Але не це зараз найбільше бентежило Матвія. На кам'яній долівці, біля того місця, де він щойно лежав, стояла пляшка горілки. Здавалося, хтось насміхається з нього, бо що-що, а це Матвій точно пам'ятав. Він пам'ятав, що випив пляшку горілки, добряче закусив, потім вийшов у коридор колишнього монастиря – і… Ні, перед тим мало бути ще щось дуже важливе, від чого він упав і йому наснився цей кольоровий сон дитинства. Але саме цього найважливішого Матвій зараз не зміг пригадати. Він заспокоїв себе тим, що незабаром це прийде саме до нього і тоді він достеменно розбереться, що сталося насправді. А зараз не треба показувати цим вилупкам, що проблема настільки серйозна і потребує втручання ззовні – аби вони справді не подумали, що в їхньому злиденному житті можуть відбутися хоч якісь зміни. Все нормально, панове в'язні-пацієнти! Вашим царем і Богом залишається Матвій, так що продовжуйте собі спокійно сопіти у свої дві дірочки!
Пляшку горілки, що невідомо як опинилася тут, треба було все-таки піднімати з кам'яної долівки. Ще вчора Матвій показав би цим придуркам свою майстерність, коли він з допомогою однієї ноги підчепив би пляшку, іншою підкинув би її у повітря й граціозно упіймав би рукою, але зараз не посмів ризикувати, аби не розсмішити в'язнів-пацієнтів. Якби він промахнувся бодай на міліметр і пляшка горілки розбилась об кам'яну долівку, це було би незабутнє видовище для дванадцяти апостолів, які за людські гріхи опинились за гратами. Матвій також розумів, що якщо він зараз нахилиться за пляшкою, то в голові знову може щось статись, як тоді, хоча він не усвідомлював, що трапилося, чому він опинився на кам'яній долівці колишнього монастиря. Чи подібне вже було багато разів з ним, але він цього не пам'ятав?
І все-таки Матвій зважився на другий варіант, підняв пляшку з кам'яної долівки і зрозумів, що все обійшлося.
Він віддихувався у своїй келійці-камері й напружено думав, хто б це міг принести пляшку горілки. Невже таким чином з нього позбиткувалася контора, спостерігаючи за кожним кроком свого почесного в'язня-пацієнта? Але щось на їхній почерк не схоже. Хоча, хто знає цих молодих кагебістів, що вони можуть утнути? Матвій за старою звичкою усіх причетних до Системи називав кагебістами, хоча розумів, що есбеушники вже не настільки віддані цій Системі, щоби можна було у всьому покладатися на них.
Він заплющив очі й сидячи хилитався взад-вперед, мов маятник. Здається, Матвій ні про що не думав, але під час таких маятникових коливань мозок завжди активізовувався. Він уже не раз проробляв подібні експерименти. Спочатку Матвій давав мозку якесь завдання, потім розхитував своє тіло, і десь на резонансі приходила потрібна відповідь. Так і зараз йому було важливо зрозуміти, хто підкинув йому пляшчину горілки, якщо теоретично ззовні цього було неможливо зробити, а зсередини – теж теоретично – ніхто увійти не міг.
Здається, мозок був настільки отруєний алкоголем, що вже ні на що не реагував, не те що на вказівки-прохання господаря. Та й чи був Матвій господарем власного мозку? Можливо, звичайнісінькою антеною, вставленою в його тіло, аби вищі істоти вловлювали те, що не лише відбувається в його організмі, а й навколо? Ця думка не раз приходила йому до голови, а коли він мав необережність одного разу висловити її вголос своєму колезі по КГБ, то через багато років зрозумів, чому опинився почесним в'язнем-пацієнтом у колишньому монастирі.
Коли Матвій у відчаї подумав, що від мозку сьогодні нічого чекати, той несподівано запрацював. Так завжди буває. Тільки-но ми приймаємо рішення зупинитись у боротьбі за щось, як невідома сила приходить нам на допомогу, і виникає зовсім інший алгоритм розв'язання проблеми. Так і зараз перед Матвієм почали виникати картинки. Їхній хаотичний набір поки що нічого не давав до розуміння того, що сталося, але Матвій не поспішав, бо знав, що третє око неодмінно відкриється і висвітлить істину.
І потрібна картинка з'явилася саме тоді, коли Матвій найменше на це очікував. Коли він від випитої пляшки горілки падав на кам'яну долівку в коридорі колишнього монастиря, то побачив порожньою келію-камеру, в якій мав би перебувати Іван Дмитрович Синенький. Саме це було останньою миттєвістю, яку запам'ятав Матвій, а сон дитинства вже був потім.
Матвій рвучко зірвався на ноги, став на порозі своєї камери-келії – й зустрівся поглядом з Іваном Дмитровичем Синеньким. Той, здавалося Матвієві, зверхньо дивився на нього, ніби знав якусь таємницю, відому лише йому одному. Розуміння того, що Іван Дмитрович Синенький міг якимось дивовижним чином вислизнути із келії-камери, пройти крізь браму, виконати прохання про купівлю пляшки горілки й повернутися назад – усе це прийшло до Матвія значно пізніше, а зараз у його хворобливому мозку зароджувалося лише відчуття цієї події.
