Дружина спершу працювала асистентом в інституті, а згодом вступила до аспірантури: пропадала там з ранку до пізнього вечора: все щось міряла та переміряла, возячись з напівпровідниками. Мамуся порядкувала на кухні, вмудряючись із скупих наших припасів готувати більш-менш пристойну їжу. Особливо їй вдавалися пісні борщі (про м'ясо ми могли тоді тільки мріяти, м'ясо можна було купити лише на ринкові, а там ціни кусалися... Продуктові ж магазини світили порожніми прилавками, там лежали переважно консерви із крабами та ікрою кетовою і паюсною. Вся наша країна в післявоєнний період була завалена ікрою та крабами. Пригадую, як іще в Луцьку написав фейлетон про торгвідділ, працівники якого надумалися переробляти ікру на мило та й перевели декілька тонн цього делікатесу: від мила так тхнуло рибою, що його до рук не можна було взяти, не те що вмиватися) та ще пиріжки з картоплею. Мамуся пекла їх особливо смачні, й досі пам'ятаю їхній присмак. Пиріжки врочисто подавалися лише у вихідні та на свята. Одного разу ми лишилися без цієї страви улюбленої. Сергійко, бавлячись, заходився кидати їх з балкона донизу, та й викидав усі до одного. Дісталося ж бідному! Мамуся нашльопала його мокрою ганчіркою, примовляючи: "Ось тобі! Ось!" Мокра ганчірка була єдиним знаряддям, яким мамуся карала онука: і не боляче, й страшно. Сергійко ріс-підростав, як на дріжджах, і я незчувся, як він у мене став майже щодня допитуватись: "Ти на війні був?" — "Ну, був".— "А пістолет у тебе був?" — "Був і пістолет".— "А чому ж ти його мені не залишив? Ти ж знав, що я в тебе буду!"
І ще він страшенно любив, щоб я йому на ніч співав. Очей не заплющить:
— Папа, співай!
Нещасна дитина! Назавжди втратила слух після моїх самодіяльних концертів.
Дружина вибігала з дому о восьмій, я ж щоденно підхоплювався о пі в на п'яту, та й, наспіх поснідавши, чесав до видавництва: в розпалі робота над першим романом.
Роман мав спершу назву "Сім'я". Згодом — "Його сім'я". Цю останню назву підказала Дарина Дмитрівна Вільде, яка першою з ним і ознайомилась. Іще в рукописі.
— Пощо ви, Анатолію, так його назвали? Не "Сім'я", а "Його сім'я"! Так буде ліпше.
Я одразу ж і погодився. Та й не міг не погодитись: був буквально закоханий в її "Повнолітніх дітей".
В мені тоді вже ворушилося підсвідоме почуття невдоволення всім мною досі написаним. Отими двома повістинами недолугими, од яких фальш так і тхнула. Та ще ж вмудрився написати (Боже, мій Боже!) "Волинські легенди" й "Волинські оповідання". До останньої збірочки зібрав усю свою "белетристику", що друкував у "Радянській Волині", в тім числі
й оповідання "Іменини" (пригадуєте?) та ще одне на ту ж тему — "Василько не спить". Як малий Василько врешті заснув і йому приснився Сталін, що носив його на руках, всміхаючись ласкавою посмішкою батьківською.
Не хочу твердити, що я так уже тоді й прозрів. Я, повторюю, лише підсвідомо відчував, що вся моя писанина якось не тичеться до того життя, яке я спостерігав на Волині. Та й чи знав я його по-справжньому, оте волинське життя, не зовні — зсередини, чи ввійшло воно мені в серце і в кров, що не треба було його вивчати, щоб стало моїм власним життям, бо коли б я зміг перевтілюватися в героїв своїх так же легко й невимушено, як це робила Дарина Дмитрівна в "Повнолітніх дітях"?
Сумніви, сумніви. Безсонні ночі, гіркими наповнені роздумами...
