Тільки іржава. Та що ж там у вас таке, що неодмінно виделкою треба?
— Вареники.
— З чим? З картоплею? Та ще й житні, мабуть?
— А які ж?! От і гаразд, якраз одну й треба. Для пана. Влас каже, збирається на вечерю до нас прийти.
— Он як!
Артем з Тимохою переглянулись.
— То, може, ми, Горпино, іншим разом якось?
— Ось не вигадуй. Дуже нам пан потрібен! Заради вас затіяли! Ходімо, хлопці.
XV
У людській, коли Артем з Тимохою в супроводі Горпини зайшли туди, майже всі наймити-одинаки були вже в зборі. Чоловіки, як парубки на вечорницях, сиділи покурюючи, перемовляючись, на двох довжелезних лавах, що розходилися від покуті — одна аж до порога, а друга до дощаної перегородки, за якою в дверний отвір видно було піл, застелений писастою рядниною,— місце для спання куховарки Векли та її наперсниці Ониськи. Звідси був і лаз на знамениту теплу черінь, що зажила (і не без підстав) такої гучної слави на селі. Решта — троє дівчат — спали на лавах у кухні. Зараз вони на краю величезного столу доліплювали вареники. А куховарка Векла поралася біля печі — вибирала з чавуна у макітру ті, що вже зварилися.
Артем привітався до всіх від порога, а потім ще й обійшов усіх, ручкаючися з чоловіками, серед яких було й кілька не-знайомих молодих хлопців. І замкнулося коло якраз на Вла-сові.
— Ну, а з тобою, Власе, ми вже бачилися допіру,— сідаючи біля нього на звільнене парубійком місце, сказав Артем.— Ти на мене дуже сердишся? Підвів, мабуть, трохи! Перепало?
— А перепало. Он ба, яку сигару курю, гаванську. І все через тебе.
— Ти, Власе, хоч би частіш заходив до нас,— кокетливо проказала од печі Векла несподівано тоненьким для такої дебелої молодиці голосом.— Ну просто наче піп ладаном накадив. Не те що наші — смердючим самосадом!
— А чого — через мене?— поцікавивсь Артем.
— За коломбур. Нащот прикурити.
Та як ніхто не зрозумів його, став розповідати, що це ще під японську війну, тоді ще полковим командиром бувши, пан Погорелов, тільки-но Влас заступив денщиком у нього, ото й завів з першого дня такий звичай: за кожен дотеп чи кренделем ловко закручений вираз ("коломбур" по-їхньому) видавав у премію сигару. Бо дуже полюбляв гостре, ловке слово. Ото і його, Власа, заохочував. І хоч би раз за всі роки порушив цей звичай. Оце чи не вперше сьогодні.
— А ти ж куриш!
— Бо студент заступивсь. Отак ти його,— повернувсь до Артема,— розстроїв сьогодні. Що й коломбур йому вже не ко-ломбур!
— Чим саме?
— Він ще питає! Такого наговорив, таку картину перед ним нарисував, що лягай та й помирай!
— Ну, Власе,— нарешті озвалась од печі Векла,— іди вже, клич своє превосходительство. Вечеря готова. Ось годі вже тобі, Горпино, виделку ту чистити. Витри лаву гарненько на покуті.
— Кумедія!— засміявся Влас.— Та чи ж він сяде за стіл?! Навстоячки, як це на фронті бувало, біля похідної кухні, зніме пробу.
— Ну, коли ж так, коли навстоячки,— навіть обурилась Векла,— то я вже й не знаю. Дивіться, хлопці, самі: чи будемо ждати?
— Та доки ж?! Коли той обід був!
— І так уже їсти, аж шкура болить!— невдоволені почулися голоси.
— Ось що, Векло,— озвався дід Свирид.— Насип йому в горня, що ти там зварила, поклади й вареників у мисочку, нехай собі знімає пробу, коли хоче. А нам воно ані до чого Бо не він уже розпоряджається тут.
— Сідайте, хлопці,— загадала Векла.— Ти, Артеме, як гість сідай з Тимохою на покуті.
