А вдома лежить телеграма. Блискавка. "Набігався? Тепер перепочинь трохи. Верстку вислали поштою. Обіймаємо ще і цілуємо. Дяченко. Радченко".
— Щоб же вам цілий рік отак бігати!
Відповів телеграмою. Лайливою. Довго морочив голову, як вилаяти і щоб на телеграфі не затримали. Підбирав слова так, щоб вийшла якась більш-менш зрозуміла фраза, а в кінці дописав: "Читайте перші літери". Потерпав, що й телеграфістка, зацікавившись, почне їх читати (виходило "гівнюки"), але вона бігцем проглянула текст, порахувала слова:
— З вас карбованець вісімдесят. Вийшов — аж на серці полегшало.
Нарешті отримав верстку, а згодом, десь за півроку,— сигнальний примірник. З присвятою автора: "Матері моїй — трудівниці невтомній". І це була найулюбленіша книжка моєї мамусі: скільки разів я її заставав — сидить, пестить рукою оту присвяту, пестить, наче істоту живу. І я ще не бачив її обличчя таким ласкаво освітленим. Якось сказала: "Помру — поклади її мені в голови".
Поклав, мамусю, поклав. Крадькома, ніхто й не помітив. Щоб тільки ти та я... Згоріла вона, та присвята, разом з тобою в крематорії, перемішався її попіл з твоїм, та й помандрувала ти з нею до урни, бо заповіла, що коли я вже помру, то щоб тебе поклали поруч зі мною. І тепер, коли я приходжу на кладовище до тимчасового притулку твого, мені щоразу ввижається ота давня присвята: горить, проступає з землі, достукується до мого серця. Нагадує, що вони ж чекають обоє, щоб про них не забули...
Не забудуть, найрідніша моя, не забудуть. Недовго вже лишилося ждати...
Та годі про це. Ще мамуся жива та здорова, набагато молодша од мене, нинішнього, день у день порядкує на кухні та доглядає онука. Ми з дружиною на роботі, все на роботі, і раннього ранку до пізнього вечора, а дружина частенько й до півночі: чаклує над приладами, проводить довготривалі експерименти. "Ти в мене уже й не жінка, а суцільний напівпровідник"! — кепкую з неї, тижнями, буває, не бачимось:
я уже сплю — її ще немає, я підхоплююсь — вона іще спить. "Чи ви хоч не забули одне одного? — бідкалась мамуся, коли ми в неділю вже разом сідали снідати.— Чи ти хоч свою Ду-сю впізнаєш, як зустрінеш на вулиці?" Наша Берегиня невтомна, вона весь час дбала про те, щоб ми були ситі. "А ти поїж, поїж!" — казала завжди, коли захворієш.
Якось я надумався голодувати. Тоді якраз входило в моду рятуватися від усіх хвороб голодом, чистити від шлаків організм. Поповоював із домашніми, поки якось умовив, погодилися лише на тиждень, про місяць не могло бути й мови. "Умре дитина! — стогнала мамуся.— Голодом себе заморить!" Мамуся панічно боялась голоду — довіку не відійдуть зашпори після голодоморів.
Я ж весь день на роботі тільки й думав про їжу. Прийшов додому, а мамуся з порога:
— Може, хоч повечеряєш? Он уже я й приготувала!
Витримав і цю атаку. Ліг не вечерявши.
А вранці прокинувся од якихось неймовірно смачних пахощів. Аж у животі залоскотало. Розплющив очі — пиріжки! Повна тарілка пиріжків під самісіньким носом! Духмяних, рум'яних, жовтком помазаних. Щойно з духовки.
Тут і закінчилася моя голодовка.
