коли б толочив стару стежку і тримав дівку для забави, то хвалили б його бояри, а княгиня Ольга вдавала б, що її не болить супружня зрада. Князеві, мовляв, потішитися не завадить, він не інок з лісового скита. Тим часом до Братишан котяться поголоски, що бояри галицькі криво позирають на свого князя, а Ольга погрожує: "Потягну суку Настусю на суд владичий". Може бути, що муж мій Ян до поголосок, причетний, він вудить рибу в каламутній воді: знайте, рід мій у княжій ласці".
Бояриня озирнулась...
Бояриня впевнена, що, крім неї, в садовій гущавині засів Дуліб Покруч, Янів пес і приятель. Підглядає Покруч, щоб, нарешті, звеселити свого боярина новиною: "Узяв нині князь твою сестру".
II
Десь тут ходить білий кінь...
Білий кінь — на левадах, білий кінь — у травах, білий кінь — берегом-берегом понад Унявою-рікою, білий кінь серед срібної ночі, як видиво. Білий кінь, як казка, виплетений з місячної пряжі, з мряки прибережної, пасенець темряви з купальського диму.
Десь тут ходить бі...
— Про мене, хай собі ходить,— Ян сплюнув сердито у вогонь.— Мені що до того білого коня? — І він припав до корчаги з вином.
Пив, однак, неохоче, через силу. Стерігся, щоб мати сьогодні ясну голову. Гай, один лише боярин на Брати-шанах, сидячи над Унявою-рікою, пильнує ясності в голові, а всі інші хміліють без вина... доста хмелю для дівок і молодиків у димові купальському, у співанках, у леготі ночі, у росі.
Боярин сів, підібгавши під себе ноги. Вогнище горіло рівно, полум'я вилося вгору, як кручена товста свіча. Кручених свіч нічка купальска собі на втіху понастромлювала не одну на березі Уняви; гамірно біля них: там співанки... там хороводи... там плигають через полум'я... плигають і очищаються у вогні од скоромних жадань.
А мо', навпаки?
Піти б туди, га?
Піти?
Параскева в ложниці, напевно, посапує. Вхопити б яку молодайку та й у вогонь. Ха-ха, котра волостелину своєму відмовить.
Але десь тут... білий кінь. Тому треба сидьма стирчати біля вогнища, сюди може підступити білий кінь і спитати...
"Чи направду я хмільний? Ніби коні говорять? Всі інші не говорять, а цей — так. І що ж маю йому відповісти?"
Боярин озирнувся. Він ждав білого коня і боявся його. Тільки він один знав про білого коня, та ще, мабуть, здогадувався про нього Дуліб... Дуліб виманив його з Галича.
І тепер десь тут ходить білий кінь. А князеві Ярославу й на гадку він не спадає, де ж князеві нашому до коня, коли Настуся шарпнула за руку.
— Не хочу тут, нудно з Яном. До гурту майнемо, га? — І потягла князя галицького до того ген-ген вогнища, що між кущами.
— Стережи їх... сам відаєш,— шепнув Ян Дулібові, єдиному слузі, якого взяв з собою на Купала.
А десь тут блукає білий кінь...
Вони таки були собі білими кіньми... кіньми молодими й сильними. Чомусь так подумалось про себе й Настусю князеві галицькому. Ха-ха, ото сміху було б, якби бояри знали про ниці думки свого князя, або ж єпископ Козьма...
Розреготався безжурно.
— Смішинку проковтнув? — Настуся призупинилася.
— Та ні. Спало на думку дурне.
— Про що?
— Боюся повторити вголос. Ніч, сама видиш, ворож-битна. Ще сповниться.
— Хай сповняється. Хочу знати,— жартівливо тупнула ніжкою. Тоненька, у вінку з блаватів, скупана у місячному сріблі, видавалася йому несправжньою... видавалася мавкою польовою.— Чуєш, знати хочу! — допоминалася, як вередливе дитя. Ще й губки копилила, І термосила за рукав сорочки, і гладила плече.— Знати хочу.
