Добре пам'ятала його ще молодим (сама була тоді ще дівчинкою) і інтересним сільським учителем з числа передовиків, і навіть в міру крамольним, бо частенько приїздив у Славгород до Дорошенка, який приятелював з її батьком.
Пам'ятає його і після революції дев'ятсот п'ятого року, в період його толстовства. Вперше, пригадалося зараз, вона навіть не одразу і впізнала тоді у підстаркуватому з бородою віником, у довгополій, рясній, із сирового полотна сорочці, підперезаній вузеньким паском, мужикові-пасічникові колись хоч і скромно, але завжди елегантно одягнутого сільського вчителя. Тепер вона з цікавістю приглядалась до нього в новій його якості: післяреволюційного толстовця.
У зовнішньому вигляді нічого не лишилося від толстовства: зникла борода віником, лишивши по собі невеличкий клинчик. Замість довгополої толстовки, одягнутий був у сорочку з крамної матерії і поверх неї — піджак міського крою. Але в поглядах його мало що змінилось. Та сама, що й тоді, філософська байдужість до "суєти суєт", що при досить практичному характері Докії Петрівни не тягла за собою для нього особливих незручностей. Те ж саме "непротивлення злу". Але віра в людський поступ через самовдосконалення зараз у ньому похитнулась. Принаймні для його та й молодшого покоління. Отак, на його думку, війна покалічила людей, змусивши їх переступити (та ще в такому масштабі!) першу заповідь людського суспільства: "Не убий!" Відтепер оновлення людства можливе лише в значно уповільненому темпі, бо доводиться починати з самого початку — з дітей. Та й то при належному, вмілому вихованні їх.
— А як же бути, Макаре Івановичу, з словами розп'ятого Христа до розбійника? — спитала ївга Семенівна.— "Істинно кажу тобі: сьогодні ще будеш зі мною в раю!" А з війни навіть не всі ж і розбійниками повернуться. Ні, я не вважаю, що наше покоління таке вже зіпсуте, щоб ото ніяка робота з ним...
— Та будь ласка! І^біть собі на здоров'я. Коли вам до смаку сізіфова робота! — спохмурнів трохи Макар Іванович.— Але мені і з моїми, хай не розбійниками, а тільки розбишаками, роботи вистачає. Цілком!
На цьому й закінчилась дискусія. І якось сам собою визначився розподіл праці між ними: увесь шкільний "клопіт" лишився за Макаром Івановичем, а вся позашкільна робота, зокрема, в "Просвіті", падала на ївгу Семенівну (як колись — на Докію Петрівну). Звичайно, Макар Іванович і надалі миритиметься з незручностями, бо вся ж робота провадилась у шкільному приміщенні. Але з одною умовою: кожного разу після зборів (коли б не закінчились, хоч опівночі!) приміщення має бути самими ж просвітянами прибране, щоб уранці, коли діти посходяться в школу, і духу не було від уся^р отих, жартував Макар Іванович, "хлистовських радінь"!
Після сніданку, коли дзвоник оповістив про кінець перерви, Макар Іванович та ївга Семенівна розійшлись по класах: він — провадити далі навчання, а новоприбула вчителька, представлена Макаром Івановичем учням третього класу,— для першого знайомства з ними.
Павло, щоб не гаяти і так дуже обмеженого часу, зразу ж після сніданку пішов у волость до Рябокляча. По парі вороних коней у санках, які стояли біля під'їзду, ще здалеку видно було, що голова вже у ревкомі. "Вільний козак" Кузьма Шумило, у батьковій, ще парубоцькій, чумарці, підперезаній червоним поясом, і в шапці з червоним денцем, слонявся по коридору, звідки були двері в кабінет голови.
Побачивши Діденка, свого "хрещеного батька" (бо саме Діденко й подав думку організувати "вільне козацтво", у Вітровій Балці), хвацько відсалютував йому і послужливо відчинив двері в кабінет.
