Корецький і Вишневецький розбили їх зовсім і посадили на престолі Олександра, сина сумної пам'яті Ієремії Могили, який коби вічно горів у Джегенні!
– Відки ж взяли вони стільки війська? – спитав султан.– Чи помагає їм, може, король?
– Ні! Ваша щасливість знає, що їм помагають козаки. Небагато їх, всього до двох-трьох тисяч, але се козаки – не ляхи ані не волохи…
Ібрагім-паша замовк нагло, а за ним замовкли і всі прочі. Горде, поважне лице Ахмеда поблідло, під очима появилися темні підкови, очі замкнулися.
– Галіль-паша! – застогнав лишень.
Покликаний підбіг чим боржій до падишаха.
– Тобі усе,– заговорив султан уриваним і хрипливим голосом, – Іскандер-паша з Єрняв на місце Ібрагіма… десять тисяч війська… волохи, семигородці, мультанці, Томша… хан. Алі-паша на морі, а ти… підкупства… Ахмеда довги… шануй візира-зятя… Х-р-р-р! – Глухим харчанням закінчив султан своє рішення…
Між Орта-Капу і Баб-і-Сеадет станули бостанджі у двох рядах. Яничарська музика станула за Баб-і-Гумаюн напроти Царбхане, де вибивано монету зі золота, забраного у скарбниці Насуха.
Вона грала кому радісно, кому сумно. Бо Аллах писав у книзі призначення, що тої самої днини Іскандер рушить на північ з фірманом, написаним райсом-ефенді Гамзою, Галіль дасть місце каймакама Софієклі-паші, а Ахмедові-паші каже заплатити усі довги та віддати усе, що колись він та його приятелі украли зі скарбу падишаха, – а вкінці, що Абазе-бей одержить, як чауш Ібрагім, бунчук беглербега.
Німий вітрець колихав стрункі вершки кипарисів та розсипав по стежках пожовкле листя яворів. У непевному місячному світлі біліли стіни кіосків та бесідок, наче привиди. Хвилями сильнішав подув і тоді, наче жаль за повнею літньої краси, пропливав поряд Ескі-Сераю. Якісь цвіти підіймали ще головки понад грядками, але се були цвіти без красок та пахощів – наче будуччина людини, яка не любила. Одна лише воня уносилася у повітрі – се удушлива, терпка воня в'ялого листя. Було холодно і тихо. Над Айя-Софією горіла у різнобарвних світлах копула, але ані людські, ні звірячі голоси не долітали на горбок, де були палати султанки Валіде. Тільки здовж муру, який окружав її огороди та будинки, перекликувалися бостанджії, а їх голоси поривані звучали тільки хвилями, наче голоси хижих птиць.
Повечерявши, як пристало під час Рамадану, полягали спати усі, світла погасли, чували лише всевидющий Аллах на небі та тричі укаменований шайтан – між людьми. Він-то у тиху ніч заводить свої герці у душах людей та спонукує їх до вчинків, які бояться денного світла. Ось він прийшов до Сераю і перш усього збудив султанку. Та вона не плеснула в долоні, не прикликала невільниці, не приказала принести шербетів, кави або наргіле. Вона взяла тільки чорну фереджію і вийшла.
Відтак шайтан підійшов до малого павільйону, що крився у глибині кущів, та глянув крізь віконце. На темних пуховиках у блідому сяєві місяця виступали повні, упругі члени тіла молодої жінки у судорогах розкоші. Чути було її приспішений віддих та уривані, беззв'язні слова, які вимовляють уста дівчини у хвилині забуття-безтями. При ній спочивав стрункий муж з чорними вусами та малою борідкою. Як він сюди дістався, не знати. Але Аллах є всевидючий і премудрий.
– Ах, уже пізно, я мушу йти! – зітхнула дівчина. – Невдовзі побіліє на сході небо, а тоді горе тобі, соколе мій, щастя моє, єдиний мій! Фатма також, певно, збудилася і плаче, а мене нема.