— Що ж тут знати, — згріб її голівку до себе, як волот-тя проса.— Приверзлося, мовби ми з тобою обернулися в коней... ти і я. Дикі, необ'їжджені, неосідлані. Степ під нашими копитами стугонить, як бубон, і летимо ми крізь ніч і крізь степ. Стриму нам нема.
Повинна б огніватися, що прирівняв її до коня... та нагально уздріла тих коней перед собою.
— А чом би й ні? — вирвалася з його обіймів.— Полетимо! — засміялася.— Доганяй, гостю мій!
Гостю?
Дала йому це ім'я, бо ж інші кликали князем, осподи-ном, волостелином, Ольга-княгиня, певно, називала його Ярославцем, а для Настусі він був гостем од Лади.
Доганяв.
Біг прудко, як олень. Олені, щоправда, вогню жахаються; князь же подумав, що на вогонь злітаються нічні метелики. Невже й вони з Настусею нічні мотилі, яким полум'я обсмалить колись крильця?
Колись... коли це ще настане "колись"? А нині, зараз у коло! Сільчанські дівки й молодики — діти ратайські — не допитувалися, хто вони й звідки, всі тут мали право на місце в колі. Взялися за руки, й коло рушило. Коло співало:
Гей, око Лади, Леле Ладове! Гей, око Ладове, Ніч пропадає, Бо око Лади З води виходить...
Князь відчув, що аж тепер звихрився у жилах хміль. Міг би при бажанні його погасити, розвіяти, але — нащо? Тоді зникне зачарування поважним, по-святочному небуденним кружлянням доокруж огню, що пригадало йому вечоровий хід до Галичської могили, коли вінчали його княжим вінцем. І там, і тут жила якась прапредківська сила, котра вилунювалася з ночі, з полум'я, з співанок. Сила, певно, плодилася на цих берегах вічно, відколи сидять тут русини.
А може, вона у нас самих? ...Гей, око Лади!..
Він вклав свою долоню в Настусину долоньку, а другу стиснув, як кліщами, якийсь молодик. Коло вив'язалося у цупкий ланцюг, і князь був у ланцюзі кільцем маленьким... маленьким, але не чужим і не золотим посеред залізних. У колі купальському пізнавав свою покревне-ність з людьми, що живуть на березі Уняви-ріки, й з самою рікою, із землею, що вгиналася під пружними ногами. Не було це відкровенням, бо розмишляв, бувало, про коріння своє на. отчій землі, але розмисли колись ткалися тверезо й холодно, бо збуджував їх умом, а в колі покревненість пізнавав серцем.
Повинен би подякувати за це Настусі.
Ловив зблиски її очей... ловив і не впізнавав ні очей, ні личка її. В колі ходила та... і не та Настуся; очі в дівчини палали, ніжне обличчя од вогню побронзо-віло, постать її звивалася трепетно, мовби вселилися у неї вітри. Він пробував її отямити, розбудити, це мало помагало, і князь, врешті, зрозумів, що коло купальське для дівчини не звична забава, а щось вище, святіше; вона вірила, що до її слів дослуховується Лада, забута богиня предків, що Лада живе в купальському вогні; вогонь — це її одежа, дим — її коси, роса — боги-нині сльози. І, розглянувшись, він побачив, що Настуся не виняток, увесь ланцюг, зв'язаний в одне рухом і співом, таким способом молився.
Окрім нього...
Чи забракло йому хмелю, чи не доріс до ланцюга... або ж — переріс? А чи таки був у ланцюзі золотим, а не залізним кільцем?
Аж тепер Настуся засвітила від ватри, що пригасала, три свічечки, устромила їх між пасенцями вінка й поклала його на воду.
— Пливи — і до мого лада припливи.
Ладо стояв поруч, але так годилося говорити.
Князь Ярослав не заважав їй ворожити, бо ще в колі почувався випадковим пришельцем у чужому храмі; трохи пощемлювало серце, що храм той чужий, хоч мовби й рідний.
