А до нас присилай довірену людину з сторожею кріпкою, аби виторг доставити до Галича.
— Ти поїдеш, боярине, — після короткого роздумування сказав Ярослав.
Три седмиці минає, як не зводиться з ложа печатник Остафій, князь сам справи вершить. Щоправда, помагає йому Ян, і Ярослав поміччю задоволений. Ум у боярина кмітливий, вдача наполеглива — виросте з Яна достойний заступник отцю Остафію. Поки що бракує молодцю розмаху і широти, ще виднокола міряє з висоти бра-тишанської вежиці. Та виднокола — речі набутні. Людина швидко звикає до висоти, тим паче Ян. У душі Ярослав гидився своїм співцем — дедалі рідше дзвенять у гридниці його гусла, не подобалась йому також надмірна запопадливість, уміння бути завжди під рукою. І разом з цим... потребував його щоденно, бо вірнішого слуги не знайдеш, особливо тепер, коли Настуся... "Батько мій наметане мав око, не помилився, коли підняв сина дереводіла з болота; хто був у болоті, той цінує ласку. Я ще вище його возвеличу, і на зло великим боярам печатником настановлю. Подібних до нього худопалків з боярських збіднілих родів теж до себе наближу. Тоді буду спати спокійно".
Князь аж повіки зімкнув, уявляючи той безпечний спокій. І в ту ж мить здригнувся від оклику Янового*
— Стережись!
Щастя, що боярин постійно має очі на спині, бо підкрадався до князя його синок Володимир. Йому тільки десять років, а він стискав у руці ніж.
— Ти що, чадо моє? — Ярослав посміхнувся з войовничого вигляду первінця. Навіть милувався затятою його рішучістю, напруженою поставою... поки милування не змінилося розгубою.
— На кого це ти з ножем? — Князь міг би й не допитуватись, здогад прошив його стрілою. Стріла застряла в серці, і серце боліло; мусив зціпити зуби, щоб не застогнати.
— На тебе! — княжич понурив вид. І скільки ворожості пробилося в цих двох гнівних не по-дитячому мовлених словах, що вистачило її й на Яна, він схопився з лавиці, щоб залишити батька з сином наодинці.
— Сиди! — гримнув на нього Ярослав.— Пора й тобі глибше пірнути в таїни волостелина. Глянь на горобеня жовтороте, яке придибало до отця свого з ножем.— Він замислено придивлявся до хлоп'яти, як до чужого, і признавався собі, що не знає сина; з матір'ю повсякчас Володимир, він її пестунець.
— Бий. Чого ж бо не б'єш? — питав сина поважно, як дорослого.— Я перед тобою беззбройний, без кольчуги. Пусти з батька крівцю.
— Ая,— хлопець шморгнув носом,— тепер не дасися. Я хотів зненацька.
— Мов тать? — не втримався і крикнув Ярослав. Наскрізь пропікала його синова серйозність.
— Аз єсьм онук князя Володимира,— хлоп'я згорда випнуло груденята.
І сміх, і гріх.
— Кинь ніж і пробачення проси. Не в дитячу забаву граєшся.
— Ти сильний, і я скоряюся,— княжич кинув ніж на лаву.— Та не забава це.
— Направду вбити мене замислив? Як ворога? В тебе рученята слабі.
— Я виросту.
— І тоді повториш удруге.
— Може...
— Батько я тобі.
— Мама каже: нема в нас ворогів більших, окрім батька.
— І ти віриш? — Ярослав поклав долоню на синову голівку, розкуйовдив волоссячко. Хлоп'я споглядало на нього з висоти своїх десяти літ суворо й осуджуюче.
— Вірю. Бо не любиш нас.
— Це теж мама казала?
— Так.
— Вона дала ніж?
— Я сам узяв. Але щоранку чую її молитву: "Господи, пошли смерть супостатові, бо краще бути вдовою, ніж зганьбленою жоною".
