Ті пахощі наповнили вмить собою усю маленьку кімнатку, і Юрко зірвався і подався взад.
– Що-то?.. – белькотав… – Вацьпанна тут… о сій порі?
– Так… тут… о сій порі, а коли відси вийду, се від тебе залежить, бо я приношу тобі свою любов…
І рухом розпещеної кітки умостилася якраз у тому місці, з якого перед хвилиною встав Юрко, а відтак розсміялася тихим серебристим сміхом, тим сміхом, що зводить з ума усякого, хто не має на голові снігу з сімдесяти зим.
Кров ударила молодцеві до голови. Ось удруге кличе його ся красавиця, та не так, як першим разом, там, далеко, у Коросні. Се не була дівчина, яка з бажанням та жахом ждала любові. Се була дозріла жінка, яка свідомо тягне його у свої оп'янюючі обійми, жінка, яка не скривала під скромним одягом своєї блискучої краси, а розвертала її, як пропасть, що тягне до себе недосвідну людину, як жона Потіфара невинного Йосифа. Страшна се була спокуса, та ледве чи хто й опер би ся їй…
– Ходи! – прозвучав знову серед сміху голос дівчини. – ходи, не бійся… – І дрожачою рукою стала розв'язувати пояс, який вільно обтягав її божеські бедра.
Але ось сей рух без стиду чи сміх у такій хвилі вернули молодцеві утрачену тямку.
– Агнешка! – застогнав. – Не муч мене! Ти не знаєш, може, що у мене є суджена, яку я люблю більш усього життя. Се та сама дівчина, задля якої я вбив твойого батька.
– Ха-ха-ха! – сміялася Агнешка. – А мені яке діло до неї? Я хочу тебе, тебе! Я хочу з тобою геть відси їхати з сього пекла для жінок, а за те жертвую тобі себе саму, бо більше нічого не маю. Усе узяв Івашко. Я підслухала тебе і Зборовського і знаю, що ти міг би їхати з послами у Польщу…
У млі ока змірив Юрко усю безодню, у яку щойно не покотився, і очунявся зовсім. Минула хвиля слабості.
– Добре! – сказав. – Я поговорю з пашею…
– Ах! – крикнула Агнешка і поблідла уся. – Він споре мене нагайкою.
– Ні, не споре! Йому ні на що не придасться жінка, яка його не любить…
– Ах, я люблю його, він такий гарний, такий сильний, але він не дбає про мене!..
– То се така любов вацьпанни, що валяється по чужих спальнях без пояса?
Мов опарена, зірвалася Агнешка з подушки.
– А що ж то вацьпан – євнух чи проповідник? – спитала насмішливо.
– Ні! Коли б тебе любив, то доказав би, що ні одно, ні друге, але у мене є, крім крові та пристрастей, ще й честь.
– Ах, вацьпан, удаєш, бо боїшся Івашка, ха-ха-ха!
– Що його не боюся, се хіба знаєш найкраще сама, але я не хотів би його скривдити, хотяй би навіть і не любив своєї Галі, бо він вчинив мені добро.
– А, то ви сей Юрко, про якого Галя говорила…
– То вона про мене говорила?
– Але ж говорила, говорила, якраз таке саме, як ви. Але що ж се пошкодить Івашкові, тобі або їй, що ми будемо любитися або поїдемо разом домів? Прецінь на мені вже, хвала Богу, знаку від сього не буде.
Юрко схилився і підняв зі землі фереджію Агнешки.
– Ось одягнися, вацьпанно, прилично і слухай, – сказав рішучим голосом. – Мені від твоєї краси чорно у очах робиться, у мене нема у тілі квасного молока, тільки кров, а я не бажав би, щоби вона взяла верх наді мною. – Тут заждав Юрко, аж Агнешка одягнеться у фереджію, а відтак продовжав:
– Я поговорю з Івашком, а якщо він згодиться, то попрошу пана Тарговського, який вертає до Польщі, а він візьме тебе.
