Тому усякому вказана дорога до переходу на іслам. І дивно, вірменські та грецькі міліонери не пішли на скаргу ані до візира, ані навіть до Ахмеда-паші, ані до Граціянія, тільки покірно згодилися на се і зложили ще раз чолобитну новому паші.
У тому самому місяці вбито на паль в Ерзерумі п'ятдесят розбишаків, одітих у вірменські шапки та каптани. Та лише дехто з покликаних знав, що се були дев'ятнадцять курдів, один потурнак-грек, один жид, двох поляків, двадцять п'ятьох яничарів, які пустилися на розбої з зимівлі у Ван, і двох заптіїв Івашкового попередника. Між вбитими на паль була половина злочинців, перед якими дрожала уся немусульманська людність Арменії та Курдистану.
Попередники Івашка замість їх нищити ділилися з ними добичею так, як польські старости з пограничних замків відбирали козакам-уходникам частину добичі, здобутої на татарах. По такій масовій казни віддихнули усі спокійні люди на східних окраїнах султанських земель, а останки розбишацьких ватаг, яких сотні укривалися під кришами намісників у тіні падишаха, покинули мерщій Арменію. До Стамбула прийшов звіт про казнення вірменських ворохобників та успокоєння пограниччя, тому муфтій, кізляр-ага та їх приверженці на всі лади славили нового пашу. Дехто говорив навіть, що було би добре довірити такому діловитому чоловікові провід у перській війні, але се говорили тільки люди, які стояли поза тісним кружком нової двірської партії. Провід остав при візирі.
Через усю осінь та початок зими піші та кінні післанці бігали з Ат-Мейдану до Єні-Капу, з Єні-Капу до Ескі-Сераю. Найшвидші галери їздили у Синоп та Трапезунд, аж одною з них від'їхав Івашко.
Дім у Єні-Капу опустів. Остав тільки нечисленний гарем, у якому верховодила Агнешка, та старий євнух, що привіз Галю у Кафу. Він мав приказ не перепинювати зносин "ханум" з Юрком, бо вони, мовляв, брат і сестра. Ось тут дізнався Юрко про цілу подорож Галі з Іванівки у Крим, але так уже навчився панувати над собою, що ні словом не зрадився, що Галя є його суджена. Несотворені речі розказував євнух про доброту та красу дівчини і жалував за нею.
– При ній був би я мав щодня плов, кускус, каву і солодощі у яка велика паша, вона ханум, а я кізляр-ага, її ту вона пішов, а я тут, о язік.
– Чи тобі тут так зле? – запитував Юрко.
– Зле? Йок! Не зле, добре!
– Так чого ж хочеш?
– Ну, вона була пек гюзель і така… така якась… мов гурія у раю… мов ангел… що то душу вийме тобі з грудей, і гладить рука гладенька, мов крілик або киця…
Ох, що у Галі душа м'яка та сильна, наче шовк, тканий золотом чесноти та сріблом чуття, про се знав Юрко найкраще. Він опер голову на руку та казав раз у раз.
– Шкода, шкода.
– Єввет, ефендім! Шкода! Вона там змарніє, жінка козак, шляхтич, хлоп – пфуй! Вона тут ханум велика паша, а я кізляр-ага! Гей, пропало!
– А чи моя кіз кардаш не є гюзель? – питав Юрко, який також дещо по-турецьки підівчився у Стамбулі.
– Пек гюзель, чок гюзель, але нема того, що там, ти знаєш, ефендім: крілик-киця.
І старий євнух засміявся сумно.
Так-то, коли надворі шалів вітер, а зимний дощ зі снігом шмагав безлисті каштани перед домом, сидів Юрко перед залізним кошем, повним вугілля, курив люльку, балакав з євнухом або мріяв сам про Галю. Вражіння новості, яке зразу відривало його ум від жури та грижі уступало звільна, а місце цікавості та спокою зайняв тихий смуток – туга. І він сам не знав би сказати, що йому долягає.
