Ви не хвилюйтеся, — ще додає Косарик, — діти за батьків не відповідають...
Говорили ми на тлі наших попередніх розмов. Я ж уже була побита і не раз говорила Косарикові, що побита несправедливо, бо я не мала ніякої протирадянської думки, описуючи комуни, як вони є, я вважала, що це — цінне для майбутнього зафіксувати їх у теперішньому початковому стані. Я сама захопилась ентузіязмом комунарів, вбачаю в них героїв. Революціонери, що насмілилися ламати старе, будувати нове, шукати нових форм його...
Він мені теж розказував... — їздив розкуркулювати батька одного відомого письменника... (кого саме — не казав) — Це страшне!.. За поли хапали, на колінях благали... Але що ж, для революції треба... Жертви мусять бути... Ліс рубають — тріски летять.
Тріски... А як я всією душею хочу працювати над словом у цій епосі, що є, то чому не можна? Я не виступала ніде з протидією існуючому. Одно тільки: несила ламати себе, говорити неправду. Брехня в мене просто не виходить, як не могла б ходити на руках чи літати. В пам'яті ще жива мука "комне-замської брехні" в ІНО. Більш не хочу таких тортурів. Ось чому була в мене потреба усунути можливу нову брехню. (А краще, як поза мною дійде?) Ось чому я подала до відому партії в особі Косарика-Коваленка. І ось чому я писала лише те, що бачили мої очі й чули мої вуха. Оті несамовиті "ідеології" над голою дійсністю, що їх набудували письменники, мені просто в голові не товпилися, модні ідеологічні мудрощі просто не влазили під череп.
От, — думаю, сидючи на підвіконні з Косариком, — от, тепер і я вже тріски... Виженуть із колективу письменників... Проте, це краще, ніж повторення моїх душевних мук в ІНО. Але Косарик мене знову заспокоює: в кожного письменника є подібні, ще й гірші, ситуації...
Не сказав Косарик і я тоді ще не знала, що батько "най-пролетарськішого" тоді письменника, Івана Микитенка, мав 500 десятин землі.
Ситуація ж була, гей прикріша, ніж спершу здавалося. Ганя з Гуманя прислала листа, що мама прийшла до Гуманя пішки. Ми тут нічого не знали, а діялося ось що (Відновлюю з маминого оповідання):
Влада вигнала маму з хати.
За кілька днів перед тим у хаті попадали образи... Не побилися, а стояли упритул до стіни внизу, наче їх хтось обережно зняв і поставив. Знак, що буде якесь нове лихо. І ось воно: влада виганяє стару людину з її власної хати.
І ще й як! У найгіршу сльоту, в дощ... болото розгасло, немилосердний вітер,.. Ото тоді й прийшли активісти. Сказали: "Тут вашого нічого нема. Сьогодні, зараз маєте вийти з хати, а ми її беремо під замок".
Хоч це вже було над вечір, дано було розпорядження по Жашкову, щоб ніхто не смів прийняти куркульку наніч. Добилася мама якось до Марійки, що за п'ять верстов, отак, з порожніми руками. Там люди змилувались і пустили переночувати. Потім два дні йшла мама болотами та під дощем поки дісталася до Гуманя (50 верстов від Жашкова) до сестри Гані. Там уже була й Льона, бо її раніш викинули з роботи у Жашкові, то вона в Гумані вступила на курси рахівництва.
Дядьків Йосипа й Василя вже давно не було на хуторах, бо "хазяї села" викурили всіх хуторян, гнізда їх поруйнували, одних повивозили, другі повтікали безвісти і не давали про себе знати. Йосип був десь на Донбасі, а його жінку Меланю з малою дитиною в лютий мороз вивезли на Сибір. (Це мені розказували потім двоюрідні сестри: їздовим був зять тітчин Тодосьчин. Через 12 років у мене з'явилось оповідання "Поклонник зорі мудрих"). Василя депортували за Урал. Тітку Тодоську й дядька Хведора (Андрущенків) із найменшими дітьми, Ганею, Миколою та Василем, також вивезли за Урал, хоч усе їхнє "куркульство" було в хаті під бляхою. Не вони наймали батраків, а самі батрачили, дівчата щоліта працювали на цукрових буряках у капіталіста-держави, на цукроварні...
Відтоді з Жашковом припинився всякий зв'язок і я вже не знаю, що з іншими. Здається, й Тупчія також вигнали з хати...
Словом... "Куркуль чинить шалений опір..." Таке щодня писалося в газетах і це треба було вважати правдою. Насильство — найвищим моральним законом. Та писати на таку тему п'єси, оповідання й романи.
Дехто так і робив. Наприклад, Корнійчук. При тому він весь час настоював, що пише "правду і тільки правду"...
* * *
Все це розповіла мама, як приїхала з Гуманя до Києва. Жили мої батьки деякий час у сторожці біля кролячої фарми на Аскольдовій Могилі. Недалеко від мене, але літом то гарно, а як то зимою буде без палива? У Гані теж не сидня. Дмитро робився все більшим п'яницею, і на роботі прокрадався, а Ганя мусіла поповнювати розтрати з своєї платні. Вона, щоб стягати кінці з кінцями, тягнула дві роботи...
21
Працювала я на фабриці "Точприбор" приблизно шість місяців, а весною вийшло все так, як по-писаному. За рознарядкою мене визначили з фабрики на "посівкампанію". Інші огиналися, а я з радістю вхопилася. Відрядження було недалеко, під Києвом був Макарівський район, там, як і скрізь тієї весни, розпочиналася суцільна колективізація.
Там я дуже гойно провела час, наче з ланцюга зірвалася. Весело — бо знайшлася товаришка, саме мені по духу.