– А який сей Тарговський? Молодий, гарний?
– Молодий і гарний!
– Ах, так? Не говоріть Івашкові нічого, та й я мовчатиму. Добраніч, "цнотливий Юзефе"!
І, злобно усміхаючись, вибігла.
Довго сидів Юрко, наче довбнею по голові ударений. Відчинив вікно та пустив у кімнату свіжого, холодного повітря і уклався спати.
Слідуючої днини Агнешка щезла з дому паші у дільниці Єні-Капу без сліду, а в день опісля пропав і євнух з обави перед карою.
7. На волю
Юліан Опільський
Густі хмари гнали по небосклоні. Хвилями указувався клаптик синього неба і щезав у повіні мрячних бовдурів, мов привид доброї долі. Від часу до часу, наче блеск гарматного вистрілу, падав луч сонця на розбурхані, олов'яної краски хвилі. Тоді у віддалі у тумані указувався жовтавий високий беріг, пустий, безлюдний, сумний. А море скаженіло, бушувало, кипіло. Полуднево-східний вітер шмагав поверхнею моря всупереч струї, а з сього родилися короткі, круті, зовсім покриті піною вали, які, здавалося, були не з води, а з олова – так важким та прикрим був їх удар об судно.
Наче оріховою лушпиною, кидали хвилі галерою. Оба вітрила розпущено, весла спочивали, а каторжники корчилися під острим подувом. На кладці не було нікого, тільки біля вітрильних прив'язей стояли моряки. На містку перед каютою не було також нікого, зате у кормовій кімнаті біля правила керми стояло аж чотирьох людей. Супротивність вітру та струї викликувала малі бистротечні вири, які і крутили би судном, наче фуркальцем, наколи б не керма, але при держанні її лучалося, що правило відкидало керманичів то в один бік, то у другий, мов м'ячі. Судно скрипіло, крізь кормовий отвір заливала вода хвилями поміст кімнати, керманичі сопіли і пітніли. Білі солоні бризки раз у раз заливали їм очі, а з посинілих уст раз у раз вилітали Аллах, його пророк або цілі низки прокльонів та побожних окликів.
Важко працювали моряки, качаніли від холоду веслярі, вода раз у раз заливала палубу і кладку, з чердака стікала вода, полотняні покривала на гармати опливали боною, і ні одного турка не видко було наверху. Тільки біля передньої щогли стояли Івашко і Юрко. І, певно, у сю хвилю однаке почування витало у їх душах – туга за тим далеким, захмареним узбережжям.
– Пусто сьогодні на морі! – перервав мовчанку Юрко.
Івашко кивнув головою та загорнувся тільки дужче у свій довгий плащ з верблюжої вовни.
– Погано і галерам, і чолокам, – відповів. – Бодай-то їхати галеоною! З поворотом поїду уже з яким генуезцем.
Настала мовчанка, і знову оба вдивлялися з-під каптурів у далекий беріг України. З пірваних хмар став покапувати дощ, але видуте вітрило ослонювало обох стоячих під щоглою. Галера порола носом розбурхану хвилю – то з'їздила з валу удолину, то врізувалася у бік слідуючої хвилі, то поринала задом у глибину, ніс високо торчав у повітрі, а вода з чердака спливала між каторжників. А не мали вони і тої потіхи, що Юрко, бо між ними не було українців, а далекий захмарений беріг був для них тільки одним проклятим краєм неволі більше.
– А чи вашмость пан зладили усе до дороги? – спитав нагло Івашко.
– Я? – спитав, наче спросоння, збуджений молодець. – Хіба я уже поїду домів?
І його очі блиснули блаженством, мов сей луч сонця, що час від часу розсвічував темряву.
– Так! Поїдеш, вацьпан, а я остану…
Юрко уважно поглядів на товариша.
– Від тебе зависить, чи останеш, чи ні, але що скаже твоя совість, коли оставиш недовершеною свою задачу?
