Він думав, що в хаті, між своїми, він буде одвертіший і скаже правду.
— Не може бути, щоб чоловік із загряниці сочувст-вував комзлидням,— говорив він.— Побудете тут, роздивитеся і швидко почимчикуєте назад у свою Австрію.
Зустріч з юнаком не задовольнила. Перш за все, не вдалось його напоїти. П'яний швидше правду скаже. Сам він вдавав більш, ніж справді був п'яний, щоб заохотити гостя до свобіднішої розмови. Але й це не вдалось.
— То ви як? Думаєте, що ця власть втримається? — питав господар уже спокійніше.
Микола кивнув головою.
— Ні, брат,— заперечив Гиря,— ніхто її не любить. Ця власть не від бога.
— Я з вами погоджуюсь, що не від бога,— сказав Микола.
— От бачите,— зрадів господар,— а раз не від бога, то їй не бути. Село цю власть не любить, а без села ні одна власть не вдержиться.
Микола хотів заперечити, але господар не дав говорити.
— Село годує державу, село! — говорив він.— Від нас повідбирали землю, покромсали, пороздавали злидням, що ніколи її не мали і не вміють на ній робити. І що ж: земля бур'янами поросла. Йшли сюди, бачили? Скоро вони до нас "прийдіте, поклонімось!".
— Мабуть, не прийдуть,— перебив Микола.
— Прийдуть!
Миколі вкрай набридла розмова. Полемізувати з п'яним багатієм в його хаті, будучи його гостем, не хотілось, тим більше, що бачив усю безкорисність суперечки. А почував себе так, неначе його хтось обмастив липкою смердючою грязюкою.
Дочекавшись відповідної хвилини, коли можна було встати, не дуже ображаючи господарів, він підвівся, подякував за гостинність і майже бігом подався на вокзал. Біг, неначе за ним гналась вовча тічка. Зітхнув вільніше, коли вже сів у вагон.
"От так візит, от так поїздочка! — повторював тихо про себе.— Буде що розказати".
До пізньої ночі він оповідав удома про свої переживання у багатія Гирі. А наступного дня зранку здавав звіт про поїздку своєму начальникові.
— З першого погляду вразила мене заможність господарів,— оповідав він.— На подвір'ї стояла, спокійно ремиґаючи, пара ситих волів, тут же сновигали кури, качки, індики. На ланцюгах два таких собаки, що, якби зірвались, роздерли б людину на шмаття. У хаті проти дверей на стіні образи в срібних і золотих ризах. Над ліжком дорогий перський килим, в куті замість звичайного селянського мисника буль, інкрустований бронзою, виміняний також, видно, за кілька кілограмів борошна. В ньому дорогий сервіз, кришталеві з золотими краями чарки, з яких ми пили самогонку.
— І ви пили самогон? — спитав Андрій Олександрович.
— Довелось покуштувати,— відповів Микола.— Невдало, правда, вийшло те куштування, я мало не захлинувся, але ніяк не можна було відпроситись, не міг образити господарів.
— Не велика б біда,— вставив слухач.
— Бачите, я якось так не умію,— не то соромлячись, не то з жалем сказав Микола.
Андрій Олександрович махнув рукою.
— З такими людьми нема чого церемонитись. Микола хотів було спитати, чи зобов'язує слово,
дане недругові, такому ось, як Гиря, і іншим, але той категоричний рух руки начальника міг бути прийнятий за апріорну відповідь. Він уже не знав, що відповісти, сказав тільки, що це було в хаті, де його приймали як гостя. Це, видно, не задовольнило Голубаєва, але він не хотів більше про це говорити.
— Що ж далі було, розповідайте! Ви хотіли дізнатись, як вони ставляться до Радянської влади, і довідались: негативно ставляться, це ми знали без вашої поїздки. Як вони відносились до петлюрівщини і Центральної ради? Довідались?
Микола справді говорив про це з обома Гирями.
— Про Центральну раду згадував старий Гиря, як про втрачений рай. Його старший син воював у лавах військ Центральної ради і загинув. Старий цього не може забути.
— Що ж ви думаєте,— у нього заговорила національна свідомість?
— Не знаю, якось не розібрався, які мотиви бринять в мозку такого типа. Він сказав, що твердо стоїть за українську державу.
— Ясно,— промовив Андрій Олександрович, нервово пройшовшись по кабінету.— Він знає, що держава петлюрівської орієнтації вернула б йому землю, а Радянська влада не поверне. От звідки й походить націоналізм у Гирі. Він чи не найкраща ілюстрація до того, про що ми з вами не раз говорили. Націоналізм притаманний переважно інтелігенції, ну й таким прошаркам населення, які мають з цього якусь користь. Простому селянинові вій не потрібний.
Гаєвський задумався, розбираючи слова начальника. Він перший раз у житті почув таку істину. Досі й на гадку не приходило розшифровувати слово "націоналізм".
Телефонний дзвінок перервав розмову. Андрій Олександрович зняв трубку і довго щось говорив, можливо, з самим наркомом.
8
Якось після поїздки в село Микола застав удома Сашу дуже знервовану. Привіталась з ним не так сердечно, як завжди, на личку видніли сліди сліз, які даремне намагалась приховати.
— Що трапилось? — спитав здивований юнак.
— Нічого.
— Так не буває, з нічого не плачуть. Якісь домашні неприємності?
Саша не відповіла і пішла в свою кімнату. її душили сльози. Виручила небогу Марія Василівна.
— Приходив Іщенко, колишній жених Саші, докоряв дівчині нестійкістю, освідчувався в любові і просив руки. Сашенька його освідчень не прийняла, сказавши,
що любить вас. Од того-то й плакала,— закінчила своє пояснення стара жінка.
