– – Іншаллах! – закликали усі присутні.
Грізно піднята рука муфтія упала. Він поглянув ласкавішим оком на Івашка, який все ще сидів проти них зі зложеними на грудях руками. Галіль-паша махав руками та давав знаки Бакієві, а сей сказав кілька слів до муфтія.
– Га! – сказав по хвилі Ессад. – Аллах один знає, що "скриваєте се, що обавляєте" (16.18), але тямте усі, що віруєте: "Бійтеся Аллаха та говоріть щирі слова, щоби він помагав вам у ваших ділах та простив вам гріхи!" (33.70).
Івашко склонив голову ще нижче.
– Ефенді! – почав. – Коли я востаннє покидав краї ісламу, світив меч пророка, наче звізда ангела Азраеля над усіми землями. Від мавританських берегів до Хорасану, від Єгипту по Дністер на голос муедзина хилиться голова вірних, мов спіле колосся. Дрожали у своїх ліп'янках царі та королі Заходу, коли роги, сопілки та бубни звіщали прибуття наших послів. Дух Солімана радіє у раю з величних плодів його кривавого посіву…
Присутні слухали з напруженням слів Івашка. Ессад підняв очі горі, наче молився у екстазі, бо його думка блукала по лісі вічних споминів з минулої уже доби, розцвіту могучості Османів. Він бачив сей величавий Байрам сили, блеску, у якому купалася босфорська столиця, а в груди його збиралася хвиля одушевлення та гордість. Він раз у раз гладив свою довгу бороду та поважно кивав головою.
Худощавий Бакі-паша глядів недвижно на Івашка, бажаючи зразу переловити який фальшивий тон у його бесіді, а відтак став захоплений сим мнимим його одушевленням. Навіть його суха душа безумовно вірного та чесного султанського дефтердара позабула на свою природну підозрілість. Баша мовчки потягав дим і мовчав. Але найбільше був зачудований Галіль. З природи верткий та подвижний, сидів, наче окаменілий, і з нечуваним подивом слухав слів бея. Як нескінченно інші звуки добував він тут зі своїх уст!
"Що за ум! Що за хитрість! Що за сприт!" – говорив про себе старий вірменський потурнак і просто виходив зі себе з радості, бачучи у лицях обох других слухачів вже тепер виписаний виразними словами успіх.
А Івашко говорив дальше.
– Але, о язік! По кількох роках вернув я знову у краї падишаха, та що побачив я? Крізь живі мури людей злої волі не пробивається ні один луч світла до очей того, що є наслідником пророка на землі. Місце велетня зайняли люди в роді Насуха, які відвернули всевідучий зір падишаха від спадщини, переказаної йому Соліманом, володіння над усею Європою, – на Схід, де халдеї та шиїти з трудом держаться лишень у своїх убогих а недоступних криївках. На ту нужду повернули вони цвіт сили цісарства, де він і вигибає від морду та голоду, бо ворогів дасть Біг…
А за се ж, підкуплені золотом Заходу, сі зрадники, сі харцизи, що п'ють пророком виклятий шарап, заключають мир – мир у Житваторок. Не знаю я, ваші вельможності, що вчинив би великий Соліман, вставши з гробу та прочитавши грамоту договору, але думаю, що замість мошеї, збудованої на пам'ятку побіди, звелів би Сінанові поставити другу Єдикулу, а замість помножувати полки яничарів – виставив би полк катів-шмагальників і, кленуся головою мойого батька, бракло би шовку у сьому році на тоненькі мотузки…
Мехмед Другий зате, певно, вернув би ся за Босфор, і у Айя-Софії вили би по нинішній день грецькі попи густими голосами, а по вулицях товкли би ся, як колись, приклонники різних єресей одну букву свойого ложного закона.
