Вот почему все то, что привнесено в произведение из "производственной" сферы не только Павленко и Антоновой, но и ярко выписанного профессора Гердена, санитарки тети Кати, прораба Бугрова, других героев, — ни в коем случае не воспринимается как дань "производственной" теме. Уже с первых страниц становится очевидным, что речь идет о природной реализации, о духовном воплощении жизненных интересов и профессиональных возможностей каждого из них.
А в самом заглавии романа — "Именем любви" — заложен тот высокий нравственный критерий — любви к любящему тебя человеку, к ближнему, к своей профессии, к окружающему миру— без которого Лидия Селютина не мыслит себе понимания самого смысла человеческой жизни, ее первородной основы.
В последние годы литературная критика с тревогой отмечает моральное оскудение положительного героя в произведениях современных писателей. Они словно бы стесняются восхищаться человеческой добродетелью, побаиваются выглядеть банальными в своем стремлении создать образ, достойный подражания. А тем временем на страницах наших книг, на театральных подмостках, кинои телеэкранах можно видеть сочно выписанные, колоритные фигуры разносортных злодеев — людей от элиты, от мафии или просто из подворотни. Лидия Селютина принадлежит к тем писателям, которые, не боясь выглядеть старомодными, искренне верят в воспитующую силу литературного идеала. Все ее творчество направлено на то, чтобы, осмысливая лучшие черты нашего современника, показать читателю образы людей высокой гражданственности, людей целеустремленных, верящих, что любовь, трудолюбие и доброта способны изменить мир, сделать его и всех нас, сущих в нем, лучше, возвышеннее, духовно богаче.
искусством души И СЛОВА
Ольга Трандасир — из тех молодых поэтов, которые уже первыми своими произведениями пытаются сотворять собственный мир — с только ему присущими образами и характерами героев, с той особой чувственной экзальтацией, что позволяет раскрывать внутренний мир человека, порой на самом крутом, трагическом изломе судьбы и душевного состояния, когда...
Спать не хватает снов, Лгать не хватает слов, Житьне хватает сил...
Ольга обладает удивительной и крайне важной для всякого истинного, а тем более — молодого, начинающего поэта, способностью проникать в состояние и сущность магического "Я" своего лирического героя, раскрывать мотивы, психологию и душевную динамику его поступков. В то время, когда подавляющее большинство поэтов ее возраста и творческого опыта упорно творит свои "вирши" на уровне чувственно-лирических банальностей типа: "не могу, страдаю... от тоски умираю...", Ольга отважно вторгается в крайне сложные, почти запретные сферы человеческого бытия и человеческого сознания, стараясь средствами поэзии воссоздать таинство драматического самопостижения; исследовать духовную анатомию любви, предательства, крайней стадии инфантильности и эгоизма; всевозможных навязчивых состояний, рождающихся из не менее навязчивых идей. Наподобие тех, что обуревают "самоубийцу" из ее стихотворений "Старый город..."
И вот, ты стоишь
На карнизе высокого дома, Смотришь вниз и молчишь. Ты понимаешь, что никому не нужна Твоя жизнь,
А тем болеесмерть.
...Все это так. Но ты готов умереть
И ты прыгаешь вниз
И летишь
В бездну асфальтных плит.
"Радуйтесь, радуйтесь!" кричишь ты...
... Ты прекрасно знаешь, что это Твой прощальный полет, И еще есть мгновения,
Чтобы додумать последнюю мысль, Даже в эти мгновения Ты думаешь лишь о себе.
Само собой понятно, что образ Самоубийцы в данном случае символический. Поэтесса довольно мастерски воспроизводит то "пограничное" состояние человеческой психики, которое позволяет ее лирическому герою доводить себя не столько до физического, сколько — что не менее страшно — душевного самоубийства. Которое уже само по себе убийственно, даже если до физического самоубийства дело и не дойдет. И такая "пограничность "чувств и ощущений не воспринимается, как некая литературная условность. Она вполне естественна; логически, философски и нравственно аргументирована. А поскольку в той или иной степени она просматривается также в стихотворениях "Безумие", "На грани", "Разорванные облака" и многих других, то и в самом названии сборника — кстати совершенно оправданном — "Над бездной" улавливается нечто такое, надрывное; не столько для автора книжки, будем надеяться, сколько для ее лирического героя, сугубо личностное, образно-символическое.
Еще далеко не все удается этой молодой поэтессе. Порой ее подводит не отсутствие таланта, а отсутствие должного литературного опыта. Как способно подводить оно в любом ином виде искусства, любом ином виде человеческой деятельности. Но я абсолютно уверен, что при той похвальной серьезности и, я бы даже сказал, солидности, с которой входит в русскоязычную украинскую литературу Ольга Трандасир, она очень скоро заявит о себе, как поэт вполне зрелый, неординарный, умеющий даже самое банальное, в течение многих веков выстраданное, оплаканное и "зачитанное", состояние женской души возвести в ранг высокого искусства... души и слова. На этом и позвольте благословить автора сборника у подножия ее собственной творческой Голгофы[54].
ПОЄЗІЯ, НАСПІВАНА БУГОМ
Микола Палієнко належить до того покоління поетів, чиє молоде мистецьке слово гартувалося наприкінці шістдесятих, під пронизливими вітрами так званої "хрущовської відлиги", на благословенній хвилі національного духовного відродження, піднесеною літературною когортою, в лавах якої висвячувався і творчо мужнів талант Дмитра Павличка, Івана Драча, Ліни Костенко, Бориса Нечерди, Павла Мовчана...
