Вони уяви не мають, що таке образ і образність, як вибудовувати психологічну і філософську концепцію свого твору, спілкуючись із читачем не лише в текстовому полі, але й з використанням усього розмаїття, усієї палітри підтекстів...
Саме тому я вирішив відійти від канонів класичних "передмов", особливого сенсу в яких ніколи й не бачив, а, вже з височіні літ і певного літературного досвіду, дозволити собі кілька порад і міркувань.
Передусім, не звертайте уваги на тих демагогів від мистецтва, які десь там починають нашіптувати, що, мовляв, поезія "диктується з небес", тож має лишатися такою, якою лягла вам на душу, не зазнаючи жодної правки і жодного літературного втручання... Якщо випаде побувати в садибі-музеї Пушкіна в Михайлівському чи в будь-якому іншому музеї будь-якого іншого відомого поета чи прозаїка, подивіться на їх рукописи. І вам одразу ж стане зрозуміло, яка різниця між тим, що "лягло Пушкіну на душу", а що згодом лягло... видавцеві на стіл.
Зверніть увагу на те, який вигляд мають рукописи поета, котрого офіційно визнали першим професійним літератором східнослов'янського світу. Яка напружена робота тривала над багатьма строфами тих поезій Пушкіна, які в його збірках здаються легкими, ейфорійними, написаними під першими повівами натхнення, а тому без будь-яких зусиль. А яких редакторських правок зазнавали твори прозаїків, котрі потім ставали чи не живими класиками.
Якось у залитому дощем провінційному Кишиневі стомленому засланням Пушкіну "лягли на душу" слова:
И тихо, и грустно в темнице глухой, Пленен, обескрылен орел молодой, Мой верный товарищ в изгнаньи моем Кровавую пищу клюет под окном...
Але це тільки те, що лягло... на душу поетові. Тому що на стіл видавцеві вже лягли дещо інші, всім нам відомі хрестоматійні рядки:
Сижу за решеткой в темнице сырой, Вскормленный в неволе орел молодой, Мой грустный товарищ, махая крылом, Кровавую пищу клюет под окном.
Перечитайте уважно обидві строфи і зверніть увагу: задум загалом не змінився, але як завдяки новим образним та асоціативним підтекстам змінилася смислова і психологічна значущість і ліричного героя, і всього цього твору. Причому у своїй книжці "Беседы у литературного камина: как стать писателем" я подаю й інші, не менш ретельно та глибинно опрацьовані Пушкіним строфи цього твору.
Щоправда, коли дванадцять років тому ця книжка, яка стала своєрідним підручником для сотень початкуючих авторів, побачила світ, надійшло чимало листів, у яких автори надсилали різні варіанти своїх творів і з розпачем звірялися: ось мої рукописи, подивіться, скільки варіантів строф і які в них правки, але всі чомусь переконані, що вірші від цього кращими не стають.
У цьому немає нічого дивного. Автолюбитель-аматор може п'ять годин порпатися в моторі, щоб збагнути, чому він не працює. Та ось з'явився досвідчений автомеханік, і за п'ять хвилин машина знову на ходу. Додайте до цього порівняння незначне уточнення: для якісної літературної правки однієї лише професійної підготовки замало, потрібна ще й така "дрібничка", як талант — і зміст цього порівняння проясниться остаточно.
Відтак, ще кілька слів з цього приводу. І в редакції газети, і в кабінеті голови обласної організації Спілки письменників, у мене лежала папка з написом: "Надиктоване голосами з небес", куди потрапляли твори тих, загалом психічно здорових літераторів, які наполегливо переконували всіх навколо, що вони нічого не вигадують, вірші самі приходять до них, кимсь надиктовані, а вони їх лише... записують. Коли ж до мене потрапив черговий рукопис "надиктовано-записаного", терпець увірвався. Я попросив колег зібрати у мене шістьох таких "поетичних контактерів", поклав перед ними папку і попросив читати вголос.
Після майже двох годин такої екзекуції, я сказав, що готовий повірити в їх версії, але за однієї умови — що вони пояснять мені суть дивного парадоксу: чому володарі "потойбічних голосів" усі як один бездарні, абсолютно не володіють основами поетики, а головне... З якого дива свої, з дозволу сказати, "вірші" їхні голоси надиктовують з небес українсько-російсько-одеським суржиком?! Природно, що сама постановка питання виявилася для них несподіванкою, тож і пояснень я не дочекався. Зате відтоді жодного з "контактерів" я в себе не бачив.
А ще запам'ятайте: в поезії кількість у якість не переходить. Якщо не навчитеся працювати над Словом, якщо не зумієте осягнути хоча б основи літературознавчих теорій, — ви просто нагромаджуватимете низькопробні чернетки так і ненароджених вами віршів. І не має значення — залишаються ці "чернетки" в рукописах, чи поспішливо видаються у вигляді книжок. Запитаєте, чому "чернетки"? Та тому, що писати віршами і писати... Вірші — це абсолютно різні заняття. Так само, як і писати прозою, ще не означає — писати Прозу. Відтак трагедія більшості віршувальників саме в тому і полягає, що вони не здатні осягнути цю просту істину.
