За ними – відділ яничарів під проводом аги, а вкінці султан на коні у казково багатій, горностаями підбитій фереджії, величезному тюрбані з безцінною діамантовою запинкою при чорній китиці, окружений духовними та світськими достойниками. Вправді це було великого візира, але по правій руці їхав муфтій, а по лівій – каймакам у меншому тюрбані, на якому блистіли низки жемчугів та самоцвітів.
Зсередини тюрбана виглядав вершок червоної шапки. Була се краска, видко, дозволена тільки двірським достойникам, бо мало не всі мали її. Зате фереджії, які усі мали поверх каптанів, пишались у найрізнорідніших красках, бо мода приписувала, що фереджія має бути іншої краски, чим каптан. За достойниками їхала служба у коротших, піднятих каптанах, з блискучими запинками та гудзиками, опоясана пестрими шалями та поясами. Похід замикав відділ бостанджіїв під проводом бостанджі-башія Ібрагіма, того самого, що виконував засуд смерті на Насухові.
Султан їхав повагом, гордо випрямлений на білому арабському коні, і кождий правовірний, бачучи маєстат падишаха, казав до своєї душі:
– Слава Аллахові, що велів мені жити під крилами такого величавого, могучого а так справедливого володаря – о, коби Аллах умножив його багатства і побіди до безконечності
Через першу браму Сераю Баб-і-Гумаюн в'їхала дружина на перше подвір'я, назване подвір'ям яничарів. Тут стояв з рушницями при нозі візир яничарів у білій чалмі, підбитій крицею, та сталевій кольчузі з широкими сцімітарами при боці. Над ним повівав величавий трикутний, кривавої краски прапор з золотим півмісяцем на срібному полі. Яничарська варта і музика остали тут, а султан в'їхав через Орта-Капу у друге, колюмнадою обведене подвір'я, де звичайно бостанджії душили випавших з ласки вельмож, то є тих, яких викинула на мілину непереможна хвиля повного засідок, каверз та злочинів життя Сераю.
Вкінці відчинилися треті, багаті, бронзою та сріблом ковані, Баб-і-Сеадет – "ворота щасливості"; слуги забрали коні панів, і усі увійшли у тронову салю. На високому престолі під зеленим прапором пророка, окружений сілігдарами, засів Ахмед. По правій руці засіли муфтій з улемами, по лівій – каймакам і прибічна рада, а дещо на боці – райс-ефенді Гамза язіджі-заде з писарями. Поміст устелено коврами, стіни – червоним узористим сукном зі золотистими парчевими опонами. Над престолом – намет зі золотими тороками та кутасами з самоцвітів, жемчугів і кришталю.
Коли усі позасідали, остав посередині високий, худощавий муж з визначно східним лицем, видко, вірменин або грек з Анатолії, – Ібрагім-чауш, який саме вертав з Варшави, де жалувався на вічні козацькі напасті та непокої у Мультанах. Ось тепер, віддавши поклін, складав звіт зі свойого післанництва.
– Так-то, – говорив він, а язіджі пильно записував кожде його слово, – так-то ляхове прийняли мене й пошанували мене як слід, король не дав, одначе, вдоволяючої відповіді. Обіцяв вислати комісію на козаків, яка має їх приборкати, але і вирікається їх, кажучи, що се не його піддані. Жалується при сьому на татар, які пустошать землі Ляхистану, і думає, що козацькі напади – се тільки відплата за походи орди. Замків Білої Церкви, Черкас і Канева видати не хоче, бо се споконвіку земля ляхів, а будувати для нас замків на полудні також не хоче, бо і се земля королівська. Якщо ваша щасливість, – тут чауш знову поклонився, – не бажає собі війни з могучим Ляхистаном, то нехай не приказує своїм беглербегам вступати у його границі. Справді, безмежним і крайно безличним є засліплення сього короля і його народу!
Султан Ахмед вислухав звіту поважно і на вид рівнодушно. Так само каймакам, райс-ефенді та кількох інших спокійно сиділи далі на своїх подушках. Тільки капудан-паша почав вимахувати руками і говорив щось до Іскандера-паші, намісника єрнявського, який сидів поруч, а муфтій витягнув з-під себе одну ногу, одіту в ясний папуч, і вхопився руками за бороду.
– Ти добре справився з посольством! – сказав по хвилі Ахмед. – За се підношу тебе до чину паші і даю ось сей каптан!
Кивнув рукою – і в сій хвилі вискочило кількох слуг з-поміж сілігдарів. Один станув з потрійним бунчуком за новим пашею, другий накинув на нього величавий, золотом тканий каптан, третій овинув тюрбан низкою жемчугів, а вершок тюрбана – червоною китайкою. Паша підійшов до престолу, упав на лице, а коли султан приязно кивнув головою, зблизився навколішках і поцілував беріжок султанської фереджії. Радісним окликом привітали його члени дивану як нового товариша. Слуга з бунчуком вийшов, а новий паша відійшов на найнижче місце поміж пашами зараз біля райса ефенді.
– Чи всі почули мудрі слова нашого любимого Ібрагіма-паші?
– Чули! – відповіли хором присутні.
– Що ж думають про ту відповідь голови моєї держави?
По хвилевій мовчанці, яка запанувала у зборищі, встав каймакам Ахмед-паша Єтликчі-заде та, переплітаючи свою бесіду густо молитвами за здоровля та добро падишаха, старався виказати, що тепер, під час війни з Персією, годі більших сил уживати на півночі. Тому краще буде удержувати згоду з Ляхистаном, поки не покінчимо з персами. А се буде важко, а виставивши до весни замки на долішньому Дніпрі, замкнемо дорогу і козакам. В той спосіб заховаємо і гідність Оттоманської Порти, і зможем усю силу обернути на Тегеран.