Католики-латиняни обдирали би металеві бляхи з церков, крали золото схизматикам, а з-за Босфору глядів би на се, наче ситий, як святий, султан і казав би до свойого великого серця: "Хвала милостивому та милосердному Аллахові, що побиває невірних. Якщо ті самі невірні мають затемнювати уми моїх наслідників, то краще я їх не знатиму".
– Так, так! Ти правду кажеш, бей! – сказав Бакі. – Насух, Ахмед-паша Єтликчі-заде, а може, і візир Мухаммед, Чікалі та Геліза-ефенді язіджі-заде взяли гріш, а се?… – крикнув, буцімто у ярості, Галіль.
– Сей мир – се похорони величі Османів…
– О ні! – крикнув нагло Ессад, який увесь час сидів, слухаючи виводів Івашка. – Ні! Сі іблісові каверзи – се не смерть, се тільки недуга, а великий пророк вилічить її. Вже ті, що жили перед вами, кували каверзи, та Аллах вхопив їх дім враз із підвалинами, а криша завалилася на них згори, і кара прийшла на них відти, відки її і не надіялися. Ось що каже пророк, і я вірю йому, як і вірю в те, що найдеться вскорі і меч, який розріже той боляк на тілі ісламу.
– О так, так! – закликав Івашко і встав, наче осяяний Божим світлом. – Бачу перед собою мужів, які се зможуть вчинити, коби лише схотіли…
– На Аллаха! – сказав Ессад нишком до Галіля. – Дух Божий вселився, видко, у сього чоловіка. Хай скаже він перший, що думає, а ми розглянемо сказане.
– Бею! – сказав поважно Галіль. – Правду сказав ти, що лилики та кроти, а, радше, гадюки затемнили зір пана панів, великого падишаха. Правда і се, що ми бажали б отворити йому очі на се, що діється. Але правдою є й те, що ласка Аллаха є на тобі у сю хвилину. Тому скористай з неї і скажи, що видумало серце твоє на спасення ісламу.
– Ласка Аллаха! – закликав Івашко, наче оп'янілий сими словами. – О, якби ви обчислили ласки Аллаха, то ви би їх і не долічилися: бач, Аллах справді повен прощення і милосердя!
– Амір! Амір! – докинули присутні.
Настала хвилева мовчанка. Опустивши голову на груди, Івашко примкнув очі, наче збирав гадки чи радився свойого сумління. Усі визирали на його перше слово, наче з його уст мало прийти спасення для усеї захитаної держави Османів. І справді, Ессад вірив у се свято, Бакі-паша ішов сліпо дорогою, яку вказував йому муфтій, а Галіль аж дусився з радості, бачучи, як легко удається Івашкові се, що коштувало би голову навіть великого візира.
– Надто малою є наша сила, – начав Івашко тихим голосом, – щоби могли зірвати заключений мир, бо до сього треба сили і волі падишаха. А обі вони запродані гяурам та їх наймитам… Нам треба повалити перш усього тих зрадників, а потому усю силу кинути на цісарство німецьке. Коли султан стане на чолі півмільйонового війська, хто тоді питатиме про мир у Житваторок? Наше військо збирається у Сирії, але не треба, щоби Мухаммед-паша відніс побіду. Якщо він до весни не візьметься до нападу, то перси зберуть силу, потрібну до відпору, і відіпруть його. Треба його, отже, задержати через зиму у зимовищах. Ти, ефенді, як великий муфтій, можеш се вчинити при помочі звіздаря.
– Машаллах! Що се має до війни за Угорщину? – здивувався Ессад.
– Вельми багато. Ми не можемо здобути західного роєвища народів, бо наслідком зради многих достойників дивану татарський хан став непевним союзником, а безсильний Ляхистан не в силі зборонити козакам виходити на Чорне море. Але ось здобудемо Ляхистан, а тоді певно спинимо козаків у їхніх нападах, забезпечимо собі владу над Мультанами, Волощиною та Угорщиною, а тоді з трьох сторін можемо ударити на світ гяурів – о, коби Аллах вигубив їх накорінок та скинув у джегенну.