Мамусі мало було кухні й онука: взяла та й скопала за двором, на пустирищі, шматочок землі, посіяла огірки й цибулю, кріп і петрушку, посадила розсаду помідорів і солодкого перцю. Ще й кілька рядків картоплі пустила. Пропадала там цілісінькими днями з онуком. Я купив Серпикові манюсінькі грабельки та лопатку, і мамуся ним не нахвалиться: "От уже хазяїн росте!" Сергійко приходив з городу з ніг до голови перемазаний, як чортеня. "Нічого, одмиємо,— казала мамуся. — Зате дитина до праці привчається". Мамуся і вручила йому перший огірок, вирощений на тому городі, щоб відніс до хати. Приніс, показав, сяючи гордо, а покуштувати не дав: "Я буду ним гратися". Носився з тим огірком до самого вечора, а увечері, коли мамуся сказала: "Ану неси огірочок, ми його зараз попробуєм",— показав дві долоньки порожні: "Нема".— "Ти що, загубив?" — "Він з'ївся".— "Сам з'ївся?" — "Сам".— І долоньки розгублено в сторони...
Зібрали небувалий врожай. Заквасили дві діжечки огірків та помідорів, поставили в підвалі, буде ж тепер наш сусіда всю зиму тихцем їх провідувати. Бо кращого "закуся" годі й знайти.
Наш сусіда, що займав перший поверх нашого будинку, Франц Адамович Станіс — "полковник на генеральських должностях", як одрекомендувала його дружина, зі мною знайомлячи,— дядя двометрового зросту. А сили такої, що коли одного разу на Професорську колонію забіг скажений вовчисько і всі вулиці враз спорожніли, Франц Адамович вийшов на того звірюку з граблями в руках і буквально розмазав його по асфальту.
Його й горілка не брала: наливав у літровий кухоль пива, вина, а вже зверху — горілки. Все те перемішував старанно і випивав. Причастившись отак, потай від своєї Євдокії Ар-сентівни, яку боявся більше вогню, забирався до підвалу по "закусь". І вже там, дійшовши до кондиції, басував одну й ту ж улюблену пісню:
Гром победи раздавайся, Вєсєліся, гордий росс!..
— О, вже провідав наші діжки! — сміялась наша мамуся. Та ці відвідини аж ніяк не впливали на наші стосунки з
сусідами. Навіть те, що в перший же день, як ми туди переїхали, Євдокія Арсентівна заявила, що садок, який оточував цей будинок, до останньої деревини належить їм, тож лише вони ним і користуватимуться. Садок великий, і там родили груші, як мед, а червонобокі яблука спокусливо заглядали в наші вікна. "Дай! Дай!" — простягав до них руку малий і ніяк не міг зрозуміти, що то чуже, недоторканне. Ми поки там і жили, куштували яблука і груші хіба що з базару, строго-настрого забороняючи Сергійкові до дерев навіть підходити. Але навіть це не спровоковувало до сварок: ми вважали, що мир із сусідами дорожчий за всі на світі садки.
Перші кілька років нам жилося досить сутужно. Завжди не могли дотягнути до наступної зарплати: дружина, аспірантка, отримувала мізерію, та й я не міг особливо похвалитись зарплатнею. Десь після двадцятого починав сушить собі голову: у кого "стрельнути" сотню чи дві (на нові гроші десятку чи дві). Найчастіше йшов до Бурштейна, і він, добра душа, ніколи мені не відмовляв, а коли я його щоразу запевняв, що обов'язково віддам із зарплати, відповідав жартома:
— А я що, не можу з вас вирахувати? — Бурштейн був у пас фінансовим Богом.
У видавництві навіть ходив такий анекдот: "Яке сьогодні число?" — "Двадцяте".— "Звідки ви знаєте?" — "Дімаров пішов позичати гроші в Бурштейна".
А я, позичаючи гроші, дивувався щоразу: як Бурштейн вмудряється не тільки весь місяць на зарплатню прожити, а ще й зберегти зайву копійку? Одержував же не набагато більше од мене, тоді ще старшого редактора.
Наші обидві зарплатні витрачалися в основному на харчі та на одяг малому, що ріс як з води, ми ж ходили ще в луцькому одязі, не дозволяючи собі придбати нічого нового. Іноді вдавалося урвати з сімейного бюджету якусь копійчину, і тоді ми з дружиною дозволяли собі сходити в кіно — подія для нас неабияка. Адже тоді ще не було телевізорів.