Вправді не міг був уосени вертати на Україну, але знав зовсім певно, що верне з весною як не кораблем, то з паном Тарновським і Зборовським. Вони, бач, не раз з ним сходилися у домі біля Галатської вежі, пили вино, курили люльки та балакали про війну у Мультанах та воєнні приготування Туреччини.
Юрко бачив, як Івашків посів приносить плоди. Іскандер-паша розгромив поляків та Могилу, посадив Томшу знову на престолі у Яссах, Корецький сидів у Єдикулі, а його молода жінка пропала безслідно. Вишневецький помер, війська султана ждали тільки першої трави, щоби рушити на Дністер. Панове Коханський і Тарговський виреклися в імені короля пана Корецького, а коли він сам просив їх о викуплення з неволі, заявили прилюдно, що він є зрадник і не може глядіти помочі у Річи Посполитої.
Мимо сего, пробували усіх способів, просьб, підкупства, намов, погроз – усе безуспішно. Усе розбивалося о опір партії муфтія Ессада та султанки Валіде, яка не давала себе ніякими скарбами купити. Ба, Галіль-паша заявив їй навіть через Юрка, що скаже їх під ескортою відставити до Хотина, якщо не покоряться султанській волі.
Тоді оба посли рішилися на крайність: освободити Корецького силою. Пан стражник Зборовський мав тим зайнятися, а Юрко мав бранця переховати у Івашковому домі. На жаль, пан стражник одержав на ту ціль двадцять тисяч дукатів, а слідуючої днини бачив його Юрко, перебраного за грека, на кормі генуезької галери, що плила до Афін. Пан Тарговський і Коханський найшли тільки лист, у якому пан стражник ротмістр Зборовський заявив, що не може, як вірний підданий Річи Посполитої, до так нечуваного crimen admittare manu. Тому виїжджає, щоби здати у Варшаві звіт з підпільної діяльності польського посольства гетьманові і канцлерові.
Сього звіту вправді посли не боялися, але все-таки двадцять тисяч дукатів і справа Корецького пропала. Так само не удалося найти слідів полоненої пані Корецької, і польські посли втратили вкінці усю надію, а тільки пильно помічали усі признаки тучі, яка збиралася над Річчю Посполитою.
Серед таких проб та старань минула зима, і настала коротка, бурхлива весна. Дощі та вітри вчинили немислимим вихід з хати, і більше, чим коли-небудь, сидів Юрко дома, ждучи вістки від Івашка.
Аж ось одної днини станув перед ним у довжезних шароварах та кольчузі, ковпаку та чоботах сивавий уже, але жвавий ще чоловік, і Юрко одним скоком найшовся при ньому.
– Степане, то ти? Відки тебе Бог веде?
– З Ерзеруму, з листом до тебе.
– Давай!
Далі післанець Абазе-паші зняв ковпак й з-за плюшівки добув суверток паперу, заліплений воском. Мигом розломив Юрко печатку.
"Вельмиповажаний вашмость пане Угерницький! – писав Івашко. – Військо Магомеда-дамада вигинуло від пізніх морозів, вогкості та голоду. У мойому пашалику лад і готовість до виступу майже уже цілковита. Звісти про се Галіля. Від минувшої осені козаки не покидають очаківських степів, але нападу на Кафу не було. Кіркор вернув у падолисті до Теребовлі, Іван Попель є у Діброві під Чигирином разом зі сестрою, де ждуть на тебе. Тому ладься до виїзду на май, бо я мушу бачитися з вашим гетьманом ще перед походом на Польщу. Оставай у здоровлі. Івашко".
Юрко аж сплеснув у долоні. Радість огорнула його, мов полум'я. Обняв та обцілував Степана, наче рідного, велів принести їду та напитки і не впускати нікого. Але заки далі сів до їди, перш усього скинув зі себе ковпак, фереджію та каптан і плюнув з досадою вбік.