Як досвідченому музикантові, з навичками педагога, неважко визначити: є у майбутнього учня музичний слух і вокальні дані, та яким інструментом йому краще оволодівати і до якого сценічного амплуа готуватися, так і досвідченому літераторові буквально за кількома строфами, чи навіть окремими рядками, неважко з'ясувати, з ким і з чим він має справу. Причому навіть у дуже слабких віршах іноді трапляються рядки, які засвідчують: у цього неофіта від поезії талант усе ж таки проявляється! Інша річ, що авторові бракує знань, працелюбності і літературного досвіду.
Свого часу я уяви не мав, хто така котовчанка Катерина Казначеева, яка у неї теоретична підготовка і творчий досвід. Та ось на стіл мені лягає добірка віршів, у яких віднаходжу рядки:
Я не стыжусь наивных слов своих —
Их скрытый смысл бывает слишком тонок.
Дрожит пока что не рождённый стих чувствительным дыханьем камертона. Ты в этот тихий вечер не молчи. Пускай душа словами заискрится, чтоб замерла в сиянии свечи исписанная сумраком страница.
Або:
В наследство мне досталась доброта
От множества веков неизмеримых.
Той щедростью я бережно хранима, В той щедрости мне лучше надо стать. ... Пусть все твердят: "О, сколько в мире зла!" Но я не верю в эти небылицы.
Я для того из пепла ожила,
Чтоб с миром добротою поделиться...
I стало зрозумілим: це вже Поезія! Так, якісь вірші виявилися посправжньому вдалими, в якихось авторку ще підводив брак досвіду. Але поза сумнівом лишалося одне — ця людина в літературі невипадкова. Відтак у передмові до її першої книжки "Абрикосовое солнце" я з усією щирістю писав (подаю мовою оригіналу):
"...Катерина Казначеева как раз и принадлежит к тем, непровинциального уровня, творцам, которые умеют чувственную импульсивность подчинить философскому познанию собственного бытия, а трагизм вселенских проблем пропускать через осознание изначальной человеческой доброты. И прибегает она к подобной практике, независимо от того, лежит ли в основе её поэзии сюжет, связанный с воспоминаниями о "погасших вишнях в мамином саду", или с глобальным видением того, как "постепенно приходят к единству все дороги на этой земле".
Доброту, как высшую форму добродетели, поэтесса избрала своим магическим кристаллом, который помогает ей определять высоту пробы всего содеянного каждым из нас. И хотя декларируется это понятие крайне редко — декларации вообще претят истинной поэзии — но оно заложено в подходе к тому или иному явлению, в философском видении, в мироощущении, в образном осмыслении человеческих чувств и переживаний; в отношении к природе и нашей памяти.
"Абрикосовое солнце" — первая книга поэтессы, в ней не всё равноценно, однако же, и в снисходительности она тоже не нуждается. Катерина умеет говорить со своим читателем правдиво, доверчиво, с той долей образности, которая помогает понять, воссоздать, а главное , быть понятой...
Пишущих и издающихся — в провинции сейчас много, но много ли среди них людей, стремящихся профессионально работать в литературе, уходящих от губительной самодеятельности; пытающихся формировать себя и в жизни, и в литературе как Личностей?"
2
Я навмисне подаю фрагмента творів авторів-котовчан з елементами аналізу, який може спонукати початкуючих літераторів до подібного пізнання власних творів, а відтак і до формування отого "внутрішнього редактора", котрий у кожного пишучого до часу перебуває у зачатковому стані. Саме виходячи з цього, я і писав у рецензіях до збірок іншої поетеси — Ірини Львовой
"Обладая завидной творческой интуицией, поэтесса приходит к познанию тех или иных явлений жизни, к познанию окружающего мира — со всеми его грехами и праведностями, тайнами и парадоксами — через самопознание, через анатомирование не только авторского "Я", но и своих мечтаний, самой судьбы:
Во мне живут ребенок и мудрец,
Во мне живет задумчивое эхо.
Немножко от Христа и, наконец,
Еще одна частичка от поэта.
Порой смеюсь, порой чуть-чуть дразню, Бывает, что грущу не без печали.
За выгоду друзей не предаю, Лишь бы они меня не предавали.
Так и живу...
Основной интерес поэтического мировосприятия Ирины Львовой лежит в плоскости вечной проблемы: женщина — в современном, жестком, а порой и жестоком по отношению к ней, обществе. Именно в стихах этой тематики наиболее ярко раскрываются философичность ее мышления, образный строй видения жизни, стремление по-своему понять и истолковать проявление основных заповедей морали в конкретных житейских ситуациях.
Даже — на первый взгляд — в безмятежных лирических, "любовных", стихотворениях Ирина пытается оставаться предельно философичной, пропуская сугубо женские чувства и ощущения (ту особую женскую чувственность) сквозь ионизатор житейской рассудочности и современного интеллекта. Пока еще далеко не все в искусстве стихосложения подвластно ей. Случаются строчки проходные, в которых образность выражения мысли автор пытается подменять назидательным декларированием чувств, взглядов и идей.
Однако все это — преходяще. Главное, что в основе творчества Ирины Львовой — вера в свое призвание, в свое по-женски мудрое и не по-женски нелукавое перо. Ну а что касается литературного опыта... так ведь он придет, как приходит всегда...