Вони дивилися в очі один одному, мов найлютіші вороги, але чи не вперше у житті Матвій відчував, що програє супернику. Раніше він знищував своїх ворогів спочатку поглядом, а вже потім – морально чи фізично. Тепер же було ясно, що Іван Дмитрович Синенький – міцний горішок, потенційні можливості якого він явно не врахував. Уже навіть не розходилося на тому, виходив Іван Дмитрович Синенький за межі колишнього монастиря чи ні (а таки виходив!), бо було очевидним інше: він стоїть на порядок вище від нього, Матвія, знає таємницю, яку йому, Матвієві, ніколи не довідатися. Матвій змушений був визнати моральну поразку від свого супротивника і відвів погляд. Ні, можна було дістати палицею оцього ненависного Івана Дмитровича Синенького і загнати його в глухий кут у буквальному розумінні цього слова, щоби він відчув, хто тут насправді є господарем. Але вся біда в тім, що справжнім господарем виявився, власне, Іван Дмитрович Синенький. І Матвій це зрозумів.
Мов побитий собака, він доплентався до своєї келії-камери. Було би добре випити зараз ще одну пляшку горілки, аби забути про все. Можливо, знову би наснилося дитинство – як нагорода за муки, що Матвій терпить на грішній землі. Але на нього вже накочувалися хвилі злості. Так завжди бувало, коли він опинявся у безвихідній ситуації. Крайньою виявилася пляшка горілки. Він кинув її на кам'яну долівку, але вона не розбилася. З подивом Матвій дивився на пляшку, яка крутилася, мов дзиґа. На його обличчі з'явилася холодна посмішка вбивці. Він підняв пляшку з підлоги, обтер її долонями, ніби намагався згладити невидимі ушкодження.
Відтак Матвій вийшов у коридор колишнього монастиря і знову зустрівся з поглядом Івана Дмитровича Синенького. Щось у його супротивникові змінилося. П'янка сила волі втрачала свою вагу, й Іван Дмитрович Синенький перетворювався на звичайнісінького в'язня-пацієнта, яким, здається, був усе своє життя. Матвій з силою жбурнув пляшку в його бік. Іван Дмитрович Синенький не встиг ухилитись. Пляшка розбилась об ґрати, не завдавши йому жодних пошкоджень. Але Матвій був задоволений, бо в очах Івана Дмитровича Синенького побачив жах. Супротивник знову не був йому страшний.
50
Віктор Андрійович бачив, що на нього дивляться, як на людину не сповна розуму, і навіть знав, чому так є: подряпане обличчя, дикі очі, біжить, мов хоче втекти від смерті. Але йому було байдуже. Санітари й медсестри сахалися від нього. Один із дебелих чоловіків у білому халаті, якого Віктор Андрійович не розгледів, хотів було не допустити його до кабінету головного лікаря психушки, але виявився припечатаним до стіни, здивовано дивлячись на здичавілого чоловіка.
У кабінеті нікого стороннього не було, але Віктор Федорович при з'яві Віктора Андрійовича важко підвівся з-за столу, підозріло дивлячись на відвідувача. Він по-справжньому перелякався. Здавалося, сама смерть завітала у гості до нього. Віктор Андрійович розумів, що зараз або ніколи. Або Сергійка віддадуть йому, або цього вже не буде. Аргумент був вагомий, і відступати нема чого.
Віктор Андрійович упав на крісло і, важко дихаючи, тупо дивився у підлогу. Насправді він збирався з думками, щоби коротко, але ясно викласти все. Коли його дихання наблизилося до майже нормального, Віктор Федорович теж сів у крісло, але не спускав підозрілого погляду з Віктора Андрійовича.
— Маю до вас пропозицію. – Віктор Андрійович поволі брав себе в руки, і відчувалося, що він контролює ситуацію. Але, зі свого боку, Віктор Федорович розумів, що у даному випадку краще мовчати, щоби не збити колегу, який може втнути не знати що.
Нарешті Віктор Андрійович перевів важкий погляд на Віктора Федоровича. І хоча нинішній керівник дурки мало смислив у психіатрії, все ж зрозумів, що має справу з небезпечним пацієнтом, з яким слід діяти занадто обережно. І краще не зробити щось непоправне, ніж зробити, аби потім не жалкувати, що це зробив.
— До спеціального відділення нашої психіатричної лікарні ходять невідомі люди, — сказав Віктор Андрійович і значуще подивився на Віктора Федоровича.
Всередині у Віктора Федоровича відпали найгірші передчуття. За ідеєю, він би мав зараз встати, розцілувати Віктора Андрійовича і станцювати запальний латиноамериканський танець. Які там у них є на вибір? Проте погляд Віктора Андрійовича стримував Віктора Федоровича від необдуманих кроків. І це було правильно.
— Я ще не дослідив, хто приходить у спеціальне відділення, — продовжував Віктор Андрійович, вивчаючи обличчя Віктора Федоровича на предмет адекватного сприйняття того, що він говорить, і розумів, що той знаходиться поки що в якомусь паралельному світі, — але це явно не Матвій, якого я би впізнав не лише спереду, а й збоку і ззаду.
У Віктора Федоровича виникло зараз велике бажання хряснути кулаком по столі, а ще краще – зацідити в пику цьому напівбожевільному Вікторові Андрійовичу, але він ледве стримався, і врятувала його проста думка, що Віктор Андрійович насправді не напівбожевільний, а таки божевільний на всі сто відсотків. Уже декілька разів Вікторові Федоровичу доповідали, що до спеціального відділення їхньої психіатричної лікарні приходить хтось невідомий, і неодмінно казали, що це не Матвій, а потім, коли за його дорученням проводили службове розслідування, з'ясовувалося, що це саме Матвій, якого не могли впізнати збоку чи ззаду з однієї простої причини, що пильний спостерігач знаходився дуже далеко від об'єкту свого спостереження.