– А вона пила сей напиток, який я тобі вчера передав?
– Випила усе, бо був солодкий, наче мід, а Фатма любить солодощі. Та й візир Мухаммед-паша приказав не жалувати їй солодощів, бо від того прибуває тіло.
Сильні руки мужа обняли тіло дівчини.
– Коли випила, то не збудиться! – сказав шепотом. – Тому натішмося ще собою, моя роже, єдина моя пташко, мій соловейку, хай напою уста мої солодощею твоїх уст, а ніздря – пахощами твойого тіла. Хвала Аллахові, що сотворив такий жемчуг між дочками Єви на втіху чоловікові.
– Ах, Мураде! – говорила дівчина уривано. – Коли ти перед учора напав мене у корчах, думала я, що який марід насилує мене або бажає пірвати у царство духів. Я боялася, але не боронилася, бо, бачиш, я вже від десять літ у гаремі, я навчена усіх любовних ласк, яких може забажати від мене падишах, а ще не впав на мене ні один луч з його очей. Тому я зненавиділа його та вдоволювала себе всіляко, але усе тільки побільшувало моє бажання щастя, ах, того щастя, яке даєш мені ти, Мураде.
Тобі висказую увесь палкий мій жар,
Вислухай ласкаво тугою розпалюючого серця,
Як довго грати може ся многа рука горя
Та усі муки любові?
Як дивно се ти, бажання моєї душі, –
То море, то жар шаліють мені у серці.
Тому закликаю тебе на Аллаха та його пророка: візьми мене відси! Візьми мене як свою жінку, невільницю чи що друге, мені все одно. Я не видержу свого життя у духоті султанського гарему. Ті рої розпущених жінок, сотворених та вихованих до любові, а живучих без неї, – се пекло. Вони вдовольняють себе взаїмно, різними способами, та мені ті способи противні. Я, бач, від дитини тут не виросла, мене взяли на дванадцятому році життя з Георгії, розрізали шкіряний мішок на грудях і привели тут, де учили любовних штук, а любові не дали…
– Ах! Тому-то твоя любов така солодка, гурі моя! – закликав Мурад. – Значить, я вкрав її падишахові. О, справді, щасливий є той, що сидить за Баб-і-Сеадет на високому престолі.
Дівчина засміялася.
– Ха-ха-ха! Султан не потребує дівчат. Йому до вподоби щонайбільше малі дівчатка, голі, мов моє коліно, худі, мов тички, а дурні, мов цицькове теля, або старі, піднищені, що люблять різати кури та крілики. Недавно почав собі спроваджувати ічоглянів, а хто раз з ними пічне, сьому жінки байдуже! О, возьми мене з собою, у мене є багато самоцвітів та жемчугів, якими грається жінка Мухаммеда-дамада та розкидає не раз по піску. Я ще багато-багато штук знаю, при яких солодка неміч, що огортає твоє тіло, здається бути супочинком між колінами райських дівчат пророка.
– Ти є моя, Енісо! – сказав муж, встаючи. – Ти слухаєш мене і любиш, тому візьму тебе зі собою, бо і я чую до тебе тугу і бажання. Тому зладь усе на вечір, а вечором приходи сюди…
– А Фатма?
– Ось тобі ще одна флящина з ліком на спання. Але на Аллаха! Уже сіріє день. Прощай, світло очей моїх! Прощай, бюль-бюль, аж до вечора.
Повня була б подібна до тебе, та у ній є тінь,
І сонце було б подібне до тебе, та воно затемнилося.
Глянь, я чудуюся – та чи не багата любов у чудеса?
З усіми журбами, тугами, непевністю глянеш?
Чи не дивно, що до любки дорога коротка,
Та безконечно довга при повороті від неї?
