1853. "Не минуло і кількох день після того, як Шевченко здобув собі в домі Ускова тепле спочуття і найприязніший привіт". До сих слів д. Чалий додав, що Усков у перший рік свого комендантства поводився з Шевченком занадто обережно, остерігаючись доносів, якими аж кишів той забутий Богом і проклятий людьми край 683.
681 Факт кари по ділу Достоєвського по приказу Перовського навіки лишиться чорною плямою на образі Перовського; але ж сказати, що "Перовський не любив писателів по принципу" — значить сказати неправду, і сказати се може тільки той, хто зовсім не тямив Перовського. Факт певний, що він пильнував, аби на службі при йому були люде освічені. Досить згадати імена Л. Жемчужникова, В. Григор’ева, В. Вельяминова-Зернова і ін. Нарешті, згадаймо про відносини Перовського до засланця — поета Плещеєва. Тоді ми зрозуміємо, що відносини до, Шевченка виходили не з принципу зневаги або нелюбові до письменників. Граф Орлов чи не більш за всіх сприяв упередити Перовського проти Шевченка (Див. Рус[скую] стар[ину]. — 1895. — С. 409 — 429, 524 — 551).
682 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. П. — С. 298.
683 Ibidem.
Правди більш у словах добродія Чалого. Я вже казав, що /347/ Шевченко був упереджений проти Ускова, і сам Зарянко каже, що Шевченко був "суворий і непривітний". Сходився він з людьми не скоро і вельми озираючись. Говорив я, що сторонитися від Ускова кинув Шевченко перегодом навіть після того, як приїхала жінка коменданта, людина сердешна, а до приїзду її Шевченко ледві чи й був у господі Ускова. Агата Омелянівна Ускова ще в Оренбурзі знала про Шевченка: приятелі його попильновали прихилити її до бідолашного поета, таким чином, вона приїхала до форту з думками і безпосередньо самій і впливом на свого чоловіка сприяти Шевченкові. Певна річ, що до того часу Шевченко не стрівав у Новопетровському женщини освіченої, до якої вабило його симпатії хоча стільки, скільки се властиво кожній хоч трохи культурній людині. Казав я, що перш за все привабили до себе поета діти Ускових, а сердешність, простота і ласкава увага нені їх ще більш вплинули на воскове серце Тараса. З першої знайомості Тарас сподобався пані Усковій. "Його, — пише вона до мене, — розумне високе чоло, велика лисина, добродушне, чесне лице, ясний ласкавий погляд надавали йому поважання і надили до себе. Рухи його були поважні, голос м’який, симпатичний; говорив він виразно, плавко, чисто. Кожне слово його було продумане, тепле, віяло воно розумом" 684. У словах пані Ускової жодного прибільшення я не бачу. Капітан Косарєв теж каже, що "не можна було не полюбити Шевченка, бо він умів і поводитися з людьми гарно, і був чоловік розумний, добрий, сердешний. Розмовляти з ним, хоч би й не нашому братові простому офіцерові, було не тільки приємно, але і корисно" 685.
684 [ІЛ. — Ф. 77 — № 127. — Арк. 68].
685 Киевская старина. — 1889. — Кн. III. — С. 573 — 574.
Агата Омелянівна, порадившися з чоловіком, запросила Шевченка приходити до них щодня обідати, а увечері пити чай. Тарас спершу варовався, тримавсь якось хмуро, тільки з дітьми весело розмовляв. Але незабавом простосерда щирість Ускових знівечили і упередження і варовання Шевченка, і став він ходити до них щодня. "Доки діти не підуть спати, він все, було, щебече з ними; а скоро нянька поведе дітей спати, він бере, було, книжку і читає нам голосно. Читав він виразно, з експресією, з почуттям, найпаче коли читав що таке, що йому подобалося. Читання звичайно викликало розмови, змагання і небавом стало нам знати, — каже пані Ускова, — що Шевченко чоловік чесний, розум-/348/ний, правдивий і високоморальний. До дітей же наших, найпаче до трьохлітнього сина нашого Дмитра, він просто листочком прилип".
Любов його до оцієї дитини найбільш за все прихилила до Шевченка супругів Ускових, найпаче коли вона виявилася тоді, як лиха доля простягла свою руку і на дитину — Тарасового любленика. Дитина занедужала і Богу душу віддала. Смерть маленького Ускова тяжко вразила Тарасове серце. Тугу його можемо потроху бачити в листі його, писаному 30 червня р. 1853 до Козачковського 686. "Люба, прекрасна дитина (була). Я так полюбив її, так воно при викло до мене, що було і в сні кличе до себе "лисого дядю". Що ж! воно, горопашне, занедужало, та й померло. Шкода мені мого маленького друга. Я сумую за ним. Іноді я приношу квітки на його ранню могилу і плачу. Я ж чужий йому; а що діється з його батьком, а найпаче з ненею його? Бідолашна мати. Вона поховала свого первісточка".
Могилу маленького Ускова Тарас пильно доглядав. "Він зробив малюнок пам’ятника, кермовав роботою, був, властиво, будівничим пам’ятника і зробив його з білого каменя прекрасно в лицарському штибі"687.
Вже ж хоч би яке черстве серце не було у батьків, а не змогло б воно не обізватися, немов струна до струни, до того серця, що так полюбило їх дитину любу; тим паче повинно було обізватися до Тараса серце добряги Ускова і його жін ки. Ускови "полюбили Шевченка наче свого рідного, близького чоловіка, він став не тільки щоденним, дорогим для них гостем, а товаришем, спільником і горя і радощів, став сем’янином їх. З початку дехто з офіцерів ремствовав, що комендант саджає за стіл попліч з ними простого жовніра, але з часом призвичаїлися і замовкли" 688.
