Мати спала. Степанида поралася в маленькій кімнаті. Тому на Віруньку та ївгу Семенівну випало накривати на стіл для обіду. Обидві у фартушках, весело перемовляючись, вони робили це вміло й охоче.
— А де ж батько?
— Ще в класі. З безобідниками,— відповіла Вірунька. Тож і не диво, що саме з цієї теми і почалася за обідом
розмова.
— Скажи, папа,— тільки-но Макар Іванович сів за стіл, спитав Павло,— як воно поєднуються в тебе з "непротивленням злу" оці твої "без обіду"? Хіба ж це не насильство — посадовити під замок хлопців, коли всіма своїми помислами зараз вони на ковзанці на ставку?
— По шаблону мислиш, сину,— ще досить добродушно відповів Макар Іванович.— Нещасні люди! Як утовкмачать їм у голову ще змалку якісь забобони, то вже ціле життя, як колодники, тягають їх... Яке ж це насильство?— після невеличкої паузи, поки збирався з думками, продовжував Макар Іванович,— коли я просто відкриваю їм очі на ганебність їхнього вчинку (йшлося про бійку під час великої перерви) і вже цим самим підводжу їх до самоосудження. Потім ще підкажу їм, як це самоосудження зробити ефективнішим.
— Поморити себе трохи голодом?
— Саме так. Бо на голодний шлунок і голова ясніша, і серце доступніше для всяких чистих почуттів.
— Але ж це суперечить фізіології,— втрутилась у розмову ївга Семенівна.—"Голодній кумі — хліб на умі".
— Ото й лихо наше, що фізіологію у кумир возвели. А пригадайте,— до речі, ви вже наводили приклад із Біблії,— тридцять діб у пустелі, дикий мед і акриди . А прийшов потім між люди з такими великими думами, що вже ось без малу двоє тисячоліть володіють людськими умами й серцями.
Павло тільки посміхнувсь на цей батьків аргумент.
— Але ж які це нерви треба мати, Макаре Івановичу,— озвалась ївга Семенівна,— щоб у кожному окремому випадку возжатися отак! Ні, я не змогла б. Тим більш, що є ж перевірені в педагогічній практиці способи.
— Різки? Чи лінійка або квадратик?
— Не обов'язково така крайність. Але, одверто скажу, у мене досі рідко який урок минав, щоб котрогось не поставила в куток, а то й зовсім не вигнала з класу.
Макар Іванович навіть ложку поклав.
— Е, ні, шановна ївго Семенівно,— пом'якшуючи усмішкою різкуватий тон, сказав Макар Іванович.— Давайте домовимося з самого початку: ніяких покарань! І взагалі в чужий монастир, як кажуть... Звертайтесь до мене в кожному окремому випадку. Бо ви, як та перелітна пташка, місяць-два пощебечете у нас та й спурхнете. А мені з своїми школярами,— закінчив жартом,— мені з ними, може, й дітей доведеться у них хрестити.
— Боюсь, що надокучу вам,— посміхнулась ївга Семенівна.— Коли ось навіть сьогодні... Тільки ради першої зустрічі і втрималась. А то аж загуркотів би у мене за поріг.
— Хто?— навіть знепокоївся Макар Іванович.
— Як його прізвище, Віруню?
— Гармаш Кирилко.
— Та це ж один з кращих учнів у класі!— ще більше здивувався Макар Іванович.— Що ж трапилось?
— Розкажи, Віруню. Тобі, я бачу, більше віри буде. І дівчина охоче, як би це на уроці в школі переказ якийсь,
стала розповідати:
ївга Семенівна сказали нам, що як гарно вчитимемось та не балуватимемось, ялинку на різдво для нашого класу влаштують. Загадали, щоб ми повторили всі вірші, де про зиму. Кирилко й підніс руку. "Що тобі?" — "Я дуже гарний вірш один знаю, зимовий". ївга Семенівна й сказали йому, щоб зачитав. Ото він і почав:
Однажды в студеную зимнюю пору
Я из лесу вышел. Был сильный мороз...132
— Стривай, дочко. Ти що, увесь вірш нам хочеш читати? Не варто: ми всі пам'ятаємо його.