Один такий культпохід пам'ятаю й досі.
Ми прийшли десь за годину до початку сеансу. По дорозі ще зайшли в магазин. Дружина не була б жінкою, коли б пройшла мимо магазину байдуже, не обнюхала кожну полицю. От не має й копійки за душею — все одно роздивляється, вибирає, прицінюється. Ходити з нею по магазинах — смертна мука.
Цього разу зайшли в господарський. Він увесь був заставлений дошками для прасування. Як надгробними пам'ятниками. Не інакше для велетнів, під костюми шістдесятого розміру. На кожну пішло не менше столітнього граба.
В дружини одразу ж загорілися очі:
— Візьмемо?
— Ти що? Ми ж ідемо в кіно! Нехай уже коли вертатимемось.
— А як магазин зачиниться?
— То купимо завтра.
— До завтра розберуть.
— Кого? Оці страховилиська? Та вони до кінця світу стоятимуть!
— Багато ти знаєш! — і вже йде до каси.
— Та нас і в кіно з нею не пустять! — вдаюся до останньої спроби умовити дружину.
— Пустять! — бач, вона наперед усе знає. "Господи, хоч би в неї грошей не вистачило!" Вистачило. Ще й на квитки залишилося.
— Бери та підемо.— В дружини зараз такі очі, наче тримає смачну цукерку в роті.
Підважив. Поніс. Пер поперед себе чудовисько грабове, злющий, як чорт, а дружинонька дріботіла поруч, мов медом помазана. Вона чим більшу пакость мені придумає, тим стає ласкавішою.
Утаскав те убоїсько до кінотеатру, прилаштувалися в чергу за квитками. Стою, ладен крізь землю провалитися, а тут іще позаду два скалозуби. У потилицю дихають:
— Що це ви тримаєте, дядю?
— Кришку од гроба, не бачиш?
— Ні, не кришку, а складні сани. Оно й полозки... Дядю, ви нас покатаєте?
Я б вас покатав! Поклав би один на одного поверх оцієї проклятої дошки, а зверху прилаштував би ще й жінку! Пустив би з невисокої гірки. Хоча б з Евереста.
Взяли нарешті квитки, спробували пропхатися в залу — контролерша стала стіною. Як її не благала дружина.
— Не пущу! Не положено! Залиште при вході.
— Залишити? — засумнівалась дружина.— А як украдуть?
— Та хто її крастиме?
— Багато ти знаєш! От візьмуть і вкрадуть... Побігли до знайомих. Вони недалеко й живуть.
Побігли. Чортова дошка лупила мене по колінах, аж в очах темніло.
Знайомі жили не в хрущовці, що пізніш будувалися, а в будинкові, зведеному ще за тамтої Польщі. На п'ятому поверсі. Східцям кінця-краю немає. Поки я їх подолав, одяг на мені хоч викручуй.
Подзвонили, залишили і щодуху назад: ось-ось почнеться сеанс.
Протягом усього сеансу відсапувався.
А після кіно взяв оту дошку та й потягнув до зупинки трамвайної. Прийшли, а трамвай не ходить: аварія. Зійшов :І рейок вагон.
— Я так і знала! — сказала дружина.
Вона так і знала! Так на якого дідька тоді купувала це лихо? Це ж більше двох кілометрів по морозі, та ще й проти вітру!
Ішов, як Христос на Голгофу...
Дошка ця й досі стоїть у нашій квартирі. Вічна. Нетлінна. Труну змайструвати з неї — перележить всі піраміди єгипетські. І я дивлюсь на неї з якоюсь аж ніжністю. Знову пропер би її два кілометри — по морозі найлютішому, проти всіх на світі вітрів, аби повернути оті роки. Коли молоденька дружинонька дріботіла поруч зі мною, дбайливо допитуючись, чи не втомився, чи не замерз.
Або трохи пізніше, коли ходив її зустрічати щовечора до зупинки трамвайної.