Розбивши ворохобників, хай не вертає назад, тільки жде, аж ми порозуміємося з козаками та покінчимо війну з персами. Тоді прийде крайній час на зраджений та брехливий Ляхистан. У посіданні його земель двигнемося за два-три роки на цісарство і покоримо увесь запад.
– Іншаллах! – закликали усі присутні утретє.
Івашко, наче обезсилений, смоктав каву та з замкненими очима сидів, опертий о подушки, зате Ессад, Бажі та Галіль радилися над подробицями. Увесь провід нав'язаної каверзи узяв на себе Галіль, який знав уже, що султанка валіде, кізляр-ага, кадій з Галати, мурин, завзятий ворог чужинців, та Іскандер-паша – любимці султанки – будуть за ним. На сих сходинах рішився зворот османської політики зі Сходу на Захід. Над Ляхистаном стала збиратися чорна туча, вагітна громами та вихрами.
________________________________________
Примітки
Кара язіджі – керівник великого повстання в Анатолії (малоазійській частині Османської імперії, 1595 – 1603 рр.)
Рамадан, Рамазан – дев'ятий місяць мусульманського місяцевого календаря, а також суворий піст, якого релігійні мусульмани дотримуються від сходу до заходу сонця протягом цього святого для них місяця.
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 329 – 344.
5. У тіні падишаха
Юліан Опільський
Серед дніпровських плавнів виріс на острові високий, крислатий дуб. Широко розклалося понад землею його розлоге гілля, а під його тінню розвернувся цілий світ різного-прерізного життя. Рої комах наколюють листки, виводять гусільночки, кукли та служать поживою сотень пташок, що гніздяться у дуплах та розвалинах галузок. Їх хори пліняють ухо, їх краски – око прохожих, які і не бачать спорів, бійок та колотнеч, що вибухають щохвилини між пестро опіреними любимцями людей.
Грабіж, убійство, зрада бувають між ними мало не щоднини, а часами страшні трагедії розграваються під зеленим склепінням, якщо на вершку дерева загніздиться канюк. Розкішно сидиться у тіні дуба, любо та тихо пливуть у ній думки та мрії утомленої дорогою людини. Тому-то й любовні пари саме тут назначують собі сходини, мандрівник спочиває тут по дорозі, а й інші люди, глянувши туди, кажуть: "Ах, се той дуб на острові, се чудове місце, бував я там не раз!"
Усе на світі переживається, перериваються і форми, у яких виступає державне та духове життя. І коли сі форми заскорузнуть, зігниють, заражуючи усе довкола себе, тоді з-посеред придавленої, на позір бездушної та мертвецьки спокійної товпи встає обновник-реформатор або проповідник нової віри. Високо стане він над товпою і запалить своє світло від небесного, Божого огню. Наче комета, явиться він на небосклоні та осліпить своєю появою усі уми…
Але що ж? Діло велике, спасенне, новий закон, нова віра остануть наче дорогою поволокою, та сам її творець умре. І що ж діється? До поволоки з невільничим почитанням у словах і лакомством у підлих серцях підходять ті, що весь вік жили у тіні великого чоловіка, бо, щоби поняти духа сих фраз, на се треба було його ума. Співаючи гімни, з кадильницями у лівих руках підходять жреці до великого діла архієрея і, добувши правою рукою з-за плечей ніж, крають сей безцінний твір великого творця собі на ганчірки…
І ось покривається туманом нове божество – Будда, Ісус, Аллах, а місто них являються легіони богів, святих, факірів, місто святих книг – цілі валяви пояснень, місто віри – забобон… Бо людство подивляє і боготворить ідею, та не розуміє її.
Сіла над Босфором велична столиця Сходу, забезпечена полчищами яничарів, сіпагів, мамелюків, зі золотим мечем-півмісяцем на шпилі. Заснували її великі мужі, наповнені святим одушевленням для віри пророка. Вони ішли у бій пересвідчені, що сповнять Боже післанництво на землі, розбиваючи темне, зледащіле, десятками єресей роздерте східне християнство та пережитки блискучої держави сельджуків. Той, хто в'їхав по тілах вірних і невірних у Айя-Софію, – се була наче рука, що держала кривий меч-півмісяць пророка над зледачілим світом, се був той дуб, що крислатим галуззям сягав неба, а був його новий пророк, що голосив нову правду між розбратаними братами.
І високо виріс падишах! Наче півбог, засів він у золотій хмарі, так, що з-поза нього не видко і меча пророка. Але і його не видко, бо ось поміж нарід а володаря всунувся новий світ – світ жреців, які крають власть султанату, його майно та багатства, його ласку й неласку на ганчірки… Гарем, євнухи, диван, намісники, улеми – усе те розбиває велич султанату на кусочки, з великого льва робить опиря, який ссе кров власних підданих, виморює цілі села й городи, ограблює цілі краї, ослаблює цілу державу і всі навколишні краї. Усі ненавидять його, гидяться ним, а якби не боялися, то роздавили б без жалю й пощади, бо усі ті звірства в ім'я сих перших ширителів ісламу – усі вони стоять у тіні падишаха.
На терасі величавого кіоску у Ескі-Сераю, на грубому коврі під синім шовковим наметом на пуховиках сидить жінка. На лиці її, побіч слідів минулої краси, хвилями появляється неначе відблиск гніву та ненависті. На колінах, одітих у широкі шаровари, покоїться голова середнього росту мужа з довгим туловищем, короткими ногами, довгою сивавою бородою та впалими очима…
Видко, одначе, що зів'ялість лиця, і очі, і волосся не є наслідком літ, тільки страшного, гнилого життя у гаремі. Султан Ахмед не вдоволявся одною або кількома жінками, але у тихому гаремі святкував оргії, які підкопали його здоровля та завели на край могили. Воля, сила, діловитість – усе те потонуло у пуховиках одалісок та ічоглянів.
