепинив його:
— Ну, кажу ж, дурень, так і є! Чого ти боїшся? Шахрайства якогось? Так я ж не беру зараз гвинтівки в тебе. Щоб потім міг там не доплатити щось. Не беру. Розумієш? У тебе буде, аж поки не виплачу все сповна.
Хома у важкому роздумі довго м'яв у руках свою облізлу солдатську шапку. Врешті:
— Так це ж мені в загін не минеться.
— Авжеж. Раз інші вступають, то й тобі треба. Не білою ж вороною серед них бути.
— І на облаву завтра...
— Небезпремінно!— аж похопився Гмиря і зразу ж збагнув, що дуже явно виказує зацікавленість цією, чужою йому, справою. То мерщій перевів мову на жарт:— Якщо не вовка, то, може, хоч зайця підстрелиш. З мнясом к різдву будеш. Колоти нема ж чого.
— Яке там —"колоти"!— махнув рукою Хома.— Без хліба сидимо. Відколи домую, вважай — ні разу ще досхочу хліба не поїв.
— Ну от бач! А завтра після облави приходь увечері. Мішок порожній захопи з собою. Перший платіж, два пуди, дам. А в понеділок змелеш. На вівторок уже жінка й діжу замісить. От і наїсишся хліба досхочу. По саму зав'язку! Ну, то як, домовились?
Хома ще повагавсь трохи, пом'яв свою шапку, але потім погодився нарешті. Без особливого, щоправда, задоволення.
— Ну що ж, хай буде так!— сказав, зітхнувши. Вернулися з "кругленької" кімнати в кухню. Хома вже був
узявся за дверну клямку, щоб іти, але Гмиря затримав його. Підійшов до столу, взяв під скатертиною хлібину й, перерізавши навпіл, одну півхлібину дав Хомі.
— От спасибі!— зраділо подякував той, насилу стримуючись, щоб не почати зразу ж їсти.
— Ні, ти не кажи "спасибі",— промовив Гмиря.— Ти не старець, щоб я тобі милостиню заради Христа подавав. Це — завдаток. У рахунок отих восьми пудів.
— Як восьми?— оторопів Хома.— Десяти!
— От і май з тобою діло!— обурився Гмиря.— Легше — з циганом. Сам же сказав —"давайте хоч вісім".
— А ви мене дурнем назвали і сказали, що не вісім, а десять.
— Хоч людям не хвались, а то засміють. Ти просиш вісім, а я даю десять. Так тільки глухі торгуються. Отож, видно, і ти не дочув.
І таки переконав Хому.
— Нехай буде вісім,— знизав плечима Хома. Потім одлу-пив шматок хліба, мовби цим самим скріпляючи договір, сказав з повним ротом "прощавайте" і пішов з хати.
А Гмиря тоді вернувсь у "кругленьку" кімнату і в темряві сів на ліжку в задумі. Розмова з Хомою його схвилювала неабияк. У такому стані незручно було іти до гостей. Треба хоч трохи заспокоїтись. І найліпший спосіб для цього — ще раз, спокійно, без гарячки, продумати все. Найперше він похвалив себе за поміркованість. Не те щоб два пуди жита так уже важили в хазяйстві, але й розкидатись пудами нічого. Тим більш, що невідомо ще, яка користь буде з усього цього. Інша справа, коли б не такий недотепа Хома був. Ну, та, як то кажуть, з поганої вівці — хоч вовни жмут. Уже одне те добре, що своє око буде в отому загоні, чи — можна сказати вже — у ворожому таборі. І нехай Рябокляч із Пожитьком спробують тоді отак, як тепер, нехтувати його, поради його!.. Самі на поклін прийдуть... Але замріятися дуже саме Пожитько й не дав. Гмиря аж кинувся раптом від басового голосу в залі (за думками і не почув, як пройшов він туди через сіни). "Прийшов-таки. У сірка позичив очей. Ну що ж, нарікай на себе. Коли згарячу словом якимсь прикрим огрію!"