– Ах, у мене нема сумнівів, брате, є тільки біль! Ще коби-то замість Агнешки був хто другий, то була би розрада, а так-то й волю, що утікла.
– То ти не шукав її?
– Навіщо? Я й тепер знаю, де вона. Я міг би обставити дім на Пері заптіями і дати пану Корецькому у Єдикулі товаришів. Тарговський держить її у себе, але вже зачуваю, що і писарі польського посольства до неї заходять. Я думав, що її краса має душу, а тут між тим найшов же першої днини у неї тільки те, що є у всіх дочок гаремів, наче вона не жила у шляхетському домі ляха, а у якомусь турецькому заперті. Самиця, та й годі! Я рад, що позбувся її. Але се дивне, – додав по хвилині, – що вона до вацьпана присікалася у Стамбулі.
– Бувало і таке, – відповів Юрко, – та се буде, може, й причина, чому вона втікла до Тарговського.
– Ага! Я, бач, дивувався, що вона не лишилася при тобі, і позволив їй до тебе ходити, бо думав, що… то й заспокоїться. Але, бачу, краще повірити несторіанському мужеві, чим повнокровній жінці. Недармо кажуть турки, що легше упильнуєш мішок з блохами, чим непутящу жінку… Та й каже арабський поет:
Жінки – се чортом сотворені на нашу погубу.
До Бога тікаємо перед путами диявола.
Вони є початком усіх людських лих
У справах світських і у справах віри.
– Ба, не всі такі…
Івашко засміявся.
– У Польщі? Горе народові, що з таких жінок родиться!
– Яке дерево, такий клин! – докинув Юрко. – Се правда. Не дивно, що у Польщі не найшов я ні одного справжнього мужа, ні одної чесної жінки, ні одної людини зі серцем – чуттям.
– Тому я й волію жити в Туреччині, чим у Польщі, а вертати туди бажав би я хіба як мандрівник, який їде у святу землю поглянути на місця, де небесний огонь потопив Содом і Гоморру.
З усіх слів Івашка звучало таке завзяття, така злість і ненависть, що Юрко аж здригнувся. Але тепер уже не дивувався. Не був то уже той сам молодець, що, п'яний з розпуки та жадоби месті, розторощив злодія о бронзовий ліхтар. Його око глянуло у глибину життя народів, у причини і понуки, які викликували записувані з історії події. У його умі рисувалися зовсім ясно страшні ворожі сили, між якими виростала нова воля його народу. І ясно, виразно бачив він, як благородними є основи сього нового світа. Непорочна, свята велич народного стремління – се, наче Божа воля, яка з нічого творить світ, вливає у серця мужів, які володіють сим світом, велич і розум, та не засорюють джерела річок народної будуччини підлотою…
Під вечір, як далеко оком сягнути, пожовкло море від намулу великих рік України, які весняні свої води вливають у Чорне море. Вода, яка заливала хвилями поміст, була майже солодка. Дощ устав, бо вітер перемінився і подув просто з полудня. Паша приказав звинути вітрила, а веслярі прийнялися за весло. Вчинили се тим радше, що рух розігрівав заков'язлі члени тіла. Кромі сього, Івашко мав те дивацтво, що своїх веслярів кормив доволі добре і дбав про чистоту між ними. Взимі давано їм навіть овечі шкіри на хребет, так що його чотири галери, які звичайно стояли у Трапезунді, визначалися між усіми справністю в рухах та скорістю ходу. Тому-то й тепер помчалася галера по розбурханих хвилях, мов дельфін. Морські ластівки та чайки зі скиглінням літали понад водою, а високо горі попід хмарами летіли з криком та курликанням журавлі з вирію.
Тихо, без вечірньої зорі запало сонце за хмарний овид, а коли на землю й море налягла ніч, галера колихалася при набережній очаківської пристані.
Абазе-паша заїхав у конак Алія-паші, якого флот стояв у очаківській пристані, чатуючи на козаків.