— Ні, на покуті місце діда Свирида,— сказав Артем, бо пам'ятав іще з того часу, як сам робив в економії, оцей неписаний закон, продиктований повагою до найстарішого з наймитів, вівчаря діда Свирида.— Залазьте, діду.— А сам сів поряд. Примостився й Тимоха серед хлопців.
Дівчата поклали на стіл ложки, хліб, поставили три великі миски пісного капусняку, а тоді й самі посідали на тім краї столу.
— Діду Свириде,— озвався один з молодиків, конюх Терешко Рахуба,— так, може, ради такого случаю?..— І поставив пляшку на стіл.
— Ні, хлопці, краще не треба,— сказав Артем.— Як не є, збори. Нехай уже на різдво зберемось.
— Прийми, Терешку,— підтримав Артема дід Свирид.— Обійдемось.
Поки спорожнили перші миски, розмова за столом не в'язалась. Артем і спробував розпитами про життя їхнє наймитське зав'язати, але потім облишив: зголоднілі всі — полуднувати взимку не було заведено, а від обіду опівдні минуло вже годин шість, та ще й на холоді — дружно і розмірено, як молотники над снопом, щоб же не зчепитись у мисці, орудували ложками, і було їм не до розмови зараз. Та ось уже втретє підсипали в миски капусняку. Дехто ще їв, дехто вже й ложку поклав. До того ж стали вже підходити один по одному і сімейні. Розмова зав'язалась.
— Так що ж ти сказав таке страшне панові,— звернувся до Артема дід Свирид,— що тільки й лишилося бідоласі лягти та й померти?
— Слова я сказав не страшні. Це все од його панської вдачі,— відповів Артем.— Якщо не панувати, то вже й помирати. Іншого життя для себе навіть уявити не може.
— Не помре!— озвався з лави садівник Лук'ян Деркач.— У банку, мабуть, не одна тисяча...
— Так банки ж у них там, у Росії, полопались. Більшовики лапу наклали.
— У нього й тут, на Україні, є.
— Навряд! Хіба ж він знав тоді, що буде Україна? Та ще й нарізно від Росії?
— Це ми з тобою не знали,— втрутився у розмову Антон Теличка.— А вони, будь увєрочки! Вони й про революцію — що буде, наперед знали. Бо серед научних людей вертілися. По загряницях усяких навіть і серед революціонерів,— думав, думав і не згадав нікого більше,— серед усяких там брешко-брешковських. Князь Куракін, думаєте, чого кулю собі в лоб пустив? Бо бачив: крах на його життя насувається.
— Чи не дуже поспішив тільки!— озвавсь дід Свирид.— Це ж іще за чотири роки перед війною було. Сім літ іще міг би пожити. Аж нічого він не знав.
— Сім літ. Подумаєш!— знову заговорив Антон.— А як він і так уже, без тих семи, нажився до ригачки. Усього спробував, усього скуштував. По всяких там Парижах. Найдорожче шампанське — не пив уже, а ванни приймав. Найкрасивіших шлюх міняв щодня, як парчатки. Поки для цього діла годивсь. А вийшов порох увесь, чого йому було небо коптити?! Хвалю! Умів пожити, зумів і з арени життя вчасно зійти. Не те що пан Погорелов! Отакі гроші в маєток вгатив, а тепер...
— А тим часом,— трохи різкувато перепинив Антона Артем, бо знав, що той може скільки хоч товкти воду в ступі,— а тим часом не раз іще спробує всякими способами своє собі вернути — і батогом, і пряником. Вони вже й ролі поділили: синки — батогом, а татусь — пряником. Цікаво, який план вони зараз там у конторі з управителем ліплять.
До хати увійшов Микита з Омельком Хріном.
— Що, і досі в конторі?
— Та світиться,— відказав Микита.— І листоноша оце щойно звідти вийшов.
З його приходом розмова одразу зайшла про інше. Стали розпитувати про його відвідини земельного комітету, Микита досить докладно розповідав.
— Все домагались, щоб на тебе, Тимохо, та на Мусія Скоряка все звернув, що самоправно взяли коні у город. Та за кого ж ви мене маєте, кажу. Як же самоправно, коли я їм і запрягати допомагав! Крутили-вертіли на всі боки, і Пожитько, і Рябокляч, та й допустили до роботи. І досі не второпаю: чого вони так тієї забастовки злякались?!