— Ні, я не весь. Я тільки ті два рядки, що Кирилко встиг прочитати. А тут його ївга Семенівна й спинили: "Не треба далі". І посадили його.
— Якраз один з найкращих декламаторів! — і далі диву-'вався Макар Іванович.
ївга Семенівна зважила на це і взялась уже тепер сама пояснити:
— Я не через те, Макаре Івановичу. А просто — не вважала за доцільне, оскільки навчання провадимо на українській мові, приплутувати сюди ще й російську. Просто щоб запобігти псуванню і тії, і тії мови. Так і учням пояснила. Та, як видно, пояснення моє його не задовольнило. Сівши на місце, він стиха щось сказав своєму сусідові по парті, від чого той аж чмихнув сміхом. Мене це спершу тільки зацікавило. Бо справді, що він міг в цій ситуації таке смішне сказати?! Стала допитуватись у нього. Але скільки не билась... І ця осляча упертість — ні разу навіть голову не підвів,— замалим не довела мене...
— Ні, ні! — перепинивши її, рішуче заявив Макар Іванович.— Але ми вже про це домовились: ніяких дамських істерик! Залишіть їх для своєї позашкільної роботи. І для партійної. Там це буде якраз до речі. Павло сказав, що й ви — есерка.
Ображена ївга Семенівна промовчала. Вона й так уже насилу стримувала себе, щоб не сказати якогось різкого слова цьому, як виявляється, просто нестерпному старикові.
— А що таке? — не витримала нарешті іронічної усмішки, що так і застигла на обличчі Макара Івановича.— Вас це дивує?
— Не те щоб дивувало, а дивлюсь оце та й думаю собі: що вам до Гекуби і що Гекубі до вас?133 — відповів Макар Іванович.— Маю на думці не тільки вас, ївго Семенівно, а й свого Павлуху теж. Ну, та Павло хоч кар'єру на цьому собі робить: Славгород — Київ — Париж. А ви? Вітрова Балка для кар'єри поганий трамплін. Хіба, може...
— Слухай, батьку!
— Послухаю й тебе, а "поки що помовч! — хмуро обірвав Макар Іванович сина і знову до ївги Семенівни:— До речі, з паном Погорєловим ви, мабуть, добре знайомі. Це, здається, свояк Галагана, Леоніда Павловича?
ївга Семенівна аж зблідла од злості та обурення. Поривно схопилася з місця. Добре, що саме в цю мить з відпочивальні почувся стогін хворої, і вийшло, що це вона схопилася на стогін, упередивши, правда, його на якусь мить. Та це можна було пояснити тонким слухом. Отож на скандал начебто не було схоже. Але так думати міг хіба що Макар Іванович. Павло, обурений і собі вкрай, тільки-но ївга Семенівна зникла за дверима відпочивальні, напустився на батька, навіть незважаючи на те, що Вірунька в кімнаті. (Делікатна дівчина сама вже потім, як почалась розмова, вийшла з кімнати).
— Ти, батьку, під старість зовсім уже...
— Ну, ну, доказуй! — журно похитав головою Макар Іванович.
— Що це за асоціації такі дивні, я сказав би навіть, фривольні! При чому тут пан Погорелов? Та ще й у зв'язку з Ґалаґаном?
— З Ґалаґаном, дійсно, не дуже добре вийшло. Але хіба ж це таємниця?
— Як це було слухати жінці! Що вона, з тих, що пішла по руках, од одного родича до другого?
— Божевільний! — жахнувсь Макар Іванович.— Та хіба ж я — про це?! Я подумав: коли добре знайома з Погорєло-вим, могла б підказати йому, щоб добровільно будинок свій під "Просвіту" віддав. Бо однаково ж відберуть. А то обійшлось би без насильства. Добре діло зробила б. І для школи: не товклися б у ній день у день. Гопаками своїми всю підлогу побили. То, може, гадаєш, що й вона таке подумала?