Отоді, в одну з тих ночей, і проклюнулась у мені чисто сімейна ця тема, на якій у той час лежало своєрідне табу. Майже заборонена радянською критикою, яка з дня в день закликала оспівувати трудові звершення героїчного народу радянського, а не копирсатися в побутових дрібницях.
Побутові дрібниці! Та які ж це дрібниці, коли людина через них спивається, ламає своє й інших життя? Які це дрібниці, коли двоє моїх друзів, здібних, розумних, скотилися на самісіньке дно! Один допився до витверезників, а другий — до інфаркту. В одного зруйнувалася сім'я, а іншому я, того не бажаючи, допоміг її зруйнувати.
Ось як це сталося.
Дружині його, яку він обожнював і яка повернулася з курорту, надійшов лист на учительський інститут (це було ще в Луцьку). І саме мене чорти понесли на той час в інститут, де мені і вручили конверт з проханням передати його адресатові. Я й відніс того листа до редакції, віддав товаришеві:
— Ось твоїй жінці.
Не встиг дійти до свого кабінету, як він погукав:
— Анатолію! Зайди! — голос пролунав так, наче його щойно вдарили в самісіньке серце.
Повернувся, стривожений.
— Читай!
Подає лист, а сам біліший од крейди.
— Та незручно...
— Читай!!
Лист був написаний якоюсь жіночкою, з якою його дружина відпочивала разом на курорті. В очі одразу ж впала фраза, підкреслена так, наче ламалось перо. Наводжу її дослівно, щоб і ви, читачу, зрозуміли, чому мій друг став біліший од крейди. Цнотливих читачок прошу одвернутися.
"Не журісь за Володькой, в слєдующем году поєдєм, то не такіх йобарєй найдьом!.."
Побутова дрібниця?..
Сам скуштував отаких, будь вони й неладні, побутових дрібниць. Наївся по самісіньку зав'язку. В мене, щоправда, вистачило сили волі одразу ж і розвестися. (Господи, і де були мої очі, коли я одружувався!)
Оце написав: "одразу ж і розвестися", та й упіймав себе на неточності. Тоді саме вийшов указ про зміцнення радянської сім'ї (наче указом можна було зміцнити всі сім'ї, навіть ті, що безнадійно розвалювалися), і я пройшов усі кола пекельні, доки звільнився од ненависного пута. Й обпікшись на гарячому, довго дмухав і на холодну воду.
Так що для того щоб цей роман написати, не треба було їхати у творче відрядження за новою темою. Вона сама сиділа у мене в крові.
Писалось легко, як ніколи і — не боюсь сказати — натхненно. Неодноразово зривався вночі, записував поспіхом, щоб не забути; редагував, стрічався з людьми, розмовляв, а в голові моїй наче був ще один мозок, який весь час, не даючи й хвилини спокою, працював над романом. Завів блокнот: записувати думки й епізоди, що часто-густо невідомо звідки на мене й накочували, і вони, оці наче підказані кимось, були найяскравіші, а герої які появлялись зненацька!.. Досі навіть підозри не мав, що вони існують на світі, і ось — на тобі! — давайте знайомитись... Ці герої були мені найцікавіші.
Особливої муки завдавала мова: оті всі штампи й русизми, що я їх набрався за час роботи в газеті. Я писав і переписував, по кілька разів правлячи одну й ту ж фразу, і ще не відав, не знав, що каторжна робота оця триватиме не рік і не два — все моє творче життя, немає роботи важчої та виснажливішої, ніж робота над словом. І немає більшої насолоди, коли воно, слово оте, спалахне, заграє всіма відшліфованими, відполірованими гранями, стане таким зримим та випуклим, що можна його відчути на дотик.
Якось львівський письменник Микола Далекий поділився зі мною своїм наміром: написати книжку, яка б мала назву "Знайдено!" Де були б зібрані всі яскраві образи, особливо фрази, вдалі слова, що трапляються в творах письменників. Жаль, що він так і не здійснив свій задум (передчасна смерть від інфаркту),— який би це був посібник для всіх нині сущих письменників!