Рябокляч сидів за письмовим столом у високому вольтерівському кріслі, разом із секретарем Кожушним — давнім волосним писарем, що пережив з півдесятка старшин,— поринувши у справи, переглядав якісь папери. На Діденкове привітання звівся неквапливо, простягнув руку й запросив сідати. Старий партієць, Діденка він мав за молокососа і вискочку, але разом з тим трохи й побоювався. І не так навіть як члена повітового комітету, а як редактора газети "Боротьба", котрий, у разі чого, так може на весь повіт роз-чихвостити! Тим-то тримався з ним на рівній нозі, що вже саме по собі, беручи до уваги його революційні заслуги, було з його боку неабиякою поступкою. Діденко ставився до нього з прихованим почуттям зверхності, замаскованим іронією.
— Від кого це ти, Дем'яновичу, охорону поставив? Від яких зовнішніх чи внутрішніх ворогів? — запалюючи цигарку, іронічно спитав Діденко.
— Для авторитету,— в тон йому відповів Рябокляч.— А що їм більше робити? Нехай прахтикуються хлопці.
— І помагає авторитетові?
— Мабуть. А як одверто казати: чим далі в ліс, тим більш мороки.
Він одіслав секретаря, щоб не заважав одвертій розмові, й почав викладати Діденкові свій клопіт: оце четверта вже ухвала сільської громади провести ще до Нового року перевибори волосного ревкому. На цей раз — чумаківської. Не диво, на Піски, на Михайликівку чи на Каціївку, але ж — Чу-маківка! Хоч-не-хоч задумаєшся! В чім річ? Чим їм теперішній склад ревкому не підходить?
— Вліво загинаєш, мабуть?
— Аж ніякого "вліво". Подивись, що робиться по інших волостях. А у нас іще — слава богу. Ніякої анархії. По вікнах, правда, лазити стали. Але щоб у масовому масштабі — цього ще нема. Всіх сил докладаємо, щоб дотягти-таки до Установчих зборів. А там уже — що народ проголосує. І маєток поки що цілий. Не без того... Але правильно Пожить-ко каже: де п'ють, там і ллють.— Рябокляч розповів про недавній бунт солдаток.
Звістка про приїзд пана Погорєлова у свій маєток для Діденка була несподіванкою. Тоді, в Галагана за обідом, навіть розмови про це не було. Спитав, як же вітробалчани сприйняли його приїзд.
— Як тимчасове явище. Великої цікавості до нього не виявляють. Та й він, як видно, не має наміру мозолити людям очі. Сидить дома. Але чи довго всидить,— ручатися важко.
— Насильства, в усякому разі, ніякого ревком не повинен допустити. Поїде — щасливої дороги, а коли б захотів на трудовій нормі господарювати, на що він має право, як і кожен громадянин, заважати не можна. Навпаки! Коли он навіть більшовики, у себе в Росії... Правда, більшовики — в теорії. Ну, а в нас теорія не повинна розходитися з практикою.
Рябокляч згадав про Гармаша Артема, що прибув сьогодні.
— Що там він накоїв у вас, у Славгороді?
— Поняття не маю,— прикинувсь Павло.— А звідки це?
Рябокляч розповів, що їздила одна тут до чоловіка, що у гайдамацькому курені, та ото й привезла: нібито отаман навіть премію якусь об'явив, хто спіймає його.
— Дурниця! — відказав Павло.— Бабські вигадки! — Він не заперечував: можливо, й Артем Гармаш брав участь в отому нічному набігові та викраденні зброї з казарми, але роздувати його роль аж ніяк не варто. Не в наших інтересах. По-перше, це — абсолютно не типово. Нашій національній ідеї протистоїть російський великодержавний шовінізм в особі російських робітників, що живуть на Україні, та російських солдат, що опинилися тут, у нас, а не українців. І, по-друге, для чого створювати навколо нього ореол мало не героя якогось? А впливові його на селян протиставити треба вплив своєї організації.