— Ну певна ж річ! Не чого ж із-за стола схопилась!
— Нечиста совість, значить, коли так. І нічого на когось там, за якісь там асоціації...
— І ще одне, батьку, пораджу тобі,— трохи заспокоївшись, говорив Павло, задоволений батьковим поясненням.— Не лізь на рожен. Дивись крізь пальці на її можливі художества,— і в класі, й поза класом, але по случаю зими теж в межах школи. Бо зв'язки у неї в Славгороді — дай боже! Таку свиню підкласти зуміє, що й незчуєшся, як і з посади злетиш. Знову на мамину шию увесь кагал? На твоєму меду з десяти вуликів і навіть без акрид важко буде. А на мене надія плоха: як заїду, то, може, і не на один рік.
— Невеликі надії ми й досі на тебе покладали. Ти вже хоч із нас не тягни! — хмуро відповів батько, скидаючи чо; боти, щоб прилягги подрімати по обіді годинку.
Павло й собі примостивсь — на канапі. Дістав із саквояжа останнє число "Літературно-наукового вісника"134.
Але перш як почати, звернувся примирливо до батька:
— А про своїх арештантів ти, папа, що ж, забув?
— Не турбуйсь,— відповів Макар Іванович у стіну.— Вірунька своє діло знає: проб'є потрібна година — і випустить.
Тим часом ївга Семенівна поралася біля хворої. Дала їй ліки. Піпетки не було — насилу накапала в мензурку, так тремтіли руки від нервового збудження. Потім пішла на кухню підігріти обід для хворої. Навмисне не кликала Степаниду і не через те, що не хотіла одривати від роботи, а щоб самій без роботи не залишитись. Вештаючись, вона хоч трохи розвіювала свій препаскудний настрій.
От тобі й "сільська ідилія", яку обіцяв їй Павло у своїй Вітровій Балці. Та вже один оцей доморослий Діоген (тільки й того, що не ночує ще в бочці!), з яким день у день доведеться мати справу, зможе за цей місяць чи два всі нерви —вимотай. І як його ^ роботі ще терплять, з його маніловщиною?! Собакевич нещасний! Та й Собакевич, мабуть, при всій його не тільки фізичній, а й духовній незграбності, не наважився б отаке жінці у вічі сказати! Кар'єру на По-горєлові! Та чи ж я... Зажди, старий ханжа, я ще покажу тобі — на що здатна жінка в тридцять років. Сам дав пораду залишити пристрасть ("істерику!") на позашколу. Будь певен! Я тобі "вулик" оцей твій розворушу! — І вже сама думка про Грицька трохи поліпшила настрій. Хоча й з Грицьком ще, як видиться, буде мороки!
Нагодувавши хвору, ївга Семенівна трохи почитала Докії Петрівні вголос. Якесь оповідання Чехова, з середини, де була закладка. Але навіть до кінця не дочитала. Хвора слухала неуважно і весь час перепиняла ївгу Семенівну своїми розпитами про Надійку свою. А потім мова зайшла і про спільних знайомих славгородських, про останні новини міські. Тим-то, коли згодом стомлена хвора мовби задрімала, ївга Семенівна так і залишилась в думці своїй іще в Славгороді. Пересівши од хворої в крісло біля вікна, вона спробувала читати, тепер уже для себе, щоб відігнати невеселі думки, але на першій же сторінці й облишила читання,— не йшло в голову. Тоді згорнула книжку й, одкинувшись головою на спинку крісла, заплющила очі.
І зразу ж в уяві виник затишний батьківський будиночок у Дніпровському провулку. Сад завалено снігом у пояс — і не пройти туди зараз, але маленьке подвір'ячко, порите траншеями-стежками — до хвіртки, до дров'яного сарая і так — просто нікуди: дід для онуки вирив цілий лабіринт, щоб було де гратися дівчинці.