– Пек єї! – кивнув головою султан. – Заховаємо гідність Порти так, як у мирі в Житваторок.
Всі одубіли. По дивані пішов тихий говір і стих. Ахмед-паша поблід і сів. Усі знали, що сей мир заключено під впливом Ахмеда й Насуха і проти волі великого візира Мурада. Муфтій підняв руку горі і додав:
– Пророк каже: "Невірні є найгіршими з усього сотворіння" (5.98). Та, видко, між нами є люди, які їх щадять.
– Так! Ніхто радо не засипує джерела, з якого п'є золоту воду! – сказав півголосом дефтердар Бакі-паша. Приверженці муфтія посміхувались, люто заблестіли очі сторонників візира Мухаммеда й Ахмеда-паші. А султан злобно усміхався:
– Що ж скаже наш досвідний капудан-паша? – спитав.
Галіль-паша встав і віддав султанові належний поклін.
– Бісміллагі ар-рахмані-ер-рагімі! – почав. – Скажу: "О ви, невіруючі, не служу я сьому, кому ви служите, а ви не є слугами того, кому я служу. І я не є слугою того, кому ви служите, а ви не є слугами того, кому я служу. Для вас – ваша віра, а для мене – моя!
Голова Насуха упала через лож, якою кидав у всевідучі очі падишаха і не думав, що він усе знає, хотяй є довготерпеливий і ласкавий. Він і його наслідники не тямили або не тямлять святої сури Корану про невірних.
Браття! Гяури внесли між нас роздор, гяури є причиною усього злого у сонячних землях падишаха. І тому ми відвертаємося від них, а кидаємося на персів. Чи здобудемо там багатства? чи плодовиті землі? чи поширимо іслам? Ні одно, ні друге, ні третє. У вірменських горах згине військо падишаха, через пустиню не перейде і сотня яничарів, і усі перси вже є мослімами, які вправді не признають святої Сунни, але все-таки не є гяурами. Чи ж Гассан і Гуссейн не були потомками пророка? На пограниччі вистане Текелі Мухаммед-паша, Ділавер-паша та емір курдів Сідхан, щоби задержати похід шаха на Сирію.
А тут, на півночі, що за сей час діється? Козаки знищили Синоп та побережжя Криму і Анатолії, спустошили Очаківщину і навіть, о язік, околицю Істамбула – на очах його святості падишаха… І що ж на се візир та каймакам? Будують замки. Ти знаєш, пане, що приїхав від румелійського беглербега Дауда-паші з Очакова, який тепер уже також у Халебі, Абазе-бей з вісткою, що будова замків уже кінчиться. Абазе-бей сміється з сих замків і з Алія-паші та його флоту. Одним махом розіб'ють козаки флот, збурять замки, і що тоді буде, коли наше військо буде під Араратом?
Та се ще не все. Польський король пише, що козаки не його піддані, але пише також, що козацький край – се королівська земля. Отже, король або перший раз збрехав, або тепер бреше, або козаки є його піддані і він не хоче їх приборкати, або вони не є його піддані, а в такому случаї їх землі не є королівські, і султанські війська можуть на них робити, що їм прикаже падишах, не питаючи дозволу якогось там крілика з Варшави.
Падишах може, пообіцявши навіть козакам ласку, взяти їх на свою службу. Вони, бач, також є ворогами ляхів. Було би добре пустити гяура на гяура, а коли ослабляться, накрити обох яничарською чалмою. Покоривши ляхів і козаків або хоч би лише ляхів і погодившися з козаками, станемо могучою ногою у Елассоні, Кримі та Угорщині, посадимо беглербегів в Яссах та Германштаті, як маємо намісника в Буді, і вернуть часи Солімана великого у часі великого Ахмеда".
– Іншаллах! – крикнули всі присутні з правдивим або удаваним одушевленням. Султан глядів на подвижного капудан-пашу з подивом, але, видимо, прихильно прийняв його слова.
Втім повстав новоіменований Ібрагім-паша і поклонився. Всі глянули на нього з зачудуванням, що він наважується висказувати свої погляди там, де говорять тільки найповажніші.
Але Музеллі-паша почав сміло:
– Крім післанництва, маю я ще з ласки Аллаха відомості про події, які бачив власними очима у Молдові…
– Вісті подасть нам після приказу Ібрагім-паша, який з ак-керманськими військами помагає Томші, – замітив райс. – Він одержав фірман з приказами.
– Ібрагім-паша – то пияк, що п'є пророком виклятий шарап! – крикнув почервонілий від досади муфтій.
– Се луна голосу Насуха, який купував йому се вино! – сказав Бакі-паша півголосом, так що усі чули кожде слово.
– Хай Аллах помилує бідних вірителів його і Ахмеда-паші! – докинув голосно Галіль.
Султан стягнув брови грізно, а його очі блукали від веселого та злобного лиця капудан-паші та розгніваного муфтія до блідого, мов смерть, каймакама.
– Як-то, не вар, не йок?
– Ти знаєш, пане, – відповів Галіль, – що поміж добре випханим мішком каймакама а руками вірителів є ще висока, груба і стрімка стіна…
– Око Мухаммеда Другого пробило навіть стіни Істамбула! – сказав султан, а злобний усміх появився знову на його лиці. – А ти, другий Ібрагіме-пашо, – додав, – розкажи, що знаєш.
Вірменин поклонився.
– Бачу, – почав, – що дехто бажав би укрити гадюку у кошикові цвітів, але не я. Їдучи з далекого Ляхистану до високої Баб-і-Сеадет, бачив я сумні останки військ Ібрагіма-паші і господаря Томші.