Відтак зайшла мова про партійні справи, про які Рябоклячу "гаразд нічого було й розповідати. Домовились про загальні збори на завтра зранку (бо по обіді Павло вже мав їхати, щоб встигнути на вечірній поїзд), принагідно Діденко висловив надію, що в зв'язку з приїздом в село досить авторитетного представника з повіту, ївги Мокроус, справа має поліпшитись. Рябокляч сказав своє звичне "дай боже!", і на тому розмову скінчили.
З волості Діденко пішов до Гмирі, щоб на кілька днів улаштувати ївгу Семенівну на квартиру. І якраз застав Архипа Терентійовича в дуже поганому настрої, після пригоди отої біля воріт.
— Жаль, жаль, що запізнивсь, а то і ти порадувався б разом із ними,— у відповідь на розпити напустився на нього Гмиря,— як та голота нещасна над хазяями знущатися вже почала!
— Та я ж тут при чім, Архипе Терентійовичу? Майте ж ви бога в душі!
— При чім! "Борітеся — побороте!"130 Чи думаєш, і в твою газетку не заглядаю коли-не-коли. З отого розбишаки, Шевченка Тараса, святого зробили. По хатах портрети його поряд з образами висять. Збори не відбудуться без того, щоб не проспівали його "Заповіт". Отож за його заповітом і діяти вже почали. Незабаром, гляди, вже й до "вражої злої крові" дійде. "Волю окропіте!" Окропили вже!..
— Самогонкою! — підказала Гмириха з лежанки — пряла з кужеля вовну на веретено.
— От іменно! Хіба й Лука не випивши був? А п'яному — море по коліна.
— Самі й винуваті, тату,— обізвався Олекса від порога. Він так іще й не роздягавсь, як увійшов знадвору. Батько навіть оторопів од такого зухвальства.— Коли-не-коли з хлопцями вип'ю, так і то — лайки потім...
— Віскряк! Та я в твої літа і не нюхав її!
— Не той час був.
— Ти бачиш! — обурений, звернувся Гмиря до Діденка.— Чим голову оцим дурням забив! Понапинали батькові чумарки, понашивали на шапках торбинки. Чим не козаки! А до діла прийшлось... Та щоб я ото... Щоб ото у мене рушницю хтось вихопив з рук!..
— Відберу! Ще й пику наб'ю! — під'юджений батьком, загарячився Олекса.— Ось по обіді з хлопцями піду.
— Зараз іди, а не по обіді.— І не знати було, серйозно чи в жарт додав батько: — До обіду зліший будеш. Може, й справді-таки по пиці заїдеш який раз.
— І таке скажеш! — обурилась Гмириха і загадала невістці Лукії (десь іще воював Саливон), що пряла з наймичкою на лаві, накривати на стіл.
Діденко, щоб не залишатись на обід, поспішив із своєю справою. Навіть не дослухавши його, Гмириха забідкалась: воно б і можна, мовляв, але ж свою на святки ждуть (Мар'яна вчителювала верстов за двадцять від дому), і цим, власне, й передрішила справу. Бо коли Павло сказав, що це всього на кілька днів, виставляти іншу причину було вже незручно. Хіба що у формі застереження.
Гмириха й почала була щось про не дуже справну грубу, але Архип Терентійович перепинив її: два-три дні, мовляв, і з димком пожити можна. А де ж діватись образованій женщині?
— Та, може-таки, в подяку за нашу ласку, Трохимкові нашому не так часто вуха мнятиме. Коли-не-коли та й пропустить. Іншому котромусь натомість намне! Ну, а в городі, що ж там чувати?
Діденко відмігся тим, що поспішає зараз, а увечері, як приведе Івгу Семенівну, розповість про все якнайдокладніше.
Саме школярі висипали з школи, коли Павло вернувся додому.