Тварину не прив'язали, проте вона знала, що це її, і тільки її, володіння, тож поява людини страшенно не сподобалося їй. Тепер Трохим з цікавістю і легким острахом стежив, як вона погрозливо мекала, наставляла вигнуті потріскані роги і кумедно підстрибувала, демонструючи своє невдоволення.
— А ти, блудний сину, звідки тут взявся?! – задивившись на козу, Трохим не помітив, як із-за рогу огорожі з'явився кремезний чоловік. Коли він наблизився, хлопець побачив, що то вже досить літня людина, мабуть, років за вісімдесят. Вона не носила ні бороди, ні вусів, а коротко підстрижене волосся теж було ледь посивлене, отож вік її видавали хіба що зморшки, такі глибокі і звивисті, наче обличчя було виоране плугом, і тягли того плуга стомлені, сп'янілі від тяжкої роботи воли.
— З міста я, — відказав Трохим, стомлено підводячись. Ноги аж гули, і тому земля не відпускала його від себе.
— Невже з міста? – недовірливо оглянув його старий.
— Ну, не те, щоб із самого, — поспішив уточнити Трохим, — а з приміського селища. Є таке, Кривою Балкою зветься, під Одесою воно. Чули напевне?
— Балок тут багато, — ухильно відповів старий. – І "криві", і "холодні", і "веселі", і "чумацькі" та "козацькі" — які завгодно… — Трохим слухав старого і здивовано дивився на його руки. В одній господар цього обійстя тримав саджанець акації, у другій – старезну сточену лопату з коротеньким черенком
"Невже збирається садити деревце!? – здивувався хлопчина. – Він що, не знає, що фронт уже за кілька кілометрів звідси?"
2
— А таки посаджу… — немовби вичитав його думки старий. – Ну й що з того, що війна? Хто сказав, що у війну не треба садити дерев? У війну, щоб ти, блудний сину, знав, якраз треба садити найбільше. За себе і за кожну убієнну душу людську. Шкода, що мало хто розуміє це. Або просто не замислюється над такими речами, бо не до того. Гадають, що, доки вона не закінчиться, все сутнє належить тільки руйнувати, а садити й будувати слід уже по війні, — тяжко видихував він кожне слово .
Старий пройшов повз Трохима. Хлопчина провів його поглядом і лише тепер помітив, що неподалік того місця, де гарцювала коза, виднілася схожа на кротячий курган купка глини, а за нею чорніла невеличка ямка.
— Біля воріт стоїть відро з водою, — мовив старий хлопчині. – Піди принеси. Треба одразу ж полити.
Трохима здивувало, що старий так швидко взявся командувати ним, проте одразу ж побіг до воріт і незабаром повернувся з відром. Якихось дві години тому він лежав в окопі, стріляв у ворогів і кидався в атаку. А тепер садить деревце. "Цікаво, де я буду і що робитиму ще через дві години?"
— На передовій, мабуть, був, батька шукав? – кивнув старий убік фронту.
— Був, шукав… — нехотя відповів Трохим. Хіба старому не однаково, чого якийсь хлопчисько подався на фронт?
— І що там? Що побачив? Смерть, кров? – і сам відповів: — Звичайно ж, смерть і кров. Та ще страх… Тяжко нашим доводиться? Тисне фашист?
— Тисне. Але й фашистові не легше. Особливо там, де оборону тримають моряки
— Де моряки, там – звичайно, — задумливо відповів старий. – От тільки небагато їх лишилося – морячків наших. Якби ж то не відрізали Одесу від фронту. Під містом фашиста, може, ще й притримають, а тут, на хуторі, буде вже через тиждень. А ще до того винищить артилерією, — сумовито проказав старий, і чомусь подивився на небо – високе, чисте, по-осінньому холодне надвечірнє небо. Наче йшлося не про ворожу артилерію, а про дощ чи сніг.
