І не лякай мене страхами, не боюся.
— Чом? — допитувався і злегка гамував її руки.— Повинна би...
— Бо люблю тя, місяцю мій срібний.
— Повтори.— Завмер, причаївся на сіні; і власний подих, і шерхіт сухих бадилинок, і розгойдана плавба місяця на хмарах... того місяця, справжнього, якого видно з-під бриля оборога, заважали йому, хотів чути тільки її голос. Лежав, як у сповитку, прислухався до себе й дивувався, що не вирував у ньому темний похітливий шал, а натомість співало в ньому, дзвеніло в кожній жилці блаженство, якась вища, ніколи ним не переживана радість. Хто знає, може, це й є щастя? — За що любиш? Старий єсьм...— Був жорстокий до себе, однак жадав ясності: або хай щастя вкоріниться і розгалузиться, або хай здиміє, шугне з-під оборога, як наполохана куниця, коли Анна скаже, що кохає з жалю... "з жалю до твого сивого волосся, місяцю мій срібний".
— За що? — замислилась. — За те, мабуть, що ти такий... несмиренний, що вперто шукаєш волі. Тільки чи є воля — красна квітка... чи вартує вона бодай ногату без людей?
Красно мовила Анна, але він її не слухав.
її кохання теж було схоже на красну квітку; господи, та чи є десь на луках косиця, яка б що не день квітла новою барвою; сьогодні жовтою, завтра — небесною, післязавтра — муравиною? Василько розкошував у повені хмільних барв і, як бджола, спивав нектар з кожної пелюстки. Воістину: солодкий мед любові.
Пам'ятав він, правда, що всякий мед проїдається: той згіркне, той стає кислим, той загустим, той знудить або ж наб'є на зубах оскому; через це приходили часом до нього думи, що й він зазнає колись пересичення медом. Однак сумніви швидко розвіювалися, бо він шукав не однієї тілесної насолоди, а й навчився бачити в косицях красу; Василько не міг налюбуватися низьким грудним голосом Анни, його хвилював погляд її карих очей, порух брів, випуклість персів, стрункість ніг. У кожному її слові, бодай і в незначному, в сяйві очей, усмішці в кутиках повних уст таїлася велика таємниця, зваба, він спішив таїну розгадати... і розгадував її скрізь — на мураві дворища, в лісі, в потоці, коли купалися; здавалось, не знайдеш місця, де б він її не любив, і від цього дикі, нелюдимі місця ставали ріднішими, обжитими.
— Ти ненаситний дикий звір, Васильку,— говорила Анна, відпочиваючи на його широких грудях.— Глянь, ми тут витолочили все навкруг. А ще нарікав: старий єсьм.
Над ними шуміли смереки, ще вище здіймалися гори, Василько з Анною лежали, як у колисці.
— Тому й витолочили, що-м старий. Ще хочу народити синів... аби ця пуща ожила молодими голосами, аби їх колиска зелена виколисала.
Він і сам іноді дошукувався своєї чоловічої сили. Адже мав дотепер двох жон, царство їм небесне, був тоді молодим... не міг, отже, нарікати, що ложе його дихало студінню; з вогню жони народжували йому синів. А втім, може, й не з вогню, а з обов'язку? Жона-бо для того й сотворена богом з Адамового ребра, щоб продовжувала рід. Тепер, коли Мирослава і Рада віддалилися від нього в часі і біль за ними причах, мав змогу приглянутись до небіжчиць зблизька; гріха в цьому не вбачав, бо не збирався ані осуджувати, ані дорікати їм у чомусь, хотів лише запитати. "Чи любили ня?" Тіні, викликані з небуття, мовчали. Вони або не знали слова "люблю", або ж воно здавалося зайвим... для обох жон зайвим і для нього теж. Дивного в цьому нічого не було. Першу жону Мирославу висватала йому Мама, кажучи: "Мирослава одиначка у вітця свого Перевізника Арсена, багате віно з нею дадуть. А це головне, сину,— додала, помітивши, що Василько готовий заперечити.— Ти, певно, хочеш спитати: а як бути з любов'ю, як коротатиму життя з нелюбимою водимою? Так? Відповідь моя така: будете жити, як ми з батьком твоїм Чагром жили. Чоловік і жона — се два окремішні камені, що до якогось часу лежали на різних межах. Спільна постіль, узи шлюбні роблять з них жорна... два камені притруться і мелять муку".
І він привів на своє дворище Перевізникову доньку.
Чи була вродлива? Не пам'ятав... не міг пригадати ні її обличчя, ні очей, ні стану. Зате пам'ятав її покірливість: покірно його роззувала, мила ноги, покірливо лягала поруч, і покірливо народжувала сина.
Другу жону Раду умикнув у весі під Коломиєю, і тієї ж таки ночі, як тать-напасник, узяв її дівочий вінок і силоміць, кинувши в сідло, привіз до самотньої хижі в гайку над Прутом-рікою. На цей раз він сам знехтував любов'ю... хоч потім потайки любувався Ради-ною красою... красою дикої неприборканої лошиці. Щось таїлося в ній первісне, степове, гінке і горде. Василько мовчки тішився, що володіє розпуклим квітом рожі, яка цвіте серед терну, і водночас щомиті відчував, як боляче прошпилюють — о ні, не долоні, — а саме серце колючки рожі: Рада не простила умикання, у весі під Коломиєю залишився її ладо. Василько ламав її гордість жорстоко, батогом... і не спав ночами, стережучи, щоб не втекла; стеріг, власне, не кохану жону, а ниву, в яку посіяв сім'я.
Син, маленький бровастий Чагр, наречений так на дідову честь, помирив їх, але не зблизив.
Де ж тут, на цьому кам'янистому грунті, могло прижитися деревце, ім'я якому любов?