— Ну, в них свій страх, а в нас свій,— сказав дід Свирид.
— А я — анітрохи!— Микита був уже напідпитку, і через те море йому було по коліна.
— Ось не дури, Микито!— знову дід Свирид.— Менше тижня спробував без комори та й вже охляв. А коли б справді, як цього Антон хоче, розібрали селяни худобу, куди нам з тобою діватись?
— Микиті що!— обізвався Терешко Рахуба.— Хата є. Прибудує, як Вухналь, закуток на причілку, найліпшого коня закує в путо. Та до весни вже дотягне якось. А там — землі наріжуть. Ще, гляди, в хазяї виб'ється. А ось нам...
— І хто б казав!— заговорив Антон Теличка.— Та я б, Терешку, на твоєму місці бувши,— здоровий, красивий, на гармонії граєш,— до такої б дівчини у прийми пристав. Або ще краще: до удовиці молодої, з коровою, та ще й з дійною.
— А ти ж сам — чого?
— Прирівняв. Не всім однаково доля наворожила. Мені, як у тій пісні співається,—"з жінкою не возиться"122. Перед нами, партійними, ділов іще та ділов! Аж поки революції не закріпимо. Остаточно! Хіба що тоді. Та, правда, і при соціалізмі — і чужих молодиць, та й дівчат вистачатиме.
— Ну, це вже ми не туди заїхали,— перепинив Антона дід Свирид.— Жарти жартами, а до того йдеться: землю поміщицьку поділить народ на двори, то й за робочу худобу візьметься. Аякже!
— Робоча худоба не к спіху,— заперечив Омелько Хрін.— До весни ще далеко. Чого тим волам та й коням у теплі не перезимувати?! А от якраз із ваших, діду Свириде, овець, мабуть, доведеться починати.
Дід Свирид гнівно блиснув на Омелька очима.
— Та саме ж котитись почали!
— Ото й добре! Хоч така-сяка молочина буде дітворі. Чи як ти, Артеме?
— Мабуть, так воно й буде. П'ятсот штук, кажете. По п'ятірці — і то на сто дворів. А на багатодітних, то й корову. Баранів, звичайно, треба залишити на вашу, діду, опіку. Та й вівці од вас підуть тільки до паші. А там — ціла громада уклониться вам: пасти ж не буде кожен сам собі, а отарою. Так само й бугаїв залишити — на скотаря. Племінні пункти будуть. А робочу худобу теж не варто ділити. Розумні люди прокатні пункти заводять по маєтках колишніх. Отак би й нам. Скільком би з вас це роботу дало! А скількох селян від зайвої роботи звільнило б!
— Та це ж не нам вирішувати. Це — як громада.
— Але ж і ви тепер не безголосі. Треба тільки, щоб і ваш голос у громаді чути було. Та й не тільки — щоб чути, а щоб до нього прислухалися.
— Та Горпина з Настею удвох як заспівають у дворі,— пожартував хтось,— все село прислухається.
— А чого?
— Бо таки ж ловко співають.
— Отак і ви своє діло ловко робіть. Дружно, розумно з революційної точки. То й до вас прислухатимуться.
— Трудне діло!
— Дарма! Старший брат, городський пролетаріат, підсобить,— кинув весело Митро.
Антон схопився з лави й вийшов насеред хати.
— Підсобить! Останній шматок хліба од рота одірве. Хіба це хліб, що ми їмо?!— Він ступив до столу і взяв скибку хліба.— Кізяк!
— Тьху на тебе, скаженюко!— обурилась Настя. А Горпина до неї, але так, що всі чули:
— Що ти хотіла від ракла!
Антон скипів, та не встиг нічого сказати, бо обізвався дід Свирид:
— Ай справді, ракло! Що ти на хліб святий дурним язиком своїм кажеш?!
— Або таке,— мовби нічого не сталося, повів далі мову Антон.— Десять кабанів зараз у нас на відгодівлі.