– Тьфу на Аллаха та його пророка, на всіх халіфів та падишахів. Мушу перш усього виплюнути усю погань, якою каляв рот через два місяці. Тьфу, тьфу! Ох, аж легше стало православному християнинові!
– Ну, розкажи тепер про Івашка та його дорогу, – просив Юрко, коли Степан наївся досхочу.
Степан потягнув здорово грецького вина зі збанка, посмакував і начав:
– Цікавий то собі чоловік, сей наш паша. Нібито не християнин, а на ділі чортзна-що у ньому сидить. Виє до Аллаха п'ять разів у днину, постить, а вечером їсть свинину та п'є вино. Але також і наших свят не святкує, не говіє, не молиться. Раз тільки сказав до мене, коли бачив танцюючих дервішів: "Бачиш, що з людьми зробить божевілля, зване вірою? Тільки вони мудріші за нас, бо у нас не ноги, а душа іде у переверти". І засміявся, а я не знав, що відповісти, але скажу тобі, Юрку: він не вірує у ніщо.
– Ах, прецінь сам казав, що вірить у душу.
– Я казав йому якраз те саме, а він на те: "Душа є у всьому – се правда: у рослині, звірові, у людині, у цілому світі є душа, але де є те, до чого моляться люди?" Одначе покиньмо те. Приїхавши до Трапезунду, покликав усіх вірмен і наложив на них діш парассу у нечуваній висоті, але вони сейчас зложили гроші без спротиву. Дивне, правда? Відтак відправив велику молитву у мошеї та босо відправив прощу до гробу якогось там марабута. Страшно з того тішилися турки. Але в кілька днів по приїзді почали щезати заптії та каваси паші. Почалося слідство і відкрито заговір поміж арнаутами і якимись опришками; арнаутів вирізали наші сейбани, а опришки утікли. Ті опришки – се були перебрані вірмени. І так у цілому пашалику нема майже ні одного мусульманського вояка, а паша сипле грішми поміж турків та яничарські загони у замку, молиться, а сам розсилає післанців на усі боки, дає провідників та поживу для армії і будує мошеї. Коли прийшла весна, вислав у Кафу з Трапезунду кілька галіон з вином, але у бочках був порох та кремені до рушниць. Тепер ладиться у дорогу, але я не знаю, куди. Може, ти знаєш, то скажи!
– Я думаю, – відповів Юрко (у голові його аж хлипала радість), – думаю, що повезе нас на Україну.
– Ах, Боже! – крикнув не своїм голосом Степан. – То він справді думає нас пустити на волю?
– Так, у мене з ним є умова.
Степан встав від стола і пішов, не прощаючись, у кімнатку, яку призначили для нього. Але не спав. Довго чув Юрко ще стук поклонів, які бідний каторжник бив з вдяки та радості.
І Юрко не спав. Він передумував усі подробиці, подані йому Степаном, та старався розв'язати загадку: яким світом відішле його паша на Україну тепер, коли татарва рушає з Перекопу, а флот Алія-паші пильнує Дніпровського лиману? На залізному коші багаття вкрилося золою, і тільки лампада розсвічувала дещо темряву. У мальоване вікно раз у раз вдаряв дощ, а вітер шумів та свистів у тиші каштанів. У кімнаті було тепло, тихо, привітно, і Юрко з душею, повною тихої радості, збирався до молитви та сну.
Нагло легкий шорох заставив молодця відвернутися. Перед ним, одіта у довгу, темну, рисячим футром підшиту фереджію, стояла Агнешка. Один рух – і з плечей та повних рамен дівчини опало покривало, і вона станула перед молодцем у тому самому одязі, у якому звела була з ума Івашка у Кафі. Від її появи повіяло амброю, змішаною з запахом молодого, сном розігрітого тіла дівчини.