Настуся потягла його берегом за собою. Вінок плив серединою Уняви, ярі свічечки зрідка покліпували, ніби долітало до них Настусине хвилювання. Річка звивалася змією, але вінок плив на гребені, щасливо минаючи кор-чуги і крутіжні ковбурці. Князь лагодився було жартувати, що бігтимуть за вінком аж до моря Руського, коли раптом свічі моргнули, жовті язики їх видовжилися і впали, згасли.
Настуся скрикнула.
Ніч обступила їх чорною стіною.
— Не приплив вінок до берега... нема в мене щастя,— квилила дівчина на Ярославових грудях.
— Звідки знаєш? А може, приплив? — розраджував князь.— Свічі згоріли... темно.
— Серцем чую: щастя моє на дні.— Сіла на березі. Річка перебирала скляні дзвіночки: хлюп-дзвінь... хлюп-дзвінь.
— Ворожіння це...— хотів сказати "брехливе", але згадав про чужий храм, поправився.— Ворожіння, слава богу, не завжди справджується. Яка різниця: поплив вінок, утонув, прибився до берега? Чей же я з тобою.— Присів побіч, обняв за плечі.
— Поки горіли свічі — доти моя любов.
— Свічі погасли — а я люблю. Сонце померкне — я теж любитиму. Чого журишся? — і поцілував її у шию.
Цілунок купальський — літній дощ: за першою краплиною — злива.
Злива... дарма що не отрок зелений, а муж зрілий, з княгинею націлувався досхочу, і, якщо по правді, то не всі цілунки супружні були гіркими, траплялися й медові. "А ці ж, як у лузі косиці: що не квітка — інший запах, інша барва, й інша струна в мені співає,— упивався князь. — Я увесь розспіваний, як гусла. Гей, купальська нічко, чарівнице велика, невже це і є дарунком від Лади? Вірую в тебе, Ладо ... вірую і молюся тобі, бо ж безмірне це щастя — любити".
Настуся не боронилася, милування князеве було їй до вподоби. "Цілуй ня, гостю цілуй!" — горнулася до нього. Переплелися їхні руки, а небо — з землею, а трави — з косою. Князь шукав губами її очей, брів, губ, шиї... поки не торкнувся грудей.
А тоді грубо відштовхнув Настусю.
— Втікай! — крикнув, просячи.— Одступися, бо...— Розкинув руки, дихав надривно, мовби втікав од когось, або ж когось наздоганяв.
— Бо що? — нахилилася над ним, розплітаючи косу. Нащо вона розплітає косу?
— Бо ніч сьогодні шалом повна. Гріхом.
— Хіба любити — гріх? А я хочу... хочу в цю ніч по нести від тебе сина,— сказала просто, як уміла говорити лише Настуся.
Він схопився. Не повірив почутому.
— Чого злякався, мій гостю? — засміялася невесело.— Щось не так сказала, не по-дівочому цнотливо? Вибачай... але віночок мій утопився, щастя моє коротке з тобою, одберуть його... Княгиня твоя одбере, бояри, єпископ. Всі вони сполчаться проти мене. А я розлучатися з щастям не" хочу. Син буде на тебе схожий.
І лягла на тверду землю, жбурнувши під кущ сорочку. Аж осліп од дівочої ясності білої. І сталося.
III
Цоркнула клямка.
Ані Ян, ані князь Ярослав цоркання не почули, обидва горбилися над грамоткою Марка Васильковича, посадника на Ушиці, котрий писав, що сего року на Пониззі жито-пашниця щедро вродила, і буде що в засіки засипати, і на продаж лишиться. А продавати є кому: Дністром прибув до Ушиці звісний гість з Цареграда Ксенофонт, котрий привіз з собою срібло-злото, взамін же хоче зерна. За Ксенофонтом, — сповіщав далі Василькович,— багатьох інших гостей ось-ось що не видно, в імперії спека й посуха — наша пашничка в ціні. То чи не звелиш, княже, щоб посадники твої в городах і тіуни на княжчинах, що обабіч Дністра везли хурами й сплавляли рікою збіжжя до Ушиці; торжище тут буде велике і для гостей зручне.