Інша справа — Анна. Вона послана Василькові самим господом оогом... а може, поганською Ладою... а може, паном цих гірських пущ? Він усім — і богові, і ладі, і панові — вдячний, бо Анна дана йому не лише для продовження роду, але й для того, щоб знав: є на землі щастя...
"Щастя?" Що, що? Він вимовив заповітне слово вголос... а мо', лишень подумки? А все ж Василько озирнувся, щоб пересвідчитись, чи хтось не підслуховує. Чув же колись від старців: "Не хвалися голосно щастям, воно, як птаха, сполошиться людської тіні".
Глиняний глек поволі закипав; кипіння народжувалось у його нутрощах, на дні; глек глухо побулькував, тремтів, аж поки на поверхню води випорснула жменя срібних росинок. Вода зарябіла хвильками, збурилася й потекла білою піною через крису. "Чи людське щастя не подібне на шумовиння окропу? — сотав Василько вервечку думок.— Було й нема: спливло через крису, піднялося хмаркою увись або осіло на дно. Ми очікуємо щастя, як празника після буднів і постів, а коли воно нарешті сідає на наші ворота, як дика голубка, ми боїмося його сполохати і втратити. Яке ж то щастя зі страху? Але навіть щастя настрахане біля нас не одомашнюється, і, певно, так повинно бути, бо не сотворив господь чоловіка для того, щоб він вічно святкував. І залишається після нього вітер з-під голубиного крила. Тільки вітер... і ти знову жебрак".
Сумно стало Василькові, синові Чагра.
Він тричі сплюнув через ліве плече, кленучи себе за невчасні мислі. Хоч... чому невчасні? Треба завше бути готовим до найгіршого, тим паче, коли ти безсилий перед таїнством пологів. "Коли б поруч були люди... однодумці... чесні і вольні, то б і воля лісова стала запашнішою і тривкою, і щастя ж своє оборонили від зла", — чи не вперше забанував Василько за людьми.
Він дивився на свою колибу, уявляв на постелі Анну, що спала; разом з Анною поки що теж спали дві взаємно ворогуючі сили — радість і небезпека, і він, по правді кажучи, тепер уже не знав, чи щоб непевне ждання урвалося у сю ж хвилину, чи щоб продовжувалося безконечно. Окріп тим часом у глеку ^біснувався, бризки піни досягали Василькових рук, обпікали. Він хитав головою і дорікав собі: "Я мислив, що піна не залишає сліду, а вона ятрить шкіру. Все, так, усе залишає по собі слід; а коли щось у тобі залишається від пережитого, то, отже, не біднієш, а багатієш. Подібно й щастя. Хіба не багатий я був розмовами з Русином-книжником, хіба не добрішав я, наслухавшись від Настусі-сестри голубих казок про доброту людську, хіба не почувався я щасливим, коли забивав останній цвях у вибудуване мною? А любов Аннина? Хто б... яка сила витравила б, згладила або випалила її слід з мого серця?"
І в сю ж хвилину долинув з колиби стогін Анни.
Василько, син Чагрів, схопився на ноги, тугіше переперезав черес, поправив ремінець, що перехоплював на лобі волосся, і поплював у долоні.
Чекала його незвична, як для мужа, робота.
Він оглянувся і в душі крикнув: "Гей люди, братове, як важко без вас!".
III
Сон був: і дали ангели Янові чорне яблуко...
Власне, чорне яблуко з'явилося ген-ген пізніше, перед Я новим пробудженням, а до того снилося, що він умер. Сталося це посеред рівного піщаного поля, на якому боярин не запримітив ні кущика зеленого, ні бадилинки: поле лежало сіре, витирлуване копитами, глухе й безлюдне; коли Ян упав на нього горілиць і спробував волати порятунку, та крик його, ледве видобувшись з горла, повис у загуслому повітрі, мов замерзла бурулька.
Ян лежав пластом і дивився, як з піднебесся зліталися ангели, щоб понести до бога його душу. Це боярина втішило, ангельський лет означав: даремні були земні страхи, що за численні великі й малі прогрішення горіти йому в гієні вогненній. Видно, на небі міряють людські вчинки іншими мірками. Раювати йому тепер у царстві небесному навіки.
Він заплющив повіки й відкрив рота: пишеться-бо в книгах, що душу в чоловіка виймають крізь горло. Ангели тупцювали навколо, як купці біля корови на торжищі, і зрідка про щось перемовлялися; один з них прохопився Словом руським, що в небіжчика тхне з рота хмільним, мов з відчинених дверей корчемці. Ян хотів було пояснити небесному воїнству, що звечора трохи перепив, але не встиг і пискнути, бо раптом заболіло в череві, навколо пролунав ангельський хор "Готово!", і він уздрів свою душу. Вона прибрала подобу старого облізлого собаки. Його брав сумнів, чи ангели випадково не підкуплені Іваном Русином, адже ще при житті приблизно уявляв, надивившись на святі ікони, як повинна душа виглядати. Мала б вона мати бліде лице, складені до молитви долоні, а від голови повинна б промінитися ясність. Одежа на ній — біла туніка праведника. Так малювали душі ізографи. А тут... старий спарши-вілий пес. Фе! Ні, не обійшлося без підкупу Іванового. Правда, глянувши пильніше псові в очі, він скис: "На мене він схожий. Мої очі, моя борода, ніс. Видно, ми, на землі сущі, мало знаємо, як виглядають насправді наші душі. Душа Івана Русина, приміром, може брикати в личині віслюка". Він уявив, посміхаючись, як кусатиме в райському саду його пес Русинового віслюка.
І хихикав, радіючи, в кулак.
Не кажи, Яне, "гоп", поки не перескочиш.