Й тому, очевидно, про що б не писав Микола Палієнко, яких би історико — філософських чи морально — етичних проблем не торкався, він так чи інакше творить свій власний — ним відкритий і лише йому підвладний — світ. Отой світ "поета від плуга", світ селянина за способом мислення і душевним покликанням, українця, виколисаного на ковилево-полинних рівнинах степової України.
Материк цей, як і материк, витворений будь-яким іншим митцем (згадаймо хоча б Уільяма Фолкнера, Василя Стефаника чи Іво Андрича) звичайно ж, нафантазований, проте він має чіткі географічні та історичні обриси, за його — М. Палієнка, — героями виразно вбачаються постаті земляків, отих — тертих життям, згорьованих, проте незламних; знаючих ціну лихові, але не позбавлених мудрого життєвого гумору; наївних у своїй природній хитрості, але ж і хитруючих на власній наївності — сільських дядьків. З яких саме й вийшов, і до невмирущості яких дійшов, сам поет.
Не дивно, отже, що тематика й загальний настрій більшості поезій Миколи Палієнка, які склали його попередні книжки — "Лукашева сопілка", "Щедриця", "Зелені космодроми", "Тяжіння поля", "Заповідаю долю"... — формувалися цілком природньо, живлячись з усіх отих фольклорних джерел, які віддавна, нуртують в його рідному краї, на зігрітому сонцем Південному Побужжі.
Миколі Палієнку як митцеві надзвичайно пощастило в тому розумінні, що його рідна Семенівка (Арбузинського району на Миколаївщині) ще й досі з гордістю засвідчує перед світом, що вона зароджувалася з козацьких таборів та зимівників, і що все довкола тривалий час було західним порубіжжям запорозької вольниці. Відтак і перші вірші поета виспівувалися з сільських легенд і переказів, з історій його древнього козацького роду — войовничого, хоча й хлібосольного.
Та, погодьтеся, й самому козацькому селу цьому теж пощастило, що з курних вулиць його пішов у світ нехай не гучної слави, проте незрадливий співець — поет, якого ні гонорові університетської студії Одеси, ні богема Вищих літературних курсів у Москві, не змогли розчарувати в романтиці рідного надбузького ковчега, в розмаїтті характерів і типів якого, та в їх психології, митець вбачає своєрідну соціально-психологічну модель всієї України. І перед яким, наче перед святинею, постає з усіма своїми пекучими роздумами, тривогами, висповідується в тому, чим живе, що його справді по-синівськи болить. А вже з того болю з'являються сумні і водночас гнівні рядки:
Порубана, але не вбита,
Замулена, але жива,
Моя ти мово сумовита,
М'яка, з вербового шитва.
Не залишай мене при скруті,
Коли ні сміху, ні плачу.
Не віддавай в полон
манкуртам,
Де рідне слово не почуть...
("Освідчення перед рідною мовою").
Є люди, які, навіть переживши кращу частину свого життя у місті, за станом душі, способом буття, світосприйняттям, до кінця днів своїх залишаються селянами. Саме до них належить і Микола Палієнко. Інша річ, що його поезія подеколи аж занадто приземлена, від землі взята і в землю висіяна. Але це не оте міське — наче хата під стріхою посеред Дерібасівської — виплекане на шароварному дрібнотем 'ї українське хуторянство, яким хворіють — не перехворіють чимало українських поетів, учорашніх селян, з селянським коренем вирвані, але на асфальт не пересаджені.
У Миколи Палієнка все це щиро, від самої суті, від істинного способу мислення і буття. Він був і залишається селянином не тільки в буденні своєму, а й у творчості. Що, однак, не принижує ні художнього рівня його творів, ні їх інтелектуальної основи. Підтвердженням цього слугує і рукопис нової поетичної збірки "Повертають мої степи", твори якої — незалежно від того, який часовий пласт вони порушують — пронизані гострим усвідомленням вічності хліборобського роду, природної миролюбності людини від поля.
Відтак і сама поезія М. Палієнка по-селянськи мудра і віща. Й аж ніяк не лукавить поет, визначаючи критерії свого мистецького слова за отими найвищими національними критеріями...
Кожне слово, моя сльоза
гаряча,
З гострого серпа на
мозолі.
В нім несхитність, Кобзарева вдача, Клич світанний Рідної землі.
Інша річ, що в дійсності не завжди вдається витримати кожну поезію на такому рівні, та все ж, та все ж...
Помітне місце в новій збірці посідає розділ "Тарасова віть". До образу великого Кобзаря — його долі, щоденників, листів, друзів!.. — Микола Палієнко звертається не вперше. Та, мабуть, ніколи ще постать Шевченка як національного месії не відтворювалася в його віршах у таких глибинних громадянських вимірах, такому наболілосучасному контексті; бо все заповідане Шевченком — прочитано, сприйнято й осмислено нашим сучасником, який розгублено стоїть посеред полишеної жниварями стерні, на святій ниві омріяної всіма поколіннями українців незалежності.
Сприйняття поезії, як і таємниця її творення — річ аж занадто суб'єктивна, щоб не сказати інтимна.