666 Основа. — 1862. — [Кн IV. — С. 20 — 21]
687 З листа пані Ускової. — [ІЛ. — Ф. 77. — № 127 — Арк. 77, зв.]
688 Ibidem. — [Арк 71]
І от з того часу починаються повагом деякі, хоча й невеличкі, полегкості задля Шевченка яко жовніра, засланого "за політичне злочинство".
Усков помітив і звернув увагу декого з офіцерів, що Шевченко зовсім не вдатен до служби в "строю", і можна б його виписати в "нестроевые"; або хоча не обтяжати його марне військовими "науками", себто маршированням і муштрою з рушницею, та й не вимагати від його такої ретельної служби, якої вимагає військовий статут і дисциплі-/349/на від звичайного "рядового" жовніра. Досить з його, щоб він перебував в "строю" тільки тоді, коли сього жодним чином не можна вже уникнути.
Оце була перша пільга Тарасові після трохи що не повних трьох років перебування в "смердячій казармі" Новопетровського форту. Зарянко 689 каже, що з часу приїзду Ускова Шевченкові можна стало жити не в казармі, як досі було; став він жити зимою в кого-небудь з офіцерів, а літом в альтанці в комендантському саду. Се звістка не зовсім вірна: сад і альтанку спорудили пізніш, а щодо життя в кватері кого з офіцерів, дак сього сам Тарас уникав, знаючи, що сього не можна по закону. Певна річ, що сього й Усков не тільки не дозволив, але й не порадив би. Правда, був у форті один офіцер Мостовський, що підсоглашав Шевченка жити з ним, але Тарас подякував за се. Та й запросини Мостовського були р. 1855, а не 1853 690.
Капітан Мостовський був артилерист, людина освічена, проста, добра й одинока. До приїзду Ускова це був одинокий офіцер з усієї залоги, опріч Маєвського, що інколи до його навідувався Тарас охоче 691. Перегодом, вже року 1855, коли сира земля прийняла царя Миколу і дух людського життя трошки повіяв у Росії, Мостовський кликав Тараса перебратися з казарми жити до його. Тарас не згодився і добре зробив, бо року 1857 по доносу якогось цейхвахтера Мєшкова 692 велено було за щось арештувати Мостовського. Шевченко кілька разів провідував його в арешті, і 28 липня Мостовський, прощаючися з ним, подякував за те, що позаторік не згодився на його благородні запросини жити у його на кватері. "Він, — читаємо в Тарасовому журналі, — тільки тепер зрозумів, яку б підлу кляузу спорудив би Мєшков з того, що ми живемо вкупі. У Мєшкова не затремтіла б рука покористуватися з військових законів, де прописано, що коли хто з офіцерів дозволить собі попросту поводитися з солдатами, той іде під військовий суд. Тепер тільки Мостовський побачив ту безодню, від якої я його відвів, знаючи ліпше за його вдачу огидливого "надворного советника Мєшкова" 693.
689 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 300.
690 Записки... — С. [86. (Запис від 28 лип. 1857 р. — Кобэар. — Т. III)].
691 З листа А. О. Ускової [ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 69, зв.].
692 Мєшков був чоловік підтоптаний, а жінка у його була молода, він страшенно її ревнував. А. Ускова пише, що у форті ходила думка, по до доносу спричинилася якась родинна історія.
693 Записки... — С. 86. /350/
Факт певний, що Шевченко майже до кінця свого страждання в Новопетровському форті перебував зимою в казармі. Так само і від вартової служби визволили його і дозволили замість себе наймати жовніра лишень навесні р. 1857, коли вже в форті стало запевне відомо, що цар призволив на амністію Шевченкові.
IX
Ще навесні р. 1853 Шевченко знайшов десь біля форту добру глину і лебастер 694, придатні до ліпляних робіт, і хотів заходитися біля виліплювання фігур. Але й тут не обійшлося без перешкоди. Комендант Маєвський вмер, новий тоді ще не приїхав, а начальство, що під той час правило фортом, не тямило і вагалося: чи можна Тарасові дозволити займатися скульптурою? Чи не треба вважати її за те ж саме малювання, яке царем заборонено Шевченкові? Оце головоломне питання і стояло без відповіді, аж доки не приїхав Усков і не розв’язав вузлика простими словами: "Що не заборонене, те дозволене" 695. От тоді тільки й не боронили вже Шевченкові ліпити. Одначе для цієї праці треба було хоч трохи відповідного місця, а його саме й бракувало. "Тепер оце з нудьги захожуся над скульптурою, — писав Тарас 15 червня р. 1853 до Семена Артемовського 696. — Але, Боже! як нікчемно захожу ся біля оцієї нової для мене штуки в казармі, де міститься ціла рота солдатів. А про модель і балакати нічого! Бідолашні заходи!"
Поміж колишніх приятелів-художників був у Тараса товариш по Академії — Іохим. Тарас згадав, що він спроможен тепер в справі скульптури стати йому з великою запомогою, але довго не відважувався вдатися до його безпосередньо, боячись, що і Іохим не обізветься, не признається до його так само, як се зробили з ним інші товариші, як то напр[иклад] зробив Михайлов. "Та й чи один же Михайлов? — пише він в тому ж таки листі до Артемовського. — Як Перовський привіз до Оренбурга мого товариша по академії Гороновича 697 і коли його спитали: чи він зі мною знайомий? — він відповів, що ніколи й не бачив мене".
694 Алебастр.