– Ана! Чому ти не пестиш мене? Я утомився, сумний, бідний, а ти сидиш, як мій покірний ходжа, і не говориш ні словечка.
Слова сі виходять, наче з уст розпещеної дитини.
– А чим ти втомився, джан?
– Ах! Сими персами, козаками, ляхами, одні у дивані пруть до війни на Сході, другі хочуть, щоби я йшов на Захід, а мені не хочеться ні сього, ні другого. Я спати хочу!
І султан клонить голову на коліна султанки валіде, яка усміхається згірдно та худощавою рукою гладить волосся сина.
– Я казала тобі, сину, – говорила тихим, солодким голосом, – що недобре є віддавати власть одному мужеві та його приверженцям. Тепер усі невдоволені і просять тебе, щоби ти вкоротив власть сього, кого сам вивищив, правда?
Дитина на колінах мами стала кривитися і сопіти, наче її різало у череві.
– Аллах! І ти також те саме кажеш? – застогнав. – Прецінь сей "хтось" є моїм зятем.
– Саме тому! Ти занадто перехилився в сторону великого візира.
– У-у-у-у! – забубонів султан, наче невдоволена дитина. – Мухаммед-паша є мій дамад. Невже ж маю його скинути з візирату, як Насуха?..
– Та ні, але відсунути на якийсь час…
– Йок! Не хочу, він мій зять. Що скаже Фатма…
– Фатма ще дитина.
– Але вона колись виросте, а тоді що вона скаже, коли почує, що я без причини її чоловіка усунув з візирату?
– Дивний ти собі, джан, їй усього п'ять літ.
– То що з сього? Він мій дамад.
Лице валіде виражувало нетерплячку і злість.
– А знаєш ти, джан, казку про лисів та вовка?
Лице султана заясніло.
– Казочку? Ах! Ана, розкажи мені, розкажи!
– Годі тобі, джан, слухати казок. За годину треба буде іти у диван. Музеллі-чауш приїхав з вісткою від Польщі, господаря мультанського з пильними вістями. Але я розкажу тобі, що є у сій казці.
– Розкажи! Розкажи! – репетував султан і знову поклав голову на коліна.
– Одного разу найшли лиси здорового верблюда, – розказувала мати. – На радощах почали вони пирувати. Але вскорі показалося, що сильніший відбирає пайку слабшому, а слабший гине з голоду. І сказали вони: виберім собі султана, який ділив би між нас по рівній-пайці м'ясо і не давав кривдити слабших. Усі згодилися і вибрали султаном вовка. Першої днини ділив вовк усе як слід, і усі лисиці раділи зі справедливості султана. Але вже другої днини подумав він собі: на Аллаха! Ось я верховоджу над дурнями, а сам є хіба найдурніший зі всіх. Хто ж присилує мене ділитися з сею слабиною? І тої самої днини прогнав усі лисиці, які прийшли до поділу. Обманені своїм султаном, думали лисиці зразу, що він, наївшися досхочу, другої днини знову стане ділити м'ясо. Але другої днини було те саме. Тоді звернулися лисиці до льва, який недалеко сидів у своєму леговищі. Сей озлобився і пішов зараз проганяти вовка. Як тільки вовк побачив льва, пустився тікати, тільки се не помогло йому. Лев наздогнав і роздер його на шматки.
Ахмед не відповідав, тільки лежав зі замкненими очима; валіде питливо гляділа у його лице, намагаючись відгадати відповідь. Вкінці голова порушилася.
– Твоя казка, ана, гарна. Але вона приходить запізно.
– Запізно? На добро і навернення зі злої дороги ніколи не є пізно!
– Вовк – се Насух, лев – се я, але Мухаммед не є Насухом, се мій зять. Ось що!
– І вовк ділив добичу по правді першої днини. Нинішній Мухаммед є вчорашнім Насухом. Нинішній Насух може бути завтрашнім Мухаммедом. Хто стоїть за Мухаммедом? Чікалі, Граціяні, гяури та деякі непевні потурнаки. Всі правовірні, справжні слуги Аллаха є йому противні.
Ахмед зірвався.
– Справді! Кізляр-ага говорив те саме. Але, бачиш, все-таки Мухаммед – се мій зять. Доки Фатма живе…
– Ти знаєш, джан, що вона слабовита…
– Але жива!…
Вираз скаженої злості згнідив на хвилю правильні черти валіде. Попсовані зуби показалися на хвилю з-поза почорнілих губ. Але солодка ласка вернула сейчас на лице, коли султан запитав:
– Ана! А що ладить мені нарід на Байрам?
– Чудо, не дівчину, п'ятнадцятьлітню черкеску, з чорними мигдалуватими очима, з грудьми, наче пуп'янки рожі, з раменами та ногами, наче зі слонової кості, палку, солодку, наче глоток шекері калгве по важкій утомі, наче шербет і рахат-лукум по подорожі у пустині.
– А… а курочку вона уміє зарізати так, щоби текла кров… багато-багато крові… і то так не відразу – шах! – і кінець… тільки довго, так, щоби кров текла, а курочка тріпалася. Зуміє вона таке? Що?
– О, уміє! Я сама навчила її…
– Ах! – прошепотів султан дрожачим зі змислового подражнення голосом. – Пора йти у диван…
У величному поході ішов султан Ахмед до Нового Сералю, де мало відбуватися засідання дивану. Попереджували його скороходи, одіті у короткі, тісні штанці, куртки без рукавів та помаранчеві тюрбани.