Після річної праці напруженої у мене на столі лежала закінчена перша частина роману: вісім авторських аркушів, двісті сторінок, писаних-переписаних, віддрукованих начисто. Я дивився на них, як на якесь чудо, що невідомо звідки й з'явилося, я їх пестив рукою, відчуваючи тепло, що струмувало, як від живої істоти. Ні з чим незрівнянне почуття втіхи і гордості за завершену щойно роботу.
Поклав акуратно до папки, запакував у великий конверт та й відіслав до Києва в журнал "Дніпро", де головним редактором був уже не Руденко, а Підсуха. Олександра Під-суху я одного разу стрічав, він мені дуже сподобався.
— Щось пишете?
— Пишу. Роман.
— Закінчите — обов'язково надсилайте нам! Де ж вам і друкуватись, як не в молодіжному журналі?
Тож я запам'ятав цю розмову, вона й спричинилась до того, що я не віддав першу частину роману до "Жовтня" (під боком, на одному й тому ж поверсі), а надіслав у "Дніпро".
Минув тиждень, другий, місяць минув, а відповіді не було й не було. Я вже став побоюватись, що рукопис загубився в дорозі або гірше: роман не сподобався, аж ось виклик на головпоштамт. На дев'яту годину ранку.
Прибіг о восьмій, так боявся запізнитися. Подав у віконце квитанцію.
— Чекайте.
Сидів, як на сковороді. Чи не забула телефоністка про мене? Чи не засунула кудись квитанцію? Весь час поглядаю на годинник: стрілки наче приклеїлись до циферблата.
Та ось нарешті й дев'ята. Підходжу до віконця.
— Ще немає, чекайте.
— Та скільки ж можна чекати? Аж о пів на десяту:
— Хто чекає розмови з Києвом, зайдіть до третьої кабіни! Біжу до кабіни. Прожогом ускакую. Хапаю рурку.
— Алло!.. Алло!.. Слухаю!.. Рурка німо мовчить.
— Алло!..— гукаю у відчаї. Рурка німа, як могила. Кидаю, біжу до віконця:
— Дівчинко, Київ мовчить!
— Як мовчить? Цього бути не може!
Знову біжу до кабіни. І, вже за клямку вхопившись, помічаю, що це ж не третя, а друга! А будь ти неладний! І вже в третій кабіні:
— Анатолій?..— одразу ж озивається рурка.— 3 вами говорить Підсуха. Прочитали ваш роман, усім сподобався. Будемо друкувати.
Слухав, затамувавши подих. Як найчарівнішу музику слухав.
— До речі, в якому стані друга частина?
— Пишу! — Я її ще й не починав.
— А чим вона закінчиться?
— Закінчиться тим, що сім'я розпадеться!
— Розпадеться?.. Ну, гаразд, ми тут порадимось...
Не надав особливого значення останній фразі. Головне: друкуватимуть. Друкуватимуть!.. Усі стрічні здавалися такими милими, такими хорошими, що хотілося усіх підряд цілувати.
Особливо милим здавався мені кондуктор трамваю, що ним я повертався додому.
"Друкуватимуть!.. Друкуватимуть!.." — вистукував весело трамвай. Скорше не трамвай, а трамвайчик. Виготовані ще за часів панської Польщі, а може й Австро-Угорщини, вони, ці трамвайчики, прудко бігали по рейках, набиті вщерть пасажирами. І кондуктори в них були ще з тамтих часів. Оцей, що стояв зараз переді мною, носив кондукторську сумку ще за Франца-Йосифа — австро-угорського цісаря. Його знав увесь Львів. І він знав усіх.
— Пані Олю! Як ваша доця?
— Пане Ромцю, ви уже вставили щелепу?
Це — до місцевих. Ми ж, східняки, для нього не існували.