— А мене всі звуть "Акаційцником". "Дід Акаційник" — та й годі. Наші хуторяни чомусь не люблять акації. Кажуть: розростається, коріння глибоко пускає, забиває городину… Правда: розростається, в глибину йде, забиває… Одначе мені це дерево тим і подобається, що виживає у найстрашнішу засуху, приймається з гілки, і так укорінюється у випаленій степовій землі нашій, що ніяка сила не здатна вирвати з неї. Звали одне дерево, а з коріння проростає п'ять нових. Таки справді наше, степове, козацьке дерево… А деревина яка міцна! Покладеш акацієві сволоки – сто років пролежать.
Старий помовчав. Оглянув ямку, потім перевів погляд на долину, ніби остаточно зважувався: садити у такий ненадійний час чи не варто?
— Знаєш що, блудний сину, давай посадимо удвох. – Трохим вирішив, що старий просто забув його ім'я, одначе нагадувати не став. – Щоб там не сталося з нами потім, а знатимеш, що в цій козацькій долині росте дерево, яке ти сам посадив. І здаватиметься тобі ця місцина ріднішою, ніж та, в якій народився, але дерева не посадив. Бачиш он ті дерева, що в долині? То, здається, я всі й посадив. Тільки їх там більше було. Значно більше. Та що вдієш, як поблизу лісів нема, а деревина всім потрібна.
— Потрібна, — погодився Трохим, беручи від старого лопату.
Акаційник залив у ямку піввідра води, а тоді опустив туди саджанець. Трохим швидко закидав його землею, і старий вилив під стовбурець решту води.
— Ішов садити один, а посадили вдвох. Ось так буває в житті. – Акаційник утер із чола піт і легенько відштовхнув ногою козу, що пробувала жувати його галіфе. Напевне, це галіфе лежало в скрині старого ще з часів громадянської війни.
"А цікаво: чи воював він у громадянську? – подумав Трохим, оглядаючи старого. – І за кого?" Мовивши про себе це "за кого", хлопчина враз відчув, що розпитувати Акаційника про громадянську йому вже перехотілося. А раптом виявиться, що за денікінців або за якогось місцевого "батька-отамана"? Тому про громадянську він промовчав, а натомість запитав:
— Невже ви прожили у цій долині все життя?
— Не все. І дуже шкодую. Була ще світова війна, революція була, громадянська… Покидало мене світом, покидало… скаржитися на те, що, крім цієї западини, нічого в ньому не бачив, – гріх. Ну а після громадянської ще рік навчався в Одесі на агрономічних курсах. І потім уже працював рільником у колгоспі, за чотири кілометри звідси. Однак чого це я висповідуюсь перед тобою?
— Не бійтеся, переді мною всі висповідуються, — цілком серйозно заспокоїв його Трохим.
— Та ну?! – всміхнувся старий, пильніше придивляючись до цього русявого хлопчини з занадто суворим як на його вік вилицюватим обличчям. – Ти, блудний сину, бачу, не з полохливих-сором'язливих. Як хоч звуть тебе?
— Уже ж назвали – Блудний Син.
— То я всіх так називаю, — махнув рукою старий. – І чужих, і хуторянських. А хлопці тебе як дражнять?
— Звуть Трохимом, а хлопці прозивають "Пілотом".
— О, "Пілот"!.. Льотчик, тобто… У Степанівці, в тому селі, де я агрономував, років із п'ять мені довелося вчителювати, викладати ботаніку. І відтоді, з ким із хлопців не розмовляв би, завжди цікавлюся, як його звуть між собою однолітки. За кожним таким призвіськом приховується якась таємниця, — він змочив пальці в решті води, що лишилася на дні відра, й покропив ними саджанець. – То, гадаю собі, що пілотом можуть називати лише людину, яка, або вже колись "падала з небес", або ще тільки мріє піднятися до них. Що, може, не так?