— Замовч!
— Ти ж питаєш.
"Так, так, чадо моє: я питаю, ти відповідаєш". Князь присів на ослін і, підперши долонями лице,— а на долоні лишився солодкий лоскіт от синового волоссячка,— і думав, що Ольга права. "Та чи скажеш про це синові? Він ще не доріс, щоб зрозуміти, чому не люблю його матері... чому Ольга мене не любить. Я теж потаємно накликав на неї мор, або ж снив про трійло. Лише не наша це вина, сину, що живемо в ненависті... не питали нас про любов, коли вели до вінця. Ти теж не винен, що роджений в нелюбові, і в нелюбові моїй ростеш, як вовченя. А я не відаю, як розв'язати тугий цей вузол".
Хлопець терпеливо ждав; хлопцеві, може, баглося, щоб молодий цей і дужий чоловік відлупцював, щоб удруге він не брав ножа. "Хай було б боляче... хай би я плакав, а потому він поцілував би мене в око, як мама".
Та батько-князь сидів нерухомо... сидів чорний, як ідол, і кидав погляди під лаву, мовби направду злякався того маленького ножа.
— Пусти мене,— нагадав про себе Володимир.
— Іди, іди,— спохопився князь.— Відведи його, боярине, до княгині й перекажи: хай тихше молиться, з її молитов викублиться диявол.
— Слухаю, княже.
І знову цоркнула клямка. Князь мовби тільки цього й ждав, бо підняв ніж і похапцем засунув за черес... ніби за черес можна сховати сьогоднішню пригоду. Сховати й забути. А чи варто? Може, покликати Івана Русина й звеліти, щоб записав у "Хронограф": "Сьогодні чадо мале, що в ненависті виколисане, підняло на батька свого озброєну руку. Хай пам'ятають про це нащадки..." Чи, мо не треба, Русине, га? Яке діло нащадкам до нашої ненависті? Моя це біда, виросте з хлоп'яти воїн, зміцніє у нього рука. Хто знає, може, випадок сьогоднішній — пересторога господня, або ж намова Ольжина? То допиши, Русине, у "Хронографі": "Злякавшись перестороги, князь Ярослав побіг у хороми княгинині, й повзав князь у її ногах, і пестив первін-чика, каявся в нелюбові своїй і заприсягався любити".
Але ж олжа це буде, Русине. В олжі жити легше й спокійніше... та чи радісніше?
І князь розпачливо вгатив кулаком по грамотці посадника з Ушиці.
IV
У церкві проспівали "вічную пам'ять" — знак, що заупокійна служба скінчилася. Боярин Ян проштовхнувся до бічних дверей; на східцях після присмерку церковних склепінь, кадильного чаду й людського розпареного поту якусь мить насолождувався свіжим леготом і сонцем, потім став на пагорб під нову муровану дзвіницю. Звідси було видно, як крізь навстіж відчинені ворота на просторе дворище обителі святого Івана квапилися запізнілі піші й комонні. Серед комонних упізнавав підгалицьких рольних бояр; запорошені, розгарячені їздою, вони кидали на руки монастирських отроків вуздечки й прямували до застелених килимами саней перед церквою, в якій запряжено три пари волів. Худобина байдуже ремиґала, їй не було діла до тих, які обступали сани... одні обступали, щоб віддати останню шану довголітньому печатникові старого й молодого князів — отцю Остафію,'другі принесли до саней
13 р— Федорів щирі сльози, бо, певно, небіжчик не обминав їх милостями, треті — із звичайної людської цікавості, четверті... четверті, може, жадали воочію переконатися, що забрав господь до себе кровного їхнього ворога.
— Щасливий був той чоловік, що залишає по собі друзів і ворогів,— пригадав Ян вичитане недавно з книги.— Значить, жив він на повну силу.
Мовби заздрив небіжчикові.