– Іншаллах! – закликали усі присутні.
– Ти забуваєш, одначе, сину, – вмішався Ессад, – що проти козаків ставлять два замки на Дніпрі і Алі-пашу з великим флотом та що у Ляхистані сердар Істанісля Зілкуш великим військом прийде в поміч бунтівникам у Мультанах.
– Ефенді! Коли хан у сьому році огнем і мечем перейшов половину Ляхистану і не побачив проти себе й піднесеної шаблі, у Зілкуша було тільки триста вояків, а беї та пашове з криком "Аман! Аман!" усі тікали з душею, наче воробці перед шулікою, або ішли в ясир, як барани. Будь у Джанібека хоч десять тисяч війська, то, певно, муедзини заспівали би молитву з вежі варшавських костьолів.
– Що ти кажеш, бею? Ляхи – могучий народ.
– Ха-ха-ха! Могучий народ, який навіть напівбезоружної орди не в силі здержати! Де дівся розум у вас, дорадники падишаха, що рік-річно купуєте у Кафі та Стамбулі рабів з Ляхистану? Могучий народ, який навіть самоволі козаків спинити не в силі!..
– Ну! Козаків і ми не можемо спинити, – докинув дефтердар Бакі.
– Не можемо, а чому ж се? Бо так само не можемо спинити сих кількох тисяч ускоків зі Сегни. Не вміємо спинити і перелітної птиці. Треба від сторони Польщі ударити на їх степові уходи, обсадити усі замки військом, спалити чайки, зруйнувати Січ. Треба здобути Сегну, а ускоки розлетяться. Треба знищити гнізда птиць, то вони винесуться туди, де не буде нас. Сі замки та флот – се пусте! Побачите, що з весною флот розіб'ють, замки попалять, і знову слізьми і кров'ю обіллються улуси хана або й наші пашалики.
Тут Галіль, видко, не втерпів і замітив:
– Кажеш, бею, що десять тисяч війська вистане на Ляхистан, а на самих козаків треба десять разів більше. – Певно, що так, козаки – се не ляхи, се справжні пеглівани супроти підлої, брехливої, трусливої, але безличної ляцької зграї; я сам не з козаків, але бачив їх і знаю. Все-таки ніж ззаду більш небезпечний, чим спереду. Якщо відітнемо їх від Києва, Черкас, Чигирина, Бару, Умані, Канева та Білої Церкви, то усі вони оставлять землю нам а підуть собі під руського царя. А впрочім, чи знаєте ви, вибранці Аллаха, чому козаки ходять на нас війною?
– Чому, чому? – питали Бакі, Ессад, а навіть Галіль.
– Бо мусять тікати від гнету ляцьких вельмож та їхніх посіпак, які з героями поводяться, як з рабами. Вони мусять грабити, бо Польща силою пре їх до сього, не пускаючи їх у свої волості та не даючи їм поживи та збруї.
– Значить, – думав Ессад, – Польща не може їх знищити, а не хоче живити.
– Так, вона боїться їх і ненавидить, як тільки може ненавидіти, кривдить покривдженого, але вона і потребує їх як безплатного війська у скрутному положенні. Тому вказаним було би взагалі оставити їх у спокої, пообіцявши безпеку від Польщі й татар або втягнувши їх у війну з ляхами.
– На Аллаха! Се чудова гадка! – закликав Галіль.
– Пек гюзель, чок гюзель! – доказав Бакі, а Ессад кивнув головою.
Івашко замовк. Усі чотири мужі, здавалось, роздумували над словами бея, вкінці відізвався капудан-паша Галіль до Ессада:
– Ти, ефенді, постарайся о се, щоби дервіш Тайс відложив похід Мухаммеда до весни та щоби султанка валіде й кізляр-ага пригадали падишахові про Вишневецького, Корецького та Могилу. Як каже Абазе-бей, десять тисяч війська вистане для Польщі, на чолі їх хай стане Іскандер-паша.