Ще один поцілуй – і чорнявий муж вийшов. При дверях підняв зі землі темну чадру, яку носили жінки, і пішов стежками до стіни, що окружувала Ескі-Серай. Там по мотузі, що звисав з вершка стіни між корчі, виліз нагору і оглянувся. Ніде ні живої душі. Один скок – і Мурад пішов спокійно у сторону Суліманії, якої сім мінаретів та велетенська копула чорніли на тлі сіріючого уже неба. Обійшов Ескі-Серай та звернувся скорим кроком наліво до пристані. Його кроки глухо лунали по вулицях та будили бездомних псів, які вилігувалися по рогах вулиць. Біля мошеї Баязіда вийшов з-за угла низький, грубий чоловік і, не вітаючися, пішов рука в руку з самітним пішоходом. По хвилині були уже в пристані дільниці Єні-Капу. Тут ждав на обох човен, який повіз їх до галери, що стояла недалеко.
– Удалося? – спитав сей, що укривався біля мошеї.
– Так! Одержиш усе, що тобі обіцяли. Галіль-паша уже нині є на ділі великим візиром, вислугує скоро на Ахмеда-пашу. Іскандер веде військо по Ібрагімові, а муфтій і кізляр-ага є тепер провідниками дивану.
– Хай Аллах благословить стежки твої вдень і вночі, молодий бею! – сказав товариш Мурада, коли сей спинався по східцях на галеру.
Мурад і Абазе-бей були одною і тою самою особою.
Між тим бігла Еніса до палати, де спала маленька Фатма, п'ятилітня жінка п'ятдесятьлітнього візира Мухаммеда-паші, дочка султана Ахмеда і прегарної та покійної уже Гюзелі з далекого, у земному раї положеного Дамаску. Вона померла, бо її до сирійської жари привикле око не могло знести білизни снігу, що присилував кілька або й кільканадцять разів до року розкішні сади Сераю. Вона чахла, наче пальма у теплівні, висохла, посіріла і заснула, забута Ахмедом, товаришками, євнухами. Її донечку бачив султан раз чи два рази і велів виховувати, а коли треба було нагородити старого Мухаммеда, віддали її за нього, хоча вона ще й говорити не вміла. Доросте, то увійде в гарем старця, як його перша жінка Фатма-ханум.
Але як невислідимі є стежки Аллаха, так великою є хитрість шайтана. Приглянувшися воркуванню закоханої пари, полетів тричі укаменований ібліс до палати султанки, де на м'якій подушці спала Фатма. І тут, глянувши, засміявся люто, страшно і відлетів, радий з побіди.
На подушці лежала Фатма, маленьке, худеньке дівчатко, але не чути було його віддиху у запашній духоті кімнатки. Ясний блеск лампади падав на бліде, жовтаве личко, викривлене у передсмертних судорогах, на витріщені, недвижні очі, ті страшні, неначе у зачудуванні застиглі очі група, та на широко відкритий ротик. Зеленява піна покривала борідку та біленьке шовкове покривальце, роздерте у кількох місцях при судорогах потемнілих худих рученят. Мов злочинець на паль, гляділа Еніса на сей страшний вид. Обома руками вхопилася за серце, а проймаючий крик вирвався з її грудей.
– Що се? Відки се? Чи я сплю? Аллах! Се, певно, порошок Мурада, або – ні, се неможливе! Се чари, чари!.. Але що сказати султанці, євнухам? Чи повірить кізляр-ага її оправданню?
У сій хвилі нагадала собі одну нову одаліску, яка не хотіла послухати приказу тодішньої улюбленої падишаха. Обурена фаворитка обвинила її о те саме, чого сама від неї бажала, а кізляр-ага велів принести великий шкіряний мішок і…
– Ах! – крикнула нагло дівчина і відвернулася від страшної картини, яку мала перед очима. Вона бажала утікти, укритися, щезнути.
Але в сій хвилині застигла на місці.
У довгій чорній фереджії, наче дух з того світа, у дверях кімнати станула султанка валіде.
– Бачу, здійснилися мої обави та сумніви, підла суко, що кусаєш руку, яка тебе живить! – сичала, наче гадюка, стара відьма, піднявши угору свою кістляву руку.