Тим часом ударили сухо дерев'яні била. Сам князь з пасемчуками родів великих бояр виніс на сани деревище з тілом Остафія. Чорна тінь од чорного корзна відбивалася на княжому лиці... а мо', не від корзна це тінь, а од нелегких днів своїх і ночей?
Попереду саней виріс цілий ліс жалобних корогов, за ними — єпископ Козьма та його клір.
Пора...
Полоззя з гнутого граба натужно скрипнули, їм вторили ярма волів; печатник Остафій нині орав останню свою на землі борозну.
Темні строї бояр і мужів градських, безчисленні покліпування свіч, неголосний хор ченців, що з півслова підхоплював єпископові заспіви,— все це придало похоронному ходові не так смутку великого, як урочистої пишноти. Ступаючи поволі в гурті за деревищем, Ян мимоволі повертався до недодуманого: "Горів, — усі кажуть,— отець Остафій на службі княжій, за що й заслужив пишні проводи. Для цього й жив. Лише чи варто для цього було жити... лише ДЛЯ цього?"
Дійшли до монастирського кладовища. Ян спіткнувся об повалений струхлявілий хрест на зарівняній могилці і підняв д'горі вид. Коло ями голотилися найдостойні-ші, маячила там княжа чубата голова й поблискувала митра єпископа. "Здалось би й мені проштовхнутися ближче,— міркував боярин,— ближче не для того, щоб похизуватися серед достойних, а щоб помолитися за упокій душі Остафієвої і кинути грудку на його деревище. Хай земля буде тобі пером".
Жадання це було щире, бо смерть Остафієву очікував довго й терпеливо. Однак полінувався пробиватись крізь гурт. Вирішив, що краще залишитися загубленим серед людей. Втім, це тільки так видавалося, що загубленим, бо краєм ока помітив неподалік кількох бояр. Стояли там Левко Ондрійович, Оксен Криворук, Якоб Здрав та Нестор Ольків, мужі вже в літах, примітні статурами. Донедавна ніхто в Галичі перед ними шапку не ламав. Сірі серед сірих. Хто з них князеві мечем служив за хліб і одежину, хто, махнувши на гордощі боярські, пробував братися за торг — треба було зводити кінці з кінцями, бо тільки й скарбу того, що родова гривна на шиї.
Після сумного, хоч і малозначного випадку, коли княжич блиснув ножем, Ярослав, попереджаючи, щоб зав-тра-післязавтра Ольга й дехто з бояр, що тримали її руку, не блиснули чимсь замашнішим, звелів Янові приглянутися до зубожілих бояр і викохати з них друзів вірних і відданих. Не дивниця, отже, що Левко Ондрійович з приятелями попасають сторожко очима, під корзнами у них короткі мечі, тепер вони готові вмерти за князя та за збавителя свого Яна, адже були вони тими першими щасливцями, які з його рук дістали грамоти на володіння вотчинами.
За цими першими Ян привів з Ушиці два десятки молодиків-боярчуків, котрим надокучила глухомань рідних країв, і служба при княжому дворі видалася їм божою ласкою. Тепер молодики княжу палату стережуть. Є вони й тут... Ох, турботи, турботи, мовби й значні вони в буднях, та чи вартісні перед лицем смерті?
Чи вартісні?..
— ...Ніколи не брав він до рук меча,— долинув до співця басовитий голос єпископа Козьми, який промовляв над труною прощальне слово, — бо зброєю його були хрест і перо. Але, браття, у кого з нас посіється сумнів, що не жив він поміж людьми воєм чесним і хоробрим, що труди його многодневні не можна порівняти з ратним трудом? Служачи князям нашим, він тим самим служив землі отчій і цим здобув право серед живих на вічную пам'ять...
Хор підхопив "вічную пам'ять"; скорбні слова злітали, як галич, понад людські голови; галич кружляла над цвинтарищем, а утомивши крила, сідала на розлогі липи й на рамена хрестів.