Про що б не писав поет, яких тонкощів чуттєво-ліричної фантазії не сягав би, в творах його так чи інакше проявляється зачарованість рідним краєм, прагнення осягнути його минувшину і будучність, пройнятися насущними проблемами.
За фахом своїм Михайло Гершкович — журналіст, уже багато років працює відповідальним секретарем балтської районної газети "Народна трибуна", отож йому добре відомі й історія Балти, й чарівні куточки її; істинне будення його краян і ціна їх тяжкого селянського хліба...
Одначе в більшості творів поет зумисне уникає і декларативної ейфоричності, і підкресленої заземленості віршованих сповідей, підносячи поезію до того рівня філософського осмислення, за якого наше грішне буття неминуче вивіряється на високу пробу морально-етичних критеріїв добра, людяності, гуманістичного сумління:
У чергах, в побутовій суєті Зумій не розмінятись на дрібниці, Лиш в праці невичерпної криниці Вичерпуючи істини святі.
Добро і зло напрочуд непрості.
У сплетиві стосунків, вчинків ницих.
І лиш змовкає совісті дзвіниця, Руйнуються опори у житті.
Закони поетичного творення не дозволяють авторові зловживати поняттям "дзвіниця", вдаючись до нього в кількох віршах, проте образ оцієї "дзвіниці совісті", його по-громадянському наснажена духом сучасності луна правди і сумління б'є на сполох, по суті, у всіх творах збірки Михайла Гершковича. Саме цим, власне, він уже давно, і то досить сміливо, прилучається до загальнонаціонального літературного процесу, виступаючи зі своїми віршами та літературними розвідками на сторінках республіканських журналів "Дніпро" і "Донбас", у колективних письменницьких збірниках та в обласній періодиці. Він був учасником кількох зональних нарад молодих літераторів, переможцем обласного літературного конкурсу "Гроно", дипломантом обласного фестивалю поезії і пісні.
Перша книжка автора, ніби перший щабель того важкого поступу, яким кожен митець, наче на Голгофу, піднімає на вершину мистецької майстерності ним самим проголошений і витворений, відлитий у творчих пошуках і муках сумління дзвін власної совісті. Нехай же щастить нашому поетові у цьому важкому, але благодійному сходженні[63].
МЕЛОДІЇ ДУНАЙСЬКОЇ ХВИЛІ
Пониззя Дунаю — один із тих чарівних куточків країни нашої, який ніби для того й створений, щоб у ньому щороку народжувалося по талановитому поетові і щодня — по новій пісні. Правічна українська земля, полита кров'ю і потом ще тих, із праслов'янських часів, пращурів наших, сучасна Кілійщина щедро ввібрала у свою генетичну пам'ять і злети та падіння Галицької Русі, кордони якої сягали правого берега Кілійського гирла та морського узбережжя; і навальні штурми ворожих фортець дружинами київських князів та полководців; і звитяжність воїнів Задунайської Січі...
Упродовж тривалого часу цей географічно віддалений край, з певних причин, залишався осторонь бурхливого літературного життя решти держави. Перші ж ознаки мистецького відродження з'явилися лише 1984 року, коли в Кілії було сформоване літературне об'єднання "Дунайська хвиля", від дня заснування свого очолюване поетом, нині членом Спілки письменників України, Валерієм Виходцевим. З приємністю згадую, що й самомумені, як голові Обласної ради творчої молоді, теж пощастило виявитися безпосередньо причетним до створення цього творчого гурту. До того ж мені неодноразово випадало готувати до друку на сторінках обласної молодіжної газети і твори окремих кілійських літстудійців, і їх колективні добірки.
Що ж до колективної поетичної збірки, яку ви оце щойно взяли до рук, то її не можна вважати традиційним зібранням творів кількох місцевих авторів, тому що насправді перед нами — повноцінний творчий звіт і кожного члена районного літературного об'єднання, і всього цього творчого колективу в цілому. Тож, упевнений, сама поява її стане не лише початком доброї мистецької традиції "Дунайської хвилі", але й повчальним прикладом для літературних громад інших районів Одещини.
Я далекий від думки, що все, вміщене під обкладинкою збірника, слід вважати поетично вивершеним. Проте умови, на яких формувалася текстова основа цієї книжки, були хоч і досить суперечливими, з огляду на художні критерії та видавничі канони, проте межево демократичними: твори добираються самими авторами і подаються в недоторканій, авторській редакції. Одразу ж хочу зауважити, що поява подібних видань, у підготовці яких не відчувається втручання ні упорядника, ні літературного редактора чи внутрішнього рецензента, завжди пов'язана з певним ризиком. Але, з іншого боку, саме такий, до певної міри, експериментальний підхід дозволяє довести чистоту творчого звіту кожного з авторів до ідеального стану, демонструючи і справжній рівень творчих здібностей, і справжній рівень набутої літературної майстерності. Тобто в тому вигляді, в якому вони постають, скажімо, у вірші Євгенії Томші "Старенька хатка":
...А вікна тугою напнуті,
І стіни чорні, у сльоті.
Чия це доленька забута
Схилилася у самоті?
І де ви, справедливі боги?
Назвати це яким ім'ям?