У тому, що Марія Василівна поспішила без дозволу Сашеньки все викласти та ще й назвати Іщеика женихом, ким він серйозно ніколи не вважався, була її далекоглядна політика. Стара діва безмежно любила сестрину одиначку. Ця сліпа, віддана любов не раз викликала ревність Сашиної матері і була причиною серйозних непорозумінь між сестрами. Мрією Марії Василівни було якнайшвидше видати дівчину заміж за Гаєвського. Стара подумала, що коли скаже про жениха, то тим самим зрушить з мертвої точки застій у взаєминах молодих людей, примусить хлопця зважитись на шлюб. Одначе невдала дипломатка помилилась, її оповідання викликало зовсім не бажане враження. Микола, взагалі нестриманий у своїх почуттях, зразу спалахнув. Його охопила злість і ревність, а рівночасно і страх, бо він відчув, що валиться чудова будівля, що він більше не матиме того безтурботного душевного спокою, яким користувався досі, що черв'як сумнівів точитиме його душу.
— Чому досі не говорили про це? — спитав глухо, наче не своїм голосом.
Марія Василівна не зрозуміла, чого він хоче.
— Чому не говорили про те, що у Саші є жених? — пояснив не зовсім ввічливо.
Стара замахала руками, щоб він говорив тихше, злякалась, що як почує Саша, то їй за "жениха" дістанеться.
— Це ще було задовго до вашої появи у нас,— сказала вона півголосом, щоб не дійшло до вух дівчини.— Вони знались від маленьких, разом у школі вчились, і всі на них дивились як на майбутню пару наречених. Потім Володя пішов на війну...
— Про це я знаю,— перебив досить грубо Микола.— Скажіть правду, Саша любила його?
В ньому говорила неприборкана ревність, отруйне джерело мук, з якого людина свідомо п'є отруйну воду, знаючи, що вона викличе все нові муки.
Тон Миколин образив стару. Лице її спохмурніло, сиві брови збіглися докупи, в очах блиснули вогники, мов два останні вуглики в багатті, що догасає.
— Не можу я говорити за неї, — сказала з гідністю.— її спитайте,— сказала по хвилині, вуглики вкрились попелом і згасли. її серце зм'якло, любов до рідної дівчини взяла гору над особистою образою, і вона додала:
— Мені здається,— промовила тихо,— що до вас вона нікого не любила. А що любить вас і любить щиро, першою любов'ю, можу сказати з певністю.
Слова доброї жінки пом'якшили настрій юнака, та не зовсім. Отруйний черв'як впився в серце, і воно нило від болю. Треба було до кінця з'ясувати справу, і то зараз, негайно. Попросив Марію Василівну, щоб покликала Сашу, і пішов її чекати в своїй кімнаті. Прийшла за кілька хвилин бліда, страждаюча. Стала в кутку чужа, несмілива. Що ж сталося? Микола взяв себе в руки. Навіщо була потрібна ця сцена?
— Сідай, Сашенько,— попросив якомога лагідно,— чого, мов сирота, коло порога стала? Чи провинилась чим проти мене?
Дівчина впала хлопцеві на груди і залилась новим потоком сліз.
— Нічим я не провинилась, нічим,— пролепетала крізь сльози.— Тебе одного люблю, тебе...
Микола посадив дівчину біля себе і почав хусточкою витирати їй сльози.
— Не плач, рідна,— попросив ніжно,— розкажи краще, хто той Іщенко, що він за людина і яке його відношення до тебе?
Саша поволі розповіла все те, про що він довідався від Марії Василівни.
— Хто з нас не б}'в закоханий, маючи тринадцять-чотирнадцять літ від народження. Мені імпонувало, що за мною походжає хлопець. Мені заздрили дівчата, і це мене тішило, але, приходячи додому, я забувала про свого кавалера. Щодалі він почав мені набридати, а перед від'їздом в армію зовсім набрид, і я раділа, що надійшла природна розлука.
В словах дівчини було стільки щирості, стільки правди, і сама вона була зараз така бідна, що не могла не викликати жалю і вже, безперечно, ніяких сумнівів щодо правдивості її слів.
— Чого ж ти плакала? — спитав Микола.— Що він тобі говорив?
— Сказав, що за мене двічі кров пролив, а я його забула.
— За тебе кров пролив?
— Так він сказав.
— I того плакала?
— Не тільки того.
— Так що ще говорив? Саша зам'ялась,
— Договорюй, Сашенько,— просив Микола. Дівчина підняла на нього мокрі від сліз очі. Вона
наче хотіла просвердлити ними його душу, відшукати в ній ліки на той сумнів, що посіяв Іщенко.
— Він сказав, що ти ворог, і тому я плакала.
— Значить, ти повірила? — спитав холодно, з обуренням Микола.
— Ні, я не повірила,— жваво заперечила дівчина.
— Чого ж плакала?
— Я плакала з безсилої злості. Я хотіла його вдарити. Він ображав тебе, він сказав, що ти австріяк, і він з такими, як ти, воював, і такі, як ти, його поранили.
Микола усміхнувся.
— Дурень він, той твій Іщенко,— махнув він ру кою.— Я думав, що щось серйозне. Ніколи він з авст-ріяками не воював, це вже збрехав, або в політиці та історичних фактах ніяк не розбирається. Будучи в галицькій армії, я ніколи з більшовиками не воював і ніколи за всю війну нікого не поранив.
Після цієї розмови наступило щасливе примирення, і знов потекли для молодих щасливі дні, лише зрідка затьмарювані згадками про Іщенка, що так непотрібно з'явився на їх дорозі. До речі, після розмови з Сашенькою, що завдала була стільки страждань бідній дівчині, Іщенко зник з Харкова.