Це була студентка політехнікуму на прізвище Терпило, племінниця професора Зеленого. Дуже ми чогось підійшли одна одній, — що не скаже одна, то друга заливається сміхом. І з чого? Навіть те, що тут таке невилазне болото, було причиною до сміху. Називали ми одна одну "товаришко представничко!", бо тут усіх із міста називали "представниками".
Це був один з найкращих тижнів у моєму, бідному на людей однозвучних, житті. Я не пам'ятаю, з ким мені було так весело, як із нею, хібащо, в ставищанській школі з Василиною. Недоговореності сприймалися відразу на лету, — ось у чому чар. Однакове життєрадісне відчуття телят, що вирвалися на волю. Однакове розуміння — невисловлене, але точне — того, що діялося навколо, що бачили. А бачили ми куткові збори, селян біля сільради, зворохоблених тим, що без них переміряли їхню землю, забрали до колгоспу, а тим, хто не записався до колгоспу, давали якісь неродючі заміни. На горбі, на піску...
Тут заганяли селян у сільсько-господарську артіль, — це вже не добровільні комуни. Ото там і бачила я дідка у білих полотняних штанях, що місив босими ногами чорне болото і на запит: — Чому не записуєтесь до артілі? — відповів: — Як я на свойому, то ти мене кидай у грязь, а я собі буду князь!
Між сміхами "товаришка представничка" розповіла мені, що вона родом із Плют, а в Плютах Зелених є півсела, і вона з цього роду. Отаман Зелений залишив дуже великі скарби, але ніхто не знає, де вони закопані. Може леґенда, а може й правда. І я їй розповіла... В моїх сусідів Зубових була наймичка з Плют. Мені розповідала сама Зубова, що ця дівчина мала таку звичку: встає рано о 5-й годині й гукає: "Гей ви, жиди, вставайте!" — Не буде ж мені Зубова брехати...
Цієї дорогої товаришки, що так освіжила душу, я вже більш ніколи не бачила.
А вражіння з цього відрядження на "посівкампанію" я вклала в нарис "Стрілка коливається". Малий нарисок, 16 сторінок. Послала Пилипенкові. Пилипенко відразу видав окремою брошуркою. І чомусь у мене нема цієї книжечки. Якби друковане було попередньо в журналі, то можна було б відновити...
На фабрику годинників я вже не вернулася. Навіть не пішла по розчислення за кілька зароблених днів. Боялась, що знов зачеплюся й уже не вирвуся звідти.
22
А тепер бачу себе в Домі літератури, ще в готелі "Конти-ненталь", на якихось зборах. От, диво! Підходить до мене Григорій Косинка і вітає з появою книжечки "Стрілка коливається". Це вперше він мене "визнав". Хвалить, що книжка дуже добра.
Це угруповання, "Ланка", трималось дуже гордо й неприступно. Тільки Борис Тенета, зустрічаючись, сяяв усмішкою доброзичливости і все казав, що переїздить до Харкова, що Київ — глуха провінція, нема тут де розгорнутися, а є приказка: "Краще живий собака, ніж дохлий лев". Вже деякі й переїхали. От не бачу Антоненка-Давидовича, Підмогильного. Осьмачки я, взагалі, ніколи не бачила, про нього тільки завжди якісь леґенди розказували: то — ночує на кладовищі, то — зняли з поїзда, кудись від когось тікав...
Хоч я й не була "вхожа" до "Ланки", я однаково ходила, де тільки вони виступали. З них найбільш вражав мене Косинка — своїм майстерним читанням і самобутністю. (Косинка й Зеров, на мою думку, — найяскравіші постаті того часу в полі мого бачення). Правда, я вбачала в Косинці Стефаника, але однаково він був неперевершений. Його короткі новелі були насичені його власною індивідуальністю (а не позиченою, я хочу сказати), з опуклою природою. Навіть не здавалися імпресіоністичними, хоч були такі. Були вони двозначні. "Думайте, що хочете, — наче казав автор між рядками, — а я собі маю свою думку, чи це радянська новеля, чи навпаки, антирадянська".
Звичайно, що я затримала в пам'яті Косинчине "Папір усе терпить!" на мою адресу у часи оні. І от тепер Косинка "на рівній нозі" підходить і вітає. Якийсь проблиск солідарности проглянув у тім приязнім його звертанні. А все таки, я дуже здивувалась — звідки така увага? Чи не тому, що мене "проробляли"? В тій Косіоровій промові, де ми фігурували обоє, Косіор про Косинку сказав так:
... Тепер прочитаю вам широковідомий серед письменницьких кіл запис відомого письменника Косинки в одному літературному альбомі.
"Творча нація — це та, що стремить перемогти інших, що пригнічує інших. Українці не належать до цієї нації. Я нещасливий, що належу до пригнобленої нації".
Як бачите, Косинка однакової думки з поважним Донцовим. Тільки Донцов уважає, що в нас уже народжується багатир-"націоналіст", а Косинка проливає сльози з приводу того, що цього, на жаль, нема. Як бачите, Донцов не самотній, йому співчувають деякі групи й верстви нашої української інтелігенції... Твердження, що для зростання нації (по-нашому — робітників і селян) для розвитку культури, національної культури, потрібне пригнічення інших націй, є наскрізь буржуазне, імперіялістичне...
Є далі, але перерву тут. Так Косіор, генсек компартії й правитель України, 1928-го року назвав усе своїми іменами: наскрізь буржуазна й імперіялістична вся практика совєтської Росії. 50 років висмоктує вона з пригнічених націй все, щоб розвивати свою культуру та присвоювати досягнення окремих націй собі.