Він помацки поночі з "кругленької" пройшов у "довгеньку" кімнату (нині одведену для квартирантки). Перед дверима у залу пристояв. Пригладив долонями чуприну, розпушив руду свою бороду широку — на всі груди — і відчинив двері.
— Ну он бач! А я що ж кажу!— зустрів весело господаря некликаний гість.— Відбув своє на криласі, свічок бабам продав та й гуляє тепер з гістьми. Громадську повинність свою виконав. Не те що ми, комітетчики сердешні! Як понаймались. Нема ні дня тобі, ні ночі.
— Та вже потерпи, бідолахо,— з єхидною усмішкою сказав Гмиря.— До перевиборів уже недалеко.
— Добре ж, як не оберуть і вдруге.
— А ти одвод собі роби.
— Диви! Сам, їй-право, не додумався б. Спасибі, Архипе Терентійовичу, за пораду.
— Нема за ідо, Кіндрате Федоровичу.
Але в такому тоні розмова, звичайно, довго тривати не могла. Господар сам і змінив тон, уже простіш запитав Пожитька, з якої ж це він нічної роботи вертається зараз.
— У маєток ходив. Знав наперед, що не повіриш. Теличку Антона за свідка взяв. Звідки йдемо?— звернувся до Телички, якого Гмиря тільки тепер побачив на стільці біля порога.
— Точно — з маєтку,— підтвердив Антон.
— А я і без свідка повірив би,— сказав Гмиря.— Від учора, як Погорелов приїхав, ти тепер з маєтку й не вилазитимеш. І ввечері з його превосходительством чаї розпивав?
— І не бачив.
— А що ж за діло таке вночі?
Пожитько з вишуканою чемністю попросив у дам дозволу закурити і запалив цигарку. Тоді став розповідати.
Грицько Саранчук хіба ж не натворив чудес! Обеззброїв козацтво. Двоє, правда, залишились. Так один, як почув, аж у Чумаківці, у родичів, оглянувсь. А другий на піч заліз. Мусив за ноги стягати. Бо як же маєток лишати без охорони?! Ото й повів у двір. І добре зробив. Від самого ставка через всю економію пройшли — ні душі. Бери, веди собі, що хоч.
— Та то що "веди"— пусте. Далеко не заведе, бо слід по снігу,— зауважив Гмиря.— А от немов... Страшніший злодій. Злий на народ. Та з сірничками пройшовся б...
— Ти вже що не придумаєш!— перепинив його Пожитько.— І кому б це у голову вдарило! Та за це знаєш що, коли б зловили? Смерть на місці! Самосудом.
— Не всі злодії ловляться.
Та не всі. Поставив Кузьму Шумила на варті.
— А де ж їхні сторожі?
— Збори саме. Наймитський комітет обрали. Омелько Хрін голова. Антона —"бідолаху",— підморгнув Пожитько,— скривдили тяжко. Тим, що розпинався отак за них. Провалили!
— Не провалили,— поправив Антон.— Формальну зачіпку знайшли. Що не приступив до роботи.
— Та таки ж і правда. Який же ти наймит, коли ось місяць скоро як дома, а ходиш —"руки в брюки". Як панич. На материній шиї сидиш. Та тільки й знаєш народ каламутити. А воно й не вийшло. Артем Гармаш ніжку підставив.
— З Гармашем я поквитаюсь. Будь певен! Але й тобі, Кіндрате Федоровичу, не забуду, як ти мені загородив ніж у спину. І приурочив же!
— Не сам. Комітетом вирішували. Щоб ніякої більшовицької анархії не допустити. Чи лівоесерівської. І не допустимо. А так само і з боку пана — ніякої контри. Про це я особисто попередив його: живи собі тихо-мирно.
— А він надовго думає осісти?
— А тобі що?— замість Пожитька відповів Гмирі Чумак.— Сонце він заступає тобі, чи що! Нехай живе собі чоловік.
— От іменно!— підбадьорений несподіваною підтримкою, підхопив Пожитько.— Тим паче, що йому вже і нема куди більш подаватись.