Старенька хатка, наче стогін, Стоїть, відштовхнута життям.
...Чи у вірші Валерія Виходцева "Читаю літери зірок":
На сторінках нічної книги
Читаю літери зірок.
Вони мовчать і я із ними, Бо це не перший мій урок. Мені не вперше так мовчати У класі без учителів.
Ніхто не сміє тут повчати Учись собі, як сам зволів. Учися вислухати північ І вітерець у комиші, Де збудять досвітками півні І легко стане на душі.
Біля нескошеної ниви, Де починається ярок, На сторінках нічної книги Читаю літери зірок.
І тематикою своєю, і пошуками власного голосу та власного поетичного стилю, привертають увагу вірші Володимира Сімейка, Олени Густиної та Олега Борща. Визначною творчою особистістю постає перед читачами композитор і поет Кузьма Смаль, який свого часу заявив про себе як співавтор збірника "Пісні Буковини", що вмістив у собі понад шість тисяч зразків народної творчості. Випускник Київського музичного училища ім. Глієра та оркестрового факультету Львівської консерваторії, цей подвижник, істинний інтелігент, упродовж багатьох років працював учителем музики в селі Шевченковому Кілійського району. Уродженець українського села Сверже, що в Польщі, він десятки своїх пісень присвятив Придунайському краєві, який став для нього духовно і творчо рідним.
Вірю: ще з'являться рецензії критиків, у яких буде оцінено доробок літературних неофітів Кілійщини; і пролунають відгуки читачів, душі котрих виявилися збентеженими знайомством з тими чи іншими творами. Я ж у напутньому слові можу лише сказати, що, об'єднавши під своєю обкладинкою людей різних за віком, творчими уподобаннями та життєвим і мистецьким досвідом, ця книжка залишиться і для сучасників, і для прийдешніх поколінь ще одним переконливим свідченням як культурного буття Придунайського краю, так і творчих пошуків його мистецької еліти[64].
МУДРІСТЮ РІДНОГО СЛОВА
Так вже склалося, що ставлення до української мови в Україні є, і завжди буде, визначальним фактором українського патріотизму, українського державного мислення та української національної самосвідомості.
Українська нація, як, можливо, жодна інша, духовно, психологічно та інтелектуально формувалася завдяки геніям свого письменства. Вилучіть з нашого всенародного набутку імена Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Ліни Костенко, Павла Загребельного... — і ви побачите позаду себе духовну пустелю.
У моєму письменницькому архіві зберігається цікавий документ — засвідчена копія ухвали Львівської міської ради від 24 липня 1997 року "Про заснування свята Рідної мови", яка переконливо прояснює мотиви, що послужили поштовхом до запровадження Дня української мови та писемності. "У зв'язку з 200-річчям виходу в світ першого друкованого твору сучасною українською літературною мовою "Енеїди" Івана Котляревського, — мовиться у цій ухвалі, — та численними зверненнями окремих громадян і громадських організацій, Львівська міська рада ухвалила: звернутись до Президента України з проханням заснувати в 1998 році свято Рідної мови... Дану ухвалу направити Президенту України й опублікувати в місцевій пресі. Виконавчому комітету міськради максимально сприяти Львівській організації Спілки письменників та видавництвам Львова у випуску "Енеїди" Івана Котляревського в оригіналі та мовами національних меншин..."
Цей документ підтверджує, що ідея відзначення такого свята породжена була внеском у розвиток нашої національної мови українських літераторів. Крім того, він привертає увагу до того факту, що ініціатори його потурбувалися про видання славетної української "Енеїди" мовами національних меншин незалежної України, що, у свою чергу, сприяло поширенню та функціонуванню цих мов на українських теренах.
Зараз українська мова по суті ще тільки відроджується після кількох століть офіційної заборони її в Російській імперії (згадаймо хоча б Валуєвський циркуляр 1863 р., "Ємський указ" 1876 р., низку інших імперських указів і циркулярів, за якими українські книжки, тогочасні і давні, знищувалися, а всі, хто намагався писати українською, та ще коли йшлося про наукові та релігійні твори, переслідувалися); та після ідеологічного тиску в радянські часи, коли українська мова була вилучена майже з усіх вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, а сам прояв любові до української мови оголошувався комуністичним режимом "українським буржуазним націоналізмом"...
Зараз, крім України, де українська мова є державною і де нею володіють понад 35 мільйонів громадян, вона є однією з офіційних (державних) мов Придністровської Молдавської республіки, більшість території якої була, як відомо, в 1940 та в 1944 роках відторгнена від України. Українською мовою володіють також мільйони людей, що компактно розселені в Курській, Білгородській та Воронезькій областях (тобто на Слобідській Україні), а ще — на Кубані, Дону, на Далекому Сході та в інших регіонах Росії, де, на жаль, російською владою не створено жодної української школи чи хоча б українського класу; не надано українцям жодної хвилини державного радіо чи телебачення, не виходить жодного державного україномовного періодичного видання!
Але це має своє пояснення: російська влада настільки заклопотана ініціюванням (чи провокуванням?!) "російськомовного питання" в Україні, що перейматися мовно-культурними потребами мільйонів українців, які постійно проживають на території Росії, їй уже ніколи.