— Поки що мріє, — стримано відповів Трохим. Він раптом пригадав мить, коли вискочив із окопу і кинувся слідом за моряками в контратаку. Й досі не міг збагнути, яка сила викинула його тоді з окопу. Почув "Полундра!", і нібито спрацювала якась внутрішня пружина. А ця, перша його, контратака могла виявитися останньою. Подумавши про це, Трохим лише знервовано пересіпнув плечима.
— Ну, мрія – справа свята, — мовив тим часом Акаційник. — Не загадуватимемо на неї у такий лихий час. Краще ходімо до хати, поїси на дорогу.
3
Вони спустилися до путівця і зайшли у кам'яні ворота, вимурувані з пиляного каменя-ракушняка.
— У вас тут теж є катакомби? — озирнувся Трохим на старого, що йшов позаду.
— Є. Одна-єдина катакомба. А чому ти запитав про це?
— Невже одеські катакомби доходять аж сюди?
— Доходять, хлопче. Здається, доходять. Колись місцеві каменярі й справді заклали катакомбу у цій долині, вхід до неї на протилежному схилі. Потрібен був камінь для навколишніх сіл, а з одеських катакомб возити далеко. Оце тільки три роки тому наша шахта перестала видавати на-гора камінь. Не знаю, правда, чому… Так от, каменярі казали, що вони з'єдналися з одеськими катакомбами. Звичайно ж, це стало якось випадково. А тобі що, доводилося бувати в катакомбах?
— Доводилося. Батько мій – шахтар-каменяр. Батьків батько і дід – теж були ними.
— Он воно що! Отож і помітив я, що, йдучи попід огорожею, ти якось особливо уважно придивляєшся до каменів, до кладки. А ще кажеш: "Пілот"! Може, ти й станеш пілотом, але все життя тягтиме до каменя. Мабуть, це в тебе, хлопче, в крові.
— А чому почали катакомбу з вашої долини?
— Мабуть, тому, що вона глибока і не треба зариватися в землю. Починай від підніжжя схилу – й одразу ж натрапиш на камінний пласт, одразу глибина. А ще тому, що в схилі цієї Гяурової, як її колись називали, долини є великі печери. Щось із двадцять печер, які поєднані між собою і якими можна пройти попід землею добрі два кілометри. Але катакомбу закладали неподалік печер, то вже потім вони з'єдналися.
— І все ж таки… Невже від Одеси можна дійти катакомбами аж до цього хутірця? – замислено мовив Трохим. І подумав: "Спробувати б… Але ж спробуй, наважся!.. Це ж десятки кілометрів підземного лабіринту. Одначе прокладали ж ці катакомби люди. Які не просто ходили собі, а працювали"
— Напевне, можна. Якщо тільки це не вигадка, і наша катакомба справді з'єднується з одеськими.
— А шахтарі-катакомбними у вас на хуторі є?
— Були. Четверо. Тепер усі на фронті. З чоловічої статі лишилося нас троє дідів та двоє підлітків. Але й ми на катакомби поглядаємо. Доки фронт перейде, доведеться пересидіти в підземеллі. А там видно буде.
* * *
Вони увійшли до хати, і господиня – така ж древня і могутня, як і Акаційник, поставила на стіл перед ними по мисці кукурудзяної каші та по склянці козячого молока. Була ця жінка мовчазною і непривітною, і коли старий впустив Трохима поперед себе до хати, сердито, аж ніби ображено якось, запитала:
— Ну й кого це ти привів?
— Гостя. Хіба не бачиш?
— Бачу. Гостей тепер хоч відбавляй. І всі непрохані. Звідти, напевне? – махнула рукою убік фронту.
— З міста я, — поспішив пояснити Трохим. – Навідувався на фронт, розшукував батька. — Він вирішив, що краще буде, якщо скаже цій жінці те ж саме, що сказав старому, хоча — про батька — це й було неправдою, просто він хотів потрапити на фронт, стати морським піхотинцем.