по зову нашего таланта.
Уже первый, дебютный сборник стихов Ирины Львовой засвидетельствовал, что к искусству приобщается поэтесса, которая познала не только цену Слова, но и цену всех тех душевных переживаний, тех жизненных взлетов и падений, тех душевных заводей и водоворотов, в которых это самое Слово рождается.
Почти каждое ее стихотворение — это еще одна частичка той вселенской тревоги: за детей, за друзей, за весь этот физически и духовно вздыбленный, и в то же время невесть куда, к какой пропасти несущийся мир, — которая, постепенно проникая из стихотворения в стихотворение, формирует великую исповедь современной, затерянной между бесчувственным миром цивилизации и собственным душевным миром Женщины. Именно на грани этих миров и зарождаются искренние в своей наивности, но далеко не наивные в своей искренности строфы.
Увы, в искусствоведческий обиход давно вошел литературно-обывательский термин "женская поэзия". Знаю-знаю, в устах одних он означает ни что иное, как обостренную чувтсвенность отмеченой им поэзии; в устах других — звучит как-то слишком уж снисходительно, причем снисходительность эта самим поэтессам нередко кажется оскор бительной...
Так вот, поэзия Ирины Львовой, несомненно, принадлежит к разряду "женской". Но определяется это не излишним чувственным сюсюканьем автора, и даже не подчеркнуто-изысканной женственностью, а теми сложными судьбами ее героинь, в которых, словно в таинственном кристалле познания, зарождается и пульсирует вполне узанаваемый образ нашей современницы. А уж кому-кому, а Ирине Львовой удается из калейдоскопического множества выстроенных в ее стихах разноцветных и разночувственных деталей составить этот зримый, умудренный жизнью образ мечущейся, любящей и душевно страждущей женщины, пребывающей на самом опасном изломе возраста, материнства, судьбы, карьеры и, конечно же, творчества...
Да, порой Ирина почти сознательно жертвует своим поэтическим видением и поэтической школой во имя возможности вдоволь, всласть выговориться перед собой и читателем; во имя стремления сказать значительно больше, нежели это позволено по канонам рифмы, ритма, строфы, размера и, ясное дело, языковых норм, а, следовательно, по законам высокого искусства. Но... не обладая в совершенствии умением постигать законы мастерства всегда и во всем, она, тем не менее, старается быть совершенной в восприятии своей личной житейской правды, а значит, и в своей искренности".
Чимало хороших слів можна сказати і про твори Анатолія Ковальського, Михайла Нізовцова, Олександра Корембліта, Наталії Тувинської, Людмили Шиманської, Валентини Присяжної...
Свого часу про одного з відомих московських поетів, уже на схилі його літ, було мовлено: "Він написав чимало хороших віршів, але не видав жодної хорошої книжки!" Висновок настільки ж гнітючий, наскільки й парадоксальний. А розшифровується він просто: у кожну з книжок автор намагався втиснути все, що тільки ним написано. Тобто "внутрішній редактор" у нього не спрацьовував, а редактори, які готували ці книжки до видання, не набиралися сміливості переконливо підказувати авторові.
Причому не слід плутати поняття "внутрішній редактор" і "внутрішній цензор", до якого теж необхідно вдаватися в питаннях етики, патріотизму і, взагалі, громадянської відповідальності за своє слово. Так, і відповідальності, але не на стадії громадянського переляку, від якого застерігала колись Ліна Костенко:
Шукайте цензора в собі,
Він там сидить, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
І тихо вилучає вам сумління...
з
Я вже не раз говорив і не боюся повторитись: справжній письменник починається не з таланту, а... з Особистості! З таланту починається всього лиш аматор... Навіть володіючи могутнім талантом, письменник як особистість, як літературне і громадське явище може і не відбутися, тому що талант є лише основою, на якій і завдяки якій ще тільки треба сформувати інтелектуальний потенціал, світогляд, професійний рівень, громадянську позицію і просвітницьку мудрість. І все це — за виняткової, до самозречення, працездатності.
Подібно будь-якому іншому виду мистецтва, поезія володіє підступною — саме підступною! — здатністю накопичувати й постійно поповнювати свій арсенал образів й асоціативної образності; тематичних розробок, сюжетних колізій, мовних, жанрових і стильових прийомів... Відтак, щастя величезного гурту вічно "молодих" і вічно "початкуючих" літераторів у тому й полягає, що пізнання світової поезії обмежується у них побіжним оглядом шкільної хрестоматії та кількома збірками двох-трьох відомих — із найбільш знаних і цитованих — авторів.
Причому більшість із них ніколи — щоб отак, вдумливо та з олівцем у руці, — не знайомилися ні з творами широкого кола своїх сучасників, ні з працями літературознавців, критиків та мовознавців, не кажучи вже про творчі лабораторії провідних митців. В іншому випадку вони нарешті збагнули б, як це неймовірно важко — хоча б щось у цьому творчому бутті по-своєму побачити, осмислити і відчути, а головне — талановито переплавити все це в образну систему і філософську думку та відтворити в поетичному Слові.
Хтось із давніх сказав, що поет, який уперше порівняв місяць із жіночими персами, тобто красу місяця із красою жіночих грудей, безсумнівно був поетичним генієм. У той час, як усі інші, що під впливом його поезії, свідомо чи не усвідомлювано, вдавалися до подібних порівнянь, поставали перед літературним світом викінченими нездарами.
Здається, зовсім недавно поетові варто було написати: "Лобзай, лобзай, твои лобзанья жгучи!" — як дами починали розчулено діставати зарукавні хусточки і закочувати очі, а найбільш екзальтовані — ще й артистично вмлівали. Одначе упаси Господь когось із віршуючих податися з подібними творами до солідного видавця у наш час. Хоча, не поспішаймо з висновками: до сучасних так званих "видавництв" ще й не таке приносять.
У тім-то й біда, що сьогодні володар кількох тисяч гривень або співчутливого спонсора, без будь-якого добору, внутрішнього рецензування і редакторської правки; за цілковитої відсутності не те що таланту і професіоналізму, а хоча б якихось там примарних літературних навичок, у будь-якій "захудалій" районній типографії може спокійнісінько видавати, хоч повне зібрання одвертої графоманії, а хоч літературні свідчення свого цілковитого божевілля. І прикладів цьому скільки завгодно.
Надання сотням районних типографій, які не мають у своєму штаті ні редакторів, ні коректорів, ні рецензентів, ні просто підготовлених літераторів, права на книжкове видання, призвела до того, що Україну буквально заполонила орда вже не просто пишучої, але й уславленої районним самвидавом та лауреатськими званнями місцевого пошибу літературної братії.
До мене вже десятки разів зверталися вчителі і директори шкіл, які просто не знають, як відбиватися від місцевих свіжоспечених лауреатів, які тепер вриваються до шкіл, вимагаючи, щоб за програмами "Літератури рідного краю" вивчали саме їхні твори, тому що тільки їхні безсмертні творіння і є отією... справжньою літературою рідного краю. Причому пошесть ця вже набуває всіх ознак чи то епідемії, чи стихійного лиха.
Та саме на тлі цього масового "літературного самогоноваріння" особливої значущості набуває явлення провінційному читачеві поета-особистості, людини, яка вміє поєднувати властиву будь-якому інтелігентові кабінетну книжність з активною професійною підготовкою і не менш активною участю в культурному та громадському житті свого краю. І я недарма вдаюся до цих екскурсів, тому що за ними — жорстока правда мистецтва.
* * *
І нарешті, наостанок. Поезія, як і проза, підвладна видам і жанрам, кожен із яких має свої сюжетні, стилістичні, образотворчі, словникові та інші особливості і характеристики. Тому й оцінювати твори слід, виходячи, передусім, з вимог і канонів жанру.
Якось, впорядковуючи черговий випуск обласного альманаху "Ярмарок сміху", я змушений був у сотнях варіантів читати занудні, вже навіть не вторинні, а третинні у своїй тематичній банальності віршовані оповідки про лихих тещ, чоловіків-п'яниць і збайдужілих чиновників. І раптом серед усього цього літературного непотребу натрапляю на просто-таки осяйні у своїй філософській іронічності рядки:
Ко всенародному признанию
Пути заведомо трудны.
Поэт обязан быть в изгнании Хотя б от собственной жены!
... І тільки тоді знову починаю вірити, що справжні гумористи на Одещині все ще не перевелись. А відтак, відкриваю для читачів альманаху ім'я талановитого котовчанина Василя Федорова.
Подібні відкриття вдається віднаходити і в творах, які складають основу збірки "Райдуга снів піднебесних", зокрема, у лірико-філософських поезіях Катерини Казначеєвої, Валентини Присяжної та Наталії Тувинської; Людмили Шиманської, Катерини Левченкової та Любові Заморської; в опоетизованих полемічних посланнях сучаснику, до яких вдаються Петро Луценко, Роман Дуда, Григорій Колєсов та Михайло Агеєнко; у жанрових пошуках чи то віршованої прози, чи прозового віршування, притаманних уже досвідченому літераторові Михайлу Нізовцову. Все впевненіше пробує себе в пізнанні соціальної психології публіцистка Ольга Франко...
Усе це якраз і дає підстави вірити, що поява чергової літературної збірки дозволить кожному з її авторів осмислити власні творчі набутий на мистецькому тлі свого покоління, а головне, віднайти свого... обдарованого читача, бо й сприйняття поезії теж вимагає відповідного таланту[62].
Одеса, лютий 2016р.
СОНЕТНІ ЗВОНИ ПОДІЛЛЯ
Поділля — ця перлина України, одна з історичних колисок українського народу — завжди було щедре на таланти, виколисуючи все нові й нові покоління обдарованих скульпторів, музикантів, художників, поетів. Краса цього краю, одвічна мудрість його традицій, зажурлива дума сивих курганів-пагорбів, веселкове намисто левад — усе це не може не навівати поезії, оскільки саме є опоетизованою сутністю буття і світосприймання кожного подолянина.
У цьому ще раз переконуєшся, знайомлячись із віршами Михайла Гершковича, поета, що живе і витворює свою сонетну лірику в самому серці